Із початком передвиборчої кампанії тема якості інформаційного простору країни загострилась. Поява на тлі політичної кризи в країні громадського руху «Чесно», діяльність якого викликала дискусію серед прогресивної частини суспільства, а також масовий похід журналістів - і не лише - за мандатами змушує нас вкотре прискіпливо проаналізувати ті тенденції, які мають місце в нашому медіа-просторі (й є - це не буде перебільшенням - дзеркалом загальнонаціональних процесів).

Власне, про тенденції шеф-редактор проектів «Детектор медіа» Наталія Лигачова спілкувалася з учасниками Х Літньої школи журналістики. Зустріч із пані Наталею була заключною в серії лекцій у рамках Літньої школи. Слід сказати, що спілкування переросло в дискусію (яка насправді триває в українській журналістиці з ініціативи «Дня» вже багато років) про те, яку роль відіграє долучення журналістів до історичної та публіцистичної традиції своєї країни в тому, яким є рівень і якість їхнього впливу на загальнонаціональні процеси.

Як сказала під час зустрічі Наталія Лигачова, сьогодні в більшості вітчизняних журналістів немає чіткого розуміння того, що вони повинні зробити, щоб змінити ситуацію в країні (!).

Про те, як це змінити, про симптоми української журналістської спільноти розмовляють Наталія Лигачова, Лариса Івшина та учасники Х Літньої школи журналістики «Дня».

«Ніхто не знає, яким чином примусити владу дослухатися до ЗМІ»

Наталія Лигачова: - Ми перебуваємо на одному з найскладніших етапів розвитку української журналістики: наразі утворився конгломерат усіх негативних тенденцій, які накопичувалися за всі роки існування незалежної України. З приходом у політику Кучми, Лазаренка можновладці зрозуміли, що медіа в епоху початкового накопичення капіталу - дуже хороший ресурс для впливу на електорат. Почався певний тиск на ЗМІ, який до 2005 року мав наростаючий характер. На той час медіа не були для своїх власників бізнесом, а насамперед - інструментами політичного впливу або досягнення бізнес-інтересів. Тоді журналістика переживала такий собі стан оманливості: багато хто з моїх колег був переконаний, що щойно медіа стануть для своїх власників бізнесом, вони стануть більш вільними, тому що бізнес - це, передусім, інтерес читачів. Але в 2006-2007 роках ми побачили, що не все так просто. Хоча медіа для більшості своїх власників вже стають бізнесом, у масштабах країни вони залишаються політичним інструментом. Тобто розвиток медіа як бізнесу (і навіть як успішного) не забезпечує їх незалежності від впливу політичних і бізнес-інтересів власників. І це особливо жорстко проявляється в Україні - де власниками практично всіх великих медіа-холдингів є великі бізнесмени, олігархи, інтереси яких дуже тісно переплетені з інтересами політиків. Власне, зрощення інтересів великого капіталу і політики, бізнесу та чиновництва - це світова тенденція. На медіа ж особливо жорстко впливає сьогодні, в епоху розвитку інтернету, коли вони дедалі більше стають залежними від реклами, а не від підписки і накладів. Тобто інтереси самих власників великих ЗМІ переплітаються з інтересами великих рекламодавців, а в Україні до цього зчеплення необхідно додати і фактор державного контролю - в умовах нинішньої монолітної авторитарної влади - і над власниками ЗМІ, і над рекламодавцями. Тому навіть самодостатність ЗМІ як бізнесу не дозволяє говорити про те, що це дає їм можливість бути повністю незалежними. Ось чому я вважаю, що зараз наша ситуація найскладніша: мі підійшли до моменту зникнення всіх ілюзій.

