Цього літа мене вразили дві британські ініціативи у сфері медіа, які не збігаються з моїм уявленням про те, «як це має бути у них» - в країнах старої демократії, які вже давно пройшли той шлях, яким ми зараз лише йдемо...

Перше - це липнева стаття з guardian.co.uk, яка розповідає про критику закону про свободу інформації та можливе його згортання після 12 років успішного застосування.

У них Freedom of Information Act працює з 2000 року. Україна ж спромоглася ухвалити аналогічний закон «Про доступ до публічної інформації» лише з приходом до влади Віктора Януковича у січні 2011 року.

1.Британські журналісти і захисники свободи інформації критикують свою владу «за закритість» не менше, ніж наші - свою.

Звинувачують у навмисному знищенні документів і використанні приватної електронної пошти замість службової, щоб уникнути громадського контролю.

Досі я вважав критику влади у закритості на фоні ухвалення закону про доступ «проблемою росту України», яка мине з часом, коли громадяни будуть відчувати державу своєю.

Тепер я розумію, що Сергій Лещенко, Мустафа Найем та інші журналісти ніколи не визнають, що закон про доступ працює, незважаючи на те, що цей закон полегшує їхню роботу і видає на гора кілобайти не дуже приємних для влади фактів.

Між іншим, правозахисники спромоглися визнати доступ високим стандартом. Від журналістів цього марно чекати (.

2. Звинувачення британських службовців у використанні приватної електронної пошти замість службової варто пояснити окремо.

Доступ до електронного листування службовців - чи не єдина перевага британського закону у порівнянні з українським. У нас електронний документообіг ще не легалізовано, тож закони з Верховної Ради на підпис Президенту України досі приносять кур'єри.

Україна випереджає Британію у «загальному заліку» за якістю законів про свободу інформації, який складають незалежні організації. Ми - на 9 місці, а Британія - лише на 27.

Наш закон про доступ вперше в законодавстві легалізував е-маіл для спілкування громадян з державою. Три з чотирьох запитувачів скористалися електронною поштою, щоб написати запит Президенту.

Використання електронної пошти - великий крок вперед для України. Хоча у порівнянні з Британією і США нам ще є чому повчитися.

Один з працівників нашого управління - Олександр Хорольський привіз зі стажування в США видане друком листування електронною поштою Білого дому часів Президента Рейгана за 1984-1986 роки.

Вже тоді Білий дім мав внутрішній електронний документообіг, коли більшість з нас про комп'ютери знала лише з американських фільмів, а щасливчики бачили на власні очі вітчизняні розробки - «Spectrum zx» чи «Поіск».

3. Тоні Блер у своїх мемуарах назвав прийняття Закону про свободу інформації «найбільш жахливою помилкою«. Ці мемуари вийшли ще у вересні минулого року, але новина пройшла повз мою увагу (. З Блером погоджується нинішній прем'єр Девід Кемерон і багато інших впливових діячів, які висловлюються про вади свободи інформації і скаржаться на «нескінчені запити на інформацію, на які доводиться шукати відповіді».

В Україні я не чув жодного голосу проти свободи інформації.

У галузі медіа Британія пробує відійти принципу «саморегулювання», який вважається найкращим, оскільки зберігає незалежність видань.

В червні Кемерон запропонував замінити саморегулювання незалежним регулятором на кшталт таких, які працюють в інших сферах, приклад, в енергетиці.

Зараз редакції визначаються, чи пристати на пропозицію «незалежного регулятора», яка загрожуватиме їм штрафом до 1 млн. фунтів, чи спробувати зберегти комісію з саморегулювання, діяльність якої припинено.

Ініціатива незалежного регулювання - наслідок зловживанням правом «читач хоче це знати» виданням «News of the World», яке використовувало у матеріалах зміст незаконно перехоплених повідомлень мобільного зв'язку. Тоді комісія з розгляду скарг на дії преси не змогла нічого вдіяти з порушником. Зрештою, видання закрили.

В Україні вирує схожий скандал з публікацією сайтом «Лівий берег» смс-листування депутата Ландика. Видання пояснює свій вчинок «суспільним інтересом», який містив смс депутата. Хоча, перш, ніж встановити наявність «суспільного інтересу» в смс-повідомленні, вони отримали до нього несанкціонований власником доступ. Я далекий від ідеї захищати право на приватність депутата, який перебуває в залі парламенту в робочий час, але насправді ніхто не знає, скільки приватних смс - повідомлень переглянув фотограф перед тим, як в одному з них знайшов «суспільний інтерес».

Представники редакції відмовилися прийти на публічне засідання Міжвідомчої робочої групи, щоб у колі колег по журналістському цеху розібрати цю ситуацію і поставити запитання до правоохоронних органів - чи варто було порушувати кримінальну справу з цього приводу.

Різниця між справами «Лівого берегу» і «News of the World» у тому, що депутат як публічна особа має знижений поріг права на приватність, оскільки суспільство має право знати про його діяльність більше, а від публікацій британського таблоїду постраждали звичайні громадяни, які не були медіа-героями, доки про них не почали писати.

Інший гарячий приклад літа - чи не всі вітчизняні сайти передрукували новину про закупівлю держпідприємством малини по 672 грн. нібито для їдалень держслужбовців. І жодному виданню не спало на думку написати запит і перевірити достовірність інформації. Насправді все інакше.

Хто має розставляти крапки над і у подібних справах? На мою думку, таким органом з розгляду скарг могла б стати комісія з журналістської етики Володимира Мостового, якби вона мала більше повноважень від журналістської громади і була б активним інструментом саморегуляції.

Альтернативою може стати хіба зовнішній незалежний регулятор. Однак, навряд чи ця ідея матиме популярність в Україні. Хоча, можливо, з цього приводу провести фахову дискусію? І почекати, чим завершиться ця ініціатива у самій в Британії.

Денис Іванеско, «Блоги. Українська правда»

Фото - «Блоги. Українська правда»