Суть питання досить проста: журналіст, присутній на засіданні українського парламенту, зафіксував на фото телефон одного з народних депутатів. Депутат свого телефону не ховав і, перебуваючи в публічному місці, знаючи про наявність у залі десятків журналістських об’єктивів, під час виконання ним власних депутатських повноважень і з власного робочого місця вів СМС-листування на тему PR-супроводження судового процесу в одній із кримінальних справ. Зображення телефону депутата з певними повідомленнями було зафіксовано фотокамерою журналіста, а створені таким чином фотографії — оприлюднено на сайті.

Ситуація досить банальна, оскільки мільйони фотоапаратів по всьому світу щодня, спеціально або випадково, фіксують, як хтось щось пише — на паркані, асфальті, в ноутбуку й навіть на папері: коли людина щось робить публічно і в публічному місці, вона не може не передбачати, що, по-перше, хтось побачить, чим вона займається, і по-друге — зафіксує це на камеру. Але, на думку одного із законотворців, інколи фотографія людини, яка відкрито й не приховуючись пише телефонне повідомлення, може стати причиною ув’язнення строком до семи років. Саме таке максимальне покарання передбачає ст. 163 ККУ, якою встановлюється відповідальність за порушення таємниці листування або іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку, вчинене стосовно державного діяча…

Передусім слід нагадати, що Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) поняття «кореспонденція» розуміє як складову частину особистого життя людини (наприклад, рішення у справі «Класс та інші проти ФРН» від 06.09.1978 р.). Це означає, що питання правомірності висвітлення журналістом певної «кореспонденції» народного депутата України фактично зводиться до питання: що важливіше — право журналіста збирати та поширювати інформацію чи право парламентарія зберігати таємницю власного життя?

Проблема конфлікту між правом журналіста збирати інформацію та правом публічного державного діяча на недоторканність свого приватного життя не нова. Якщо подивитися на практику ЄСПЛ, то відповідні судові рішення приймалися ще з 60-х років минулого століття. І найчастіше суд стає на бік забезпечення свободи слова. Окрім того, у ЄСПЛ досить стримане ставлення до права на приватність політичних діячів та можливості захисту його від журналістів.

Більш лояльне ставлення Європейського суду до прав журналістів поширювати інформацію має цілком логічне пояснення. Загальновідомо, що будь-які суперечки між суспільством та правлячими режимами можуть реалізовуватися у двох найпоширеніших формах — шляхом відкритої дискусії в ЗМІ, коли обидві сторони чують одна одну і спільно намагаються знайти істину, та шляхом вуличного насильства, яке найчастіше є наслідком відсутності діалогу між владою та суспільством. Тому, вирішуючи питання, чи мають право журналісти збирати й поширювати конфіденційну інформацію стосовно політичних діячів, ЄСПЛ передусім виходить із необхідності забезпечення права на свободу слова, яке повинно мати мінімальні обмеження. Як випливає з багаторазової позиції суду, це стосується і обмежень, пов’язаних із необхідністю забезпечення права на конфіденційність.

У своїх численних рішеннях із зазначеного питання ЄСПЛ наполегливо застерігає, що спроби пошуку балансу між правом на приватність та правом на свободу поширення інформації повинні ґрунтуватися на характері такої інформації. Причому визначальним має стати те, який внесок зібраний журналістом матеріал може зробити в обговорення суспільно важливих питань (наприклад, рішення у справі «Ньюз ферлагс ГмбХ проти Австрії»).

Натомість в рішенні у справі «Принцеса Фон Ганноверська проти Німеччини» ЄСПЛ чітко наголосив, що суспільство повинно мати право на отримання інформації про діяльність політичних діячів під час виконання ними своїх функцій.

Таким чином, інформація про діяльність будь-якого державного діяча під час виконання ним своїх посадових функцій не може мати конфіденційності. 

У цілій низці інших рішень суд неодноразово зазначав, що кожна дія політичного діяча обов’язково має бути предметом пильного розгляду як із боку журналістів, так і з боку суспільства загалом. Тому, за висновком ЄСПЛ, журналіст може бути обмежений у праві збирати конфіденційну інформацію стосовно політика лише в крайніх випадках і лише за умови, що зазначена конфіденційна інформація не здатна породити та підтримати дискусію у суспільстві з приводу тих або інших суспільно важливих питань, а стосується лише задоволення банальної світської зацікавленості.

До речі, аналогічні підходи містяться і в національному законодавстві.

Зокрема, Конституція України ст. 34 гарантує кожному право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів та переконань, право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію. Аналогічні права встановлено і Законом «Про інформацію».

З іншого боку, українська конституція, як і Конвенція про захист прав людини, закріплює заборону на втручання в особисте і сімейне життя особи, права на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції.

І Конституція України, і Конвенція встановлюють одні й ті самі обмеження права на свободу збирати та поширювати інформацію. Право на інформацію може бути обмеженим, якщо у держави немає іншого способу досягти певних інтересів національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.