З іншого боку, розвиток інтернету дає можливість будь-якому користувачеві бути громадянським журналістом, а також дозволяє миттєво отримувати інформацію, яку вже неможливо приховати. У світі інтернет відіграє дедалі більшу роль у самоорганізації громадянського суспільства, яке може протистояти владі великого капіталу корпорацій і держави. Чому цього не відбувається в Україні? Чому президент Німеччини полишає пост через те, що взяв кредит на 1% більше, ніж йому належало, і про це написали у ЗМІ, а у нас, незважаючи на найгучніші викриття, нічого не відбувається? По-перше, тому що громадянське суспільство в Україні ще не досягло такого рівня організації, щоб для політиків мала значення їхня репутація. Все-таки процес формування європейських країн був тривалішим, і це зіграло свою роль. Західні громадяни набагато швидше й активніше організовуються для захисту своїх інтересів. Більш того, ми перебуваємо на такому етапі, коли до влади прийшли люди, моральні принципи яких на дуже низькому рівні. Та й для самого суспільства професія, скажімо так, «бандита», людини, що заробляє гроші будь-якими, в тому числі і незаконними, шляхами - перестала бути чимось неприйнятним. Цьому сприяли і ЗМІ, а ще більше - ТБ і кінематограф. Тому сьогодні суспільство не готове давати адекватну оцінку тим негативним явищам, які на Заході викликали б миттєву реакцію - навіть якщо про них говорять у ЗМІ.

Влада все-таки більше випробовує суспільство і політичну опозицію на те, до якого рівня можлива безкарна гра принципами. Вони протягують закон про мови, а реального протесту немає. Тобто можна все? Чи зможемо ми дати належну відсіч у якийсь момент (а без цього я не бачу розвитку України як незалежної держави) - багато в чому залежить від ЗМІ. Я можу відкрито сказати, що сьогодні навіть у досвідчених журналістів немає чіткого розуміння, що треба зробити в цій ситуації. У нас є розуміння, на які компроміси не можна йти, як треба розвивати свої медіа. Але ніхто не знає, яким чином примусити владу дослухатися до ЗМІ.

У другій половині 2000-х «джинса» вийшла з тіні й перетворилася на індустрію

Ольга Шкрібляк, Національний університет «Острозька академія»: - Нещодавно було зафіксовано, що кількість політичної «джинси» в регіональних виданнях зросла до 72%. Чи можна говорити, що причиною цього є суто тиск на ЗМІ? Чи до цього причетні й самі журналісти, які підтримують існуючі корупційні схеми?

Н. Л.: - Починаючи з 2006 року, безпосередньо журналісти не мають стосунку до «джинси». Я не виключаю, що є приклади, коли окремому журналісту платять гроші, але це не масово. З 2006 року «джинса» стала індустріалізованою, одним із способів отримання коштів самими ж засобами масової інформації або холдингами. Адже у нас не розділені редакції і рекламні агентства. Нині справді зростає кількість політичної «джинси», ми теж маємо стосунок до подібних моніторингів. Я хочу звернути увагу на те, що під «джинсою» ми наразі розуміємо не матеріали, за які було отримано гроші, а матеріали, які не містять дотримання журналістських стандартів. Адже поява в якійсь газеті пропаганди партії влади не означає, що «Регіони» заплатили за цей текст. Це, до речі, відрізняє нинішні часи від часів Ющенка, коли платити доводилося всім. Тому в класичному розумінні «джинси» як матеріалу, розміщеного за гроші, з 2010 року стає менше, але це не означає, що стало менше «заказухи». Вона тепер просто добровільна.

Вікторія Скуба: - Ви сказали, що «джинса» стала явищем індустріальним, тому виходить, що провина журналістів у тому, що видання публікують «заказуху», зменшилась. Але якщо це частина системи, і всі про це знають, і ніхто не виступає проти (якщо не брати до уваги поодинокі столичні рухи), значить, усіх це влаштовує. То хіба знімає «індустріалізація джинси» відповідальність з окремих журналістів за систему, що склалася за їхнього мовчазного підсобництва?

