Іноді я думаю, що Михайло Бриних - це псевдо, під яким приховується сила-силенна людей. Одна людина в нашій країні не може дозволити собі бути настільки послідовною, гострою, цинічною, стьобною, критичною. Власне, саме тому, що Михайло - один із небагатьох професійних українських критиків, йому і вдається бути таким багатогранним, неповторним і неповторюваним. Коли Бриних пише свої колонки на найрізноманітніші теми - опонентам, які б і хотіли не погодитися, просто бракує слів. Не завжди вистачає слів і літературним критикам, які беруться оцінювати Бринихові прозові творіння - «Реальну ніжність вирваного серця», «Електронний пластилін», «Шахмати для дибілів» і свіжу «Хрустальну свиноферму», видану «Гранями-Т», яка є третьою частиною (друга «Шахмати для дибілів: цейтнот доктора Падлючча» поширювалася в електронному вигляді в рамках проекту «Тільки тексти») «шахматного» циклу Бриниха. Тут також змішування жанрів, стилів, підтекстів, процвітання суржику в його найчарівнішому прояві і вже звична присутність всесильного доктора Падлючча. Присутній він і в ексклюзивному інтерв'ю Михайла Бриниха «Україні молодій».

«У шаховому світі я просто візитер»

- «Шахмати для дибілів» складно було читати людині, яка не має хоча би базових уявлень про шахи. Якими знаннями, навичками слід володіти тому, хто наважиться читати «Хрустальну свиноферму»?

- Через деякий час після публікації «Шахмат для дибілів» видавець книжки поскаржився мені: «Знаєш, тих читачів, які цікавляться шахами, дуже напружує «суржиковий» стиль д-ра Падлючча, а тих, хто цінує саме стиль, літературні якості твору, нервує оця вся шахова нотація, діаграми, в яких вони не можуть розібратися». Біда в тому, що така і була моя ідея - схрестити різні світи, які досі не перетиналися. Цей жанровий та естетичний експеримент був розрахований на мізерну авдиторію, як і більшість інших моїх писань.

Але «Хрустальна свиноферма» - це насамперед пригодницька повість, трилер з елементами містики, в якому шахова начинка набагато «легша», ніж у першій книжці циклу «Шахмати для дибілів», що за жанром була почасти «підручником». Тому для її належного прочитання якихось шахових знань читачеві взагалі не треба.

- Чому тебе не відпускає тема шахів?

- Я з дитинства цікавився шахами як глядач, аматор, фанат. Навіть намагався опанувати цю гру професійно, але, на жаль, занадто пізно - вже у старших класах школи. Реалії ж такі, що досягнути успіху в шахах може лише той, хто починає з шестирічного віку й спершу отримує гросмейстерський бал, а потім - паспорт. Сучасні шахи мало чим відрізняються від спортивної гімнастики, просто на пенсію шахісти виходять трохи пізніше.

- В одній твоїй біографії прочитала, що ти брав участь у шаховому турнірі у Вроцлаві, зайняв там 96-те місце. Це був 1990 рік...

- То був перший і останній у моєму житті міжнародний шаховий турнір, і водночас - перший і останній виїзд за кордон. Перед тим я десь рік-півтора ходив до шахового клубу, догрався до другого розряду, хоча й розумів, що сенсу в цьому немає: завжди знайдеться восьмирічний шкет, який заматує тебе за двадцять ходів. Дуже запам'ятався мені турнір у Тетереві, це ще були «союзні змагання», коли мій одноліток, здоровий лоб з Естонії, грав проти шестирічного київського хлопчика і вже з дебюту отримав повний жбан. Почухавши лоба, він відчайдушно щось пожертвував, а потім тихо сказав ламаною російською: «Война - х...ня, главноє - маньовр». Я теж відчував, що моя «кар'єра» - це лише «маньовр», про війну не випадає навіть мріяти. Тож у шаховому світі я просто візитер, не більше.

«Я створив окремий мовний гібрид»

- А чи може «Хрустальну свиноферму» зрозуміти той, хто не знає про існування доктора Падлючча в мережі, тобто не знає про специфіку твого авторського інтернет-письма?

- Доктор Падлюччо - це стиль, синтаксис, і знати про його існування не обов'язково: читач або погоджується на ці правила гри, або ні. Є люди, яких таке письмо дратує, а комусь - до душі. Мені важко оцінити, наскільки велика потенційна авдиторія текстів доктора Падлючча, бо з моїх маргінальних окопів цього не роздивишся.

- Розкажи, як починалася історія доктора. Має ж бути в нього якась офіційно затвер­джена біографія.

- Саме ім'я доктора з'явилося завдяки моєму чудовому другу В'ячеславу Криштофовичу-молодшому, це він придумав мені таке прізвисько. Потім воно, як і кожне порядне альтер его, відокремилося в окрему сутність. Так і живемо.

- Ти можеш уявити, що «Хрустальну свиноферму» хтось прочитає на одному подиху? Особисто я читала порціями, бо від такої кількості суржику стає не по собі...

- Ну, не просто можу уявити, але й знаю, що є такі в мене читачі - жадібні й швидкі. Якби їх не було - то я б, звісно, навряд чи продовжував життя доктора Падлючча, мені хотілося його грохнути ще в першій частині «Шахмат...».

- Ти б хотів, щоби суржик оголосили регіональною мовою? За новим мовним законом це цілком можливо, суржиком говорить точно більше 10% наших громадян...