Оскільки і право на свободу поширення інформації, і право на конфіденційність майже ідентично сформульовані в національних законах та в Європейській конвенції, Україна не може по-іншому забезпечувати право на свободу слова. Допущення іншого трактування конвенції в частині прав журналіста збирати інформацію про публічних політичних діячів, у тому числі інформацію конфіденційного характеру, означає порушення Україною своїх міжнародних зобов’язань, прийнятих із підписанням Конвенції про захист прав людини.

Тут варто нагадати, що, відповідно до ст. 27 Конвенції про право міжнародних договорів, учасник не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання ним міжнародного договору.

З огляду на зазначене, доки Україна не вийшла з учасників Конвенції про захист прав людини, вона не має юридичної можливості встановлювати додаткові обмеження права журналіста збирати будь-яку інформацію стосовно політичних діячів, у тому числі інформацію конфіденційного характеру.

У цьому світлі варто звернути увагу на недавнє рішення Конституційного суду щодо офіційного тлумачення поняття «інформації про особисте та сімейне життя особи».

Як відомо, 20 січня 2012 р. Конституційний суд України прийняв рішення, яке викликало хвилю незгоди та обурення серед правознавців і працівників ЗМІ. У своєму рішенні суд розтлумачив, що будь-які відомості про подію або явище професійного чи ділового життя особи (якщо це не стосується безпосереднього виконання нею посадових обов’язків) прирівнюються до інформації про особисте та сімейне життя особи, а відтак на зазначену інформацію накладено гриф конфіденційності.

Ці висновки не зовсім узгоджуються з висновками Європейського суду з прав людини. Зокрема, ЄСПЛ у більшості випадків не розглядає інформацію про професійну діяльність суспільних діячів як інформацію про їхнє особисте життя. Тим часом, підписавши Конвенцію про захист прав людини, Україна зобов’язалася забезпечувати встановлені нею гарантії з урахуванням офіційних тлумачень, наданих ЄСПЛ (про що записано в самій конвенції). Таким чином, українські державні органи не мають права притягати журналістів до відповідальності за те, що вони зібрали й поширили певну конфіденційну інформацію про політичних діячів, якщо ця інформація може слугувати зазначеним вище цілям.

Що це може означати в ситуації з інтернет-виданням LB.UA та його конфліктом із народним депутатом?

Передусім, слід зуміти дати належну оцінку інформації, яку поширили журналісти. Поширені фотографії свідчать, що народний депутат під час виконання ним своїх депутатських функцій, перебуваючи на своєму робочому місці в сесійній залі Верховної Ради України, з допомогою телефонних СМС-повідомлень давав вказівки певним особам стосовно PR-супроводження кримінальної справи.

Вочевидь, зазначені фото фіксують не події світського життя. Фотографії стосуються чинного політичного діяча, і їх поширення має всі шанси підтримати дискусію в суспільстві як стосовно конкретної кримінальної справи, так і стосовно діяльності народних депутатів, які за кошти платників податків на робочому місці, замість активної законотворчої праці, ведуть листування, не пов’язане безпосередньо з даними ними передвиборними обіцянками.

Тому очевидно, що зазначена інформація не може розцінюватись як інформація про особисте життя політичного діяча, адже саме таке розуміння нам пропонує ЄСПЛ у вищеназваних рішеннях.

До речі, певною мірою аналогічне положення міститься в ст. 29 Закону «Про інформацію». Згідно з нею, інформація з обмеженим доступом може бути поширена, якщо вона є суспільно необхідною, тобто є предметом суспільного інтересу і право громадськості знати цю інформацію переважає потенційну шкоду від її поширення.

Отже, з урахуванням вищезазначеного, можна дійти висновку: збір та поширення журналістом інформації про СМС-листування народного депутата, яке той вів із сесійної зали Верховної Ради, правомірне й відповідає розумінню журналістської професії, що захищається ЄСПЛ.

Окрім цього, слід нагадати, що поширену інформацію журналіст отримав у законний спосіб, — фото зроблено в публічному місці, в сесійній залі парламенту, журналіст мав належну акредитацію, а його право робити знімки прямо визначене ст. 25 Закону «Про інформацію». 

Фотографування народних депутатів, котрі працюють у сесійній залі, не може трактуватись як порушення таємниці листування хоча б тому, що депутати на робочому місці не повинні вести особисте листування. Журналіст, фотографуючи депутата, не може припускати, що той, замість виконання своїх депутатських повноважень, стане займатись особистими справами прямо перед очима журналістів та під прицілами десятків фото- і відеокамер.

Очевидно, що для того, аби порушити таємницю кореспонденції, необхідно, щоб ця кореспонденція справді зберігалась у таємниці. Інакше спілкування особи по телефону, яке чують оточуючі, також має призводити до порушень кримінальних справ: люди чують, про що спілкується людина поруч, а отже, знають зміст розмови і, як наслідок, порушують зазначену таємницю.