Н. Л.: - Журналісти, безумовно, несуть за це відповідальність. Колись мені пояснили логіку, чому відсутній опір на рівні топ-менеджменту телеканалів. Була така акція «Не продаємось», у якій бере участь «Детектор медіа», і в якийсь момент, за результатами щомісячного моніторингу, канал ICTV посів перше місце. Ми символічно передавали каналу 30 срібників, і це дуже зачепило Богуцького. Тоді він захотів зі мною зустрітись і подискутувати з даного питання. Під час зустрічі він виклав свою логіку. У всьому світі інститути медіа, культури, гуманітарної сфери тримаються на підтримці великого бізнесу. Чи повинні ті, хто отримує гроші від великого бізнесу, враховувати інтереси великого бізнесу? У розумінні Богуцького і багатьох його колег «джинса» - це компроміс ЗМІ і великого бізнесу: ви даєте нам можливість розвиватись, а ми даємо вам можливість заробляти. І цій логіці менеджерів в реаліях самих ЗМІ журналістам важко щось протиставити: можна говорити про відповідальність, але саме їхня логіка для них є визначальною. Чи можуть що-небудь робити журналісти самі? Можуть. Я завжди говорю журналістам-початківцям: не будьте першими учнями. Якщо вам доручають зробити якийсь матеріал, за який буде заплачено, і у вас є можливість відмовитись - відмовтесь. І ніколи не будьте самі ініціаторами отримання грошей за той чи інший матеріал. Я прекрасно розумію, що це дуже велика спокуса. Я не розумію відомих журналістів, які приймають подібні замовлення. Натомість коли молода людина працює в редакції, винаймає квартиру, у неї народилась дитина, для неї отримання зайвих 200-300 доларів і можливість витратити їх на найнеобхідніше - це дуже велика спокуса. Але я закликаю всіх молодих журналістів не йти на цю спокусу. Адже вірю, що репутація журналіста коли-небудь стане для нього головним капіталом.

Іванна Скуба, Волинський національний університет ім. Лесі Українки: - Кажучи про чесність і компроміси, можна ще сказати про те, що напередодні виборів ми спостерігаємо, як багато журналістів вступають до політичних партій або балотуються по мажоритарних округах від тієї чи тієї політичної сили. Микола Княжицький зараз перебуває на 11-му місці в списку об'єднаної опозиції. Можна говорити про те, що з цієї миті його канал навряд чи адекватно оцінюватиме діяльність опозиції. Як ви розцінюєте такий масовий похід журналістів за мандатами?

Н. Л.: - Представник будь-якої професії може стати політиком. З одного боку, це особисте право журналіста - обирати політику. Але у випадку з Миколою Княжицьким у мене більше питань, тому що він не просто журналіст, а гендиректор телеканалу. Інша справа, якщо Костянтин Усов, молодий журналіст, стане політиком. В такому разі він, безумовно, повинен буде покинути журналістику. Але це його особистий вибір. А Микола Княжицький - це дуже відомий журналіст, менеджер. Я ставлюся критично до його появи у списку певної політичної сили. Знову-таки, це його особисте право. Але ми розуміємо, що навіть якщо він формально піде зі свого нинішнього поста, фактично він керуватиме телеканалом. Ще більш недоречне те, що ця поява у списках відбувається на хвилі тиску на канал. Якби це був абсолютно спокійний час, якби не було боротьби, тиску, то ти йдеш, відмовляєшся від керівництва каналом - і все. Але на вістрі боротьби входити до списку... Мені здається, що це не зовсім правильно.

Тарас Самчук, Київський національний університет ім. Т. Шевченка: - Журналістська революція свого часу здавалася дуже важливою подією в українському інформаційному просторі. Проте, як виявилося потім, жодних докорінних змін в журналістському співтоваристві за нею не послідувало. Чи можлива нова така революція, але з кращим результатом?

Н. Л.: - Наразі українська журналістика переживає етап розчарування в інструментах впливу в своїй професії, як переживає етап розчарування і все українське суспільство. Процес відходу журналістів до політики пов'язаний, зокрема з тим, що вони вважають, що таким чином можуть зробити більше для суспільства. Багато хто з моїх колег зараз працює на межі журналістики й громадських організацій. Цей досвід досить успішний. З цього, думаю, повинна народитися якщо не революція, то хоча б журналістська еволюція...