- Моторошне запитання, що його дозволю собі розділити на дві частини. По-перше, так званий «суржик» доктора Падлючча має не багато спільного з натуральним суржиком, себто - з живим народним мовленням, що побутує в різних регіонах у різних модифікаціях. Я створив окремий мовний гібрид, у якому природна сировина поєднується з пластиком субкультур, і це суто філологічна гра, на яку я наважився бодай тому, що реальний суржик - це свідчення жилавості й могутності української мови, її здоров'я та рожевощокості. Тільки сильна мова здатна прихистити в собі різних, словами Андруховича, «милих покручів». З іншого боку, нашою державою рулять російськомовні бандити і гопники, для яких уся вкраїнська культура - від Сковороди до Шевельова - це суржик, шото смішне і непонятне, щось не варте найменшої уваги, щось настільки ж чуже, як Тодось Осьмачка для Миколи Азарова. На превеликий жаль, максимум, на що ми можемо сподіватись (та й то внаслідок розколів і революцій), - це на україномовних бандитів і гопників у владі, які шануватимуть Бандеру, але для душі слухатимуть Міхаїла Круга. Тобто суржик палюбасу є нашою злоякісною перспективою, хоч у який бік глипни. Такі соціокультурні расклади. Якщо ж відповідати на запитання серйозніше, то за умов цілковитого краху в нашій державі права і законності як термінів будь-які дискусії щодо «язикового закону» - це маразм. Це щось на ­кшталт бійки, спричиненої неправильним тлумаченням Тори, що відбувається у газовій камері Аушвіца.

«Естетичне примирення олії та води, криги і полум'я»

- Михайле, якою все ж є мета цього всеохопного бринихівського стьобу? Чи взагалі у тебе була якась висока мета, коли ти писав «Хрустальну свиноферму»?

- Я ремісник, у мене не може бути високої мети, крім досягнення тих чи інших стандартів якості, як це властиво людям усіх інших професій. Мені завжди хочеться всього лише зробити текст добре: байдуже, йдеться про газетну колонку чи про роман.

- Як думаєш, яка користь читачеві від цієї книжки? Чи має вона принести йому відчуття катарсису?

- Єдина користь від книжки - задоволення. Катарсисом, наскільки мені відомо, займаються інші організації.

- «Хрустальна свиноферма» - це теж намагання довести, що ти можеш опанувати будь-який жанр, як колись ти пообіцяв Анні Безулик, що заввиграшки напишеш любовний роман?..

- Мене протягом тривалого часу цікавить змішування жанрів, естетичне примирення олії та води, криги і полум'я. Все, що я пишу, - це тільки одне це намагання.

- 16 серпня в «Купідоні» запланована презентація «Хрустальної свиноферми». Якої реакції чекаєш на цю книжку?

- Я пишу книжки тільки тому, що вони пишуть себе самі, в цьому немає ніякого сенсу, ніяких сподівань чи матеріальної доцільності. Реакція, як завж­ди, буде різна. Хоча, що вірогідніше, - її взагалі не буде.

- Можеш уявити, що цю книгу перекладуть іноземною мовою?

- Не можу, цикл «Шахмати для дибілів» недоступний для перекладу, це написано тільки для українського читача. З іншого боку, якби раптом трапилась така оказія - я б усе одно не зміг оцінити масштабу катастрофи.

«В «сучукрліті» нема за що змагатися»

- В одному з інтерв'ю ти сказав, що телебачення - це коли ти багато віддаєш і нічого не отримуєш натомість. Що тоді для тебе книжка? І робота над книжкою? Чи повертається до тебе те, що ти вкладаєш у книжку?

- Писати будь-які тексти для мене - це як вирощувати свиню: щоденна, рутинна, не дуже приємна робота. Зате свиня виростає, її можна заколоти - буде сало, буде свіжина.

- Чи правильно були сприйняті, оцінені твої попередні книги?

- Мені про це ніхто не доповідав, я не в курсі, чи були вони сприйняті та оцінені.

- Що тебе дістало в сучасній літературі?

- У сучасній літературі все добре. Всі голодні, дикі та злі.

- «У шахматах нема врагів, там єзть суперники». Хто твої суперники в сучукрліті?

- Суперники є там, де є змагання. Змагання - там, де щось на кону. В «сучукрліті» нема за що змагатися. Читачів немає, грошей - і поготів. Просто я бабраюся в брудній баюрі разом із іншими брунатно-бурими. Мабуть, пороблено кимось.

ДОСЬЄ «УМ»

Михайло Бриних - 37-річний український журналіст, письменник, режисер. Автор романів та повістей «Реальна ніжність вирваного серця», «Електронний пластилін», «Шахмати для дибілів», «Шахмати для дибілів: цейтнот доктора Падлючча» (електронне видання), «Хліб із хрящами», «Хрустальна свиноферма». Лауреат премій видавництва «Смолоскип» (1996), премії «Культурний провідник року» (2007), премії «Коронація слова» (2008) та «Книжка року Бі-Бі-Сі» (2008). Працював редактором відділу культури, оглядачем та колумністом «України молодої» (рубрика «Літр літер із Михайлом Бринихом»), а також багатьох інших загальноукраїнських періодичних видань. Опублікував у вітчизняній та зарубіжній пресі більш ніж півтисячі матеріалів на тему культури. Працював журналістом, редактором та сценаристом на багатьох українських теле- та радіоканалах. Відомий як ведучий інтелектуального ток-шоу «Остання барикада» на каналі «1+1» (2002). Автор, режисер і сценарист документальних фільмів «Підземний подзвін» та «Сало для українців».

«Україна молода»

Фото - «Україна молода»