І, врешті-решт, необхідно взяти до уваги, що в ситуації, котра набула широкого розголосу, взагалі не йдеться про порушення таємниці кореспонденції. Журналіст не розкривав листування, а просто сфотографував мобільний телефон. Натомість висновок, що зображена на екрані інформація є «кореспонденцією», ґрунтується лише на припущеннях та на оцінних судженнях журналіста. Із самих же фотографій неможливо достовірно впевнитися, що зображені на телефоні тексти — повідомлення, котрі справді були відправлені. Зроблений журналістом висновок — це, знову-таки, його власна оцінка побачених ним повідомлень, достовірність якої, як відомо навіть студентові юрфаку, не доводиться, згідно з тим-таки Законом «Про інформацію». 

Тому не можна говорити, що журналіст порушує закон, поширюючи правомірно зроблені ним фотографії мобільного телефону народного депутата, на екрані якого зображені певні повідомлення.

А чи може вважатися злочином вчинення особою дій, які не суперечать закону? Відповідь на зазначене питання очевидна. Згідно з Кримінальним кодексом, злочином є суспільно небезпечне винне діяння, тоді як поширення зроблених журналістом фотографій депутатського мобільника навряд чи саме собою становить небезпеку для суспільства. Тому за поширення журналістом фотографій мобільного телефону він не може притягатися до будь-якої відповідальності, тим більше до кримінальної. Доводиться лише сподіватися, що слідчі прокуратури зуміють належним чином усе оцінити й прийняти відповідне рішення щодо можливості кримінальної справи, яке ґрунтуватиметься на законодавстві, у тому числі на чинних міжнародних договорах.

Ситуація з цими фото ще раз наочно продемонструвала уразливість свободи слова в Україні. В розвинених демократичних країнах журналіст виконує приблизно ту саму роботу, що й правоохоронні органи, — виявляє факти зловживань, збирає інформацію, проводить власні розслідування та виносить їх результати на суд суспільства. Завдяки цьому ЗМІ перетворюються на свого роду альтернативний суд, який дає оцінку політикам не стільки в правовій, скільки у морально-етичній площині. І допущені державними діячами порушення законодавства розглядаються ЗМІ передусім скрізь призму порушень моральних засад суспільства. Наслідки такої діяльності часто бувають надзвичайно вагомими, — досить згадати імена президентів різних країн світу, які вимушені були піти у відставку через журналістські розслідування: Річард Ніксон (США), Кристіан Вульф (Німеччина), Пал Шмітт (Угорщина).

В Україні обов’язки ЗМІ доносити суспільству правдиву інформацію часто наштовхуються на серйозний опір із боку державних діячів, які зацікавлені у прихованні від суспільства правди про власну діяльність на певних посадах. І тут у держави є прямий обов’язок забезпечити вирішення таких конфліктів саме на користь суспільства, яке мусить знати об’єктивну й достовірну інформацію про те, чим насправді займаються ті або інші посадовці, котрим суспільство за власні кошти довірило обіймати державні посади.

Данило ГЕТМАНЦЕВ, доцент:

— У сучасному інформаційному суспільстві забезпечення балансу між правом на приватне життя та правом на свободу поширення інформації є одночасно і пріоритетним завданням, і підставою для численних дискусій та конфліктних ситуацій. Причина цього, як правило, протистояння, з одного боку, попиту громадськості на максимально широке та докладне висвітлення всіх суспільно значущих процесів або подій, а з іншого — бажання осіб, котрі є частиною таких процесів або подій, зберегти якомога більшу конфіденційність та приватність. Конфлікт між зазначеними правами природний, адже межа захисту одного права та порушення іншого проводиться в кожному окремому випадку на основі конкретних обставин справи.

З юридичної точки зору, конфлікт між одним із народних депутатів та інтернет-виданням саме й ґрунтується на необхідності зважити, забезпечення якого з прав для суспільства важливіше: права суспільства знати правду про діяльність державних діячів чи права державного діяча приховати цю правду від суспільства.

В усіх справді демократичних країнах світу право на свободу слова оцінюється вище, ніж право посадовця на приватність. Є абсолютно природне пояснення цього: йдучи в політику, особа свідомо погоджується на підвищений рівень уваги до неї з боку суспільства, а отже й на нижчий, порівняно з іншими членами суспільства, рівень захисту її права на приватність. Під інформацією про приватне життя політика зазвичай розуміється дуже вузьке коло справді особистих питань: стан здоров’я, дошлюбні відносини, відносини між батьками та дітьми, особисті стосунки тощо.

У ситуації з публікацією фото жодної інформації про приватне життя народного депутата оприлюднено не було. Тому не можна говорити, що публікація світлин мобільного телефону є суспільно-небезпечною дією, вчиненою журналістом. Зібрана журналістом інформація отримана ним у законний спосіб, який гарантується Конституцією, чинними законами та міжнародними договорами. При цьому жодна особа, зокрема й політик, не позбавлена права на звернення (навіть вочевидь безглузде) до правоохоронних органів із повідомленням про злочин, а правоохоронні органи зобов’язані провести перевірку такого звернення, опитавши осіб, котрі можуть бути причетними до вчинення кримінально караних дій. З огляду на зазначене, істерія, піднята керівництвом видання на сайтах інтернет-видань, бачиться передчасною й трохи віддає піаром. Хоча, можливо, саме цю кашу маслом зіпсувати досить важко!

О. Єфімчук, Ю. Крайняк, «Дзеркало тижня. Україна»