«Українські ЗМІ привчені до того, що за все хороше, що вони напишуть, - отримають гроші»

Андрій Клименко, Київський національний університет ім. Т. Шевченка: - Чи повинні журналісти лише критикувати владу? Або ж доносити об'єктивну інформацію - це означає говорити й про позитивне? І чи повинні журналісти захищати владу в умовах зовнішньополітичної війни?

Н. Л.: - Безумовно, у журналістів не повинно бути установки: «ми лише критикуємо» або «ми лише хвалимо». Журналісти, як і всі громадяни, повинні хвалити там, де є за що хвалити, і критикувати там, де є за що критикувати. Але це не є свідченням однакової ролі критичної журналістики й позитивістської. Все-таки журналістика - це, перш за все, можливість виправити щось в суспільстві, політиці, бізнесі, економіці. Але через те, що у нас неправильно побудована ситуація в ЗМІ, через масове поширення «джинси» у нас не вистачає позитивних матеріалів, і не лише про політику, а наприклад, про малий бізнес. Причина полягає також у тому, що українські ЗМІ привчені до того, що за все хороше, що вони напишуть, вони мають отримати гроші. Безумовно, якщо на міжнародній арені ті або інші вітчизняні політики займають, на ваш погляд, правильну позицію, то захищати їх треба, і навпаки.

Ганна Хабарова, Національний педагогічний університет ім. М. Драгоманова: - Якщо порівнювати українську та російську пресу, то журналістика в Росії є тим чинником, який консолідує всі прогресивні сегменти суспільства, оскільки вона не втратила зв'язку з власною історичною, публіцистичною традицією. Хто в Україні знає публіцистику Франка, Шевельова? Як ви вважаєте, чому українські журналісти ігнорують важливу історичну платформу? І, можливо, ви бачите в українській журналістиці людей, які розуміють важливість наступності традицій?

Н. Л.: - Я вважаю, що такі люди є: це і газета «День», й окремі публікації в журналі «Український тиждень», й «Історична правда» Вахтанга Кіпіані. Мені здається, що недостатня увага до нашої публіцистичної традиції пов'язана також з «синдромом меншовартості», який споконвіку характерний для української журналістики. А з іншого боку, проблема ще й у тому, що сьогодні дуже мало українських літераторів, публіцистів, здатних показати українську історію, літературу в модерному вигляді. Замість того, щоб вишукувати в українській літературі, українському мистецтві щось якісне, цікаве, спочатку, тільки-но народилася незалежна Україна, кинулися до кількісного, але ж воно не завжди якісне. І тому в молоді це породжувало таке ставлення до української літератури та мистецтва, що воно, мовляв, відстало від життя й не варте уваги. У цьому, звичайно, з одного боку, величезна провина нашої нечисленної еліти, а, з іншого боку, чиновників, тому що як правильно говорив Максим Стріха: «Нашій владі не потрібні думаючі люди».

Що додає російській журналістиці відчуття спадковості історичної традиції та чого позбавляє українську його відсутність?

Лариса Івшина: - Якщо проаналізувати цей період, ви правильно сказали, що російська журналістика почала бурхливо відтворювати державу, яка в їхній свідомості існувала в різній матриці, але все одно ця матриця базується на тому, що Росія - держава, а їм треба лише змінити її образ на модерністський, і вони знову домінуватимуть у регіоні. Україні ж потрібно було після величезної перерви у державотворенні завершити всі незавершені революції, створити якісний проект і вчитися конкурувати в сучасному світі. У мене 2004 року в «Детектор медіа» було інтерв'ю, в якому я висловила думку, що журналістика відповідальна за спотворення системи координат. Треба сказати, що «Детектор медіа» зміцнилася та якісно розвинулася за останні роки (великою мірою це є наслідком того, яку внутрішню культуру Наталія сповідує сама для себе), але українська журналістика загалом так і не стала національною збірною. І якщо ми брали на себе функцію проектувати простір і створювати інтелектуальні проекти, то з різних причин до нас мало хто приєднався. Натомість багато впливових імен у журналістиці займали нішу в середині тієї системи, яка була спотворена. Я ж вважала, що треба змінювати систему, брати краще з української історії. Але щоб взяти краще, треба цю історію вивчити. Коли я була на ефірі у Портникова, там був присутній дуже симпатичний хлопець (один з відомих телевізійних облич-завсідників усіляких круглих столів), і він з таким жахом дивився на нашу товсту книжку «Сила м'якого знака», що я сказала йому: «Юначе, не бійтеся товстих книжок». Так, можна говорити: «зелені, молодь, доба Інтернету», але Британія на відкритті Олімпіади нам виразно показала, що яке значення має спадкоємність висококласного, аристократичного і що це не заважає бути сучасними, технічно підкованими.

Сьогодні у вас зустріч з учасниками десятої літньої школи. І я завжди хотіла, щоб участь у цьому проекті брали люди, які сповідують тенденцію в журналістиці. Бо інакше молодь приходитиме на факультети журналістики, вчитиметься різних навичок та механізмів, але питання: в якій країні вони їх реалізовуватимуть? Має бути світоглядна журналістика. Російська журналістика стоїть на платформі ліберальних ідей, багато прогресивних видань існують за рахунок грантів, але вони, утім, говорять про принципи. Наша журналістика не просунулася далеко в цьому, вона почала, але все одно залишається журналістикою тусовок і закритих корпорацій. Тому є потреба повернутися до обов'язкового мінімуму. Якщо ти хочеш, щоб твоя країна стала частиною Європи, ти повинен знати свою мову, історію, зрештою, повинен зробити, перш за все, зусилля.

Н. Л.: - Тому сьогодні велику роль відіграє самоосвіта. Давайте разом із «Днем» укладемо обов'язковий список літератури, який необхідно перечитати студентові першого курсу факультету журналістики упродовж п'яти років.

Л. І.: - Такі списки ми вже не раз публікували у «Дні», і не зайве зробити це ще раз. Деякі статті ми повторюємо тричі, а для нашої публіки вони залишаються новими. А що таке цивілізація? Це засвоєння досвіду на основі пам'яті, повторюваності. Не може бути так, що ми прийшли з чистого листа, перед нами нікого не було, а українська класика - це дурниці. Тому я раджу всім прочитати книжки Бібліотеки «Дня», бо це написали кращі уми української журналістики. Країні надто довго був потрібен хороший співрозмовник, щоб людина говорила про нас, про себе. Можливо, трішки пощастило Богданові Ступці, і то лише завдяки рекламі ми почули, як він любить Україну. Оце все не дозволяє нам відчути себе нормальними громадянами у власній країні. Ми сидимо на краю лавки у власній хаті в інформаційному та політичному сенсах.

Н. Л.: - Проблема полягає також в еліті, яка вчасно не змогла створити ті проекти, над якими ми зараз працюємо. Нещодавно я була в Гамбурзі на врученні журналістської премії, лауреатом якої я була минулого року. Цього разу нагородили російську журналістку Ольгу Романову. Під час вручення вона на кожному кроці казала, що в Росії назріває революція. І їй вірили! Українська проблема полягає у відсутності еліти, тоді як Росія відроджує свою еліту.

Л. І.: - Росія нав'язує нам набагато небезпечнішу дорогу. Ми як люди, які бачили радянський час, прекрасно розуміємо, що це означає. А Україні просто не вистачає, щоб хтось у державі виступив із принципових позицій, і всі інші його підтримали, незважаючи на вподобання. Перед російськими пасіонаріями українці одразу приймають «позу зайчиків». Це психологічно передана придушеність. А нам треба навчитися захищати позиції та підтримувати одне одного.

Вікторія Скуба, «День» та Літня школа журналістики «Дня»

Фото - «День»