Співробітникам Міністерства внутрішніх справ України - усяким там пепеесникам і беркутятам, рівно як і депутатам та чиновникам місцевих рад, у ставленні до реалізації громадянами України свого конституційного і при тому «невідчужуваного і непорушного» права на мирні зібрання є, звісно, багато чого закинути. Першим - за вельми поширену практику втілення в реальність тези з російської класики про «тащить и не пущать». Другим - за бюрократичні викрутаси з реєстрацією та розглядом повідомлень про мирні зібрання, про рефлекс бігти до суду по заборону безвинних зібрань та про сваволю з прийняттям вар'юватих місцевих «порядків», котрі засадничо суперечать Конституції і закону та брутально порушують засадниче право.

З іншого боку, принагідно пожурити можна і самих громадян: хоча б за необізнаність щодо змісту і обсягу права, механізму його реалізації та і щодо не надто активної, назагал, реалізації права у відносинах з кожним черговим «злочинним режимом».

При тому всі: і «посіпака злочинного режиму», себто частіше за все звичайний сільський хлопець у формі, і «порушник» (себто частіше за все звичайний міський мешканець), не кажучи вже про депутатів з чиновниками, нерідко одностайно впевнені у тому, що кожне мирне зібрання його організаторам та учасникам має хтось дозволити. Чи, відповідно, не дозволити - і тоді «нізя».

Це страшніше за злочин - це помилка, як казав Талейран.

І якщо з міліціонером ordinaris простіше - він має у кишені (чи у голові) чарівний документ під назвою «Статут патрульно-постової служби України» (наказ МВС України від 28 липня 1994 року N 404), де з якогось лиха йдеться саме про «санкціоновані» та «несанкціоновані» масові заходи (і це, уявіть собі, нічтоже сумняшеся того ж року зареєструвало «Міністерство справедливости»), то хто це вклав у голови посполитих?

Варіантів відповідей у нас є 4 (чотири).

а) наслідки «совкової травми», тих часів, коли за замовчуванням всі суспільні порухи і подихи мали бути кимось дозволені, а інакше засадничо ставали крамолою та «посяганням»;

б) наслідки «єдиного інформаційного простору СНД» і наявність в ньому купи новин про (не)санкціоновані мітинги в Росії, Білорусі та інших країнах;

в) наслідки діяльності соціологів, які чомусь опитують громадян про участь в «санкціонованих мітингах», а потім широко оприлюднюють результати;

г) наслідки нерозумного впливу засобів масової інформації, які часто-густо (властиво, все інше є винятками) сповіющають нарід українний, що в Україні бувають якісь «санкціоновані» чи «несанкціоновані» мирні зібрання, що такий-то захід був «дозволеним» чи то «недозволеним», тим самим вбиваючи у голови необізнаних і довірливих реципієнтов, що для того, щоб йому, реципієнтові, мирно зібратися на вулиці/площі з другим реципієнтом і щось публічно висловити, те має дозволити/санкціонувати якийсь дядя чи тьотя.

Маячня? Ще й яка - дистильована і рафінована. Це можна було б сміливо назвати гебельсятиною, якби ті ЗМІ у своїй масі (можливо, є і свідомі шкідники - капосники), знали, що робили.

Але казав мудрий Геллон, гострячи свою «бритву», що не варто пояснювати злим умислом те, що може бути легко пояснено глупством, то й не будемо. А лише наголосимо:

За частиною першою ст.39 Конституції України єдиним обов'язком громадян, бажаючих «мирно зібратися», є «завчасне сповіщення» про це органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування. І все. Більш того, з частини другої цієї ж статті, де йдеться про те, що обмеження щодо реалізації права можуть бути встановлені лише «судом відповідно до закону»* та ще й лише з певною шляхетною метою (додамо - за ст.11 Конвенції з захисту прав людини та основположних свобод такі обмеження мають ще й бути «необхідними у демократичному суспільстві») випливає, що сама по собі відсутність такого «сповіщення» аж ніяк не робить мирну акцію протиправною. Адже головний сенс такого сповіщення (надто - «у демократичному суспільстві», демократичній, правовій державі, якою, за конституційною легендою, є Україна) - дати владі можливість і час вжити належних заходів для сприяння громадянам у реалізації їхнього права, а не для чого іншого.

Тих вічновчорашніх численних органів місцевого самоврядування, котрі непохитно впевнені (в офіційних відповідях на наші запити) у дотеперішній чинности у незалежній Україні совецького указу Президії Верховної Ради СРСР N 9306-XI від 28.07.88 «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР» офіційно інформуємо, що у такому випадку категорично вимагаємо вважати чинним, скажімо, Другий литовський статут 1566 року. Нічим не гірший правовий акт, навіть навпаки.

Медійний, перепрошуємо на слові, дискурс ставить все з ніг на хвору голову, запускаючи у «медіапростір» (це так зветься?) капосний і паскудний мислевірус про обумовленість реалізації нашого з вами права «дозволом» чи то «санкцією» влади. Відповідно, нерідко громадяни «ведуться», а владці... Про владців див.епіграф з рядком Висоцького. Не сумніваємося, вони у своїй масі раді це чути, адже це так суголосно головному рефлексу совкового/постсовкового чиновника - «запретить» все, що можна. І що не можна - теж. «Абьі чего не вьішло». В інших випадках - просто показати силу (насправді - слабкість, комплекси і заповідну дурь).

Ця історія з зараження ефіру (і етеру теж) глупством нагадує схожу «історію успіху» глупства - роками називаючи ідіотів та злодіїв «елітою», медіа сприяли закріпленню цієї думки у відповідних нерозумних головах. «Услыхал козел, да и стал таков».

Гіпократ свою клятву писав не для журналістів, але вона й їм не завадить. Головне - не нашкодь.

Олександр Северин, к.ю.н.,
Наталка Зубар , виконавчий директор ГІМЦ «Всесвіт»

* Суворо кажучи, за відсутности зараз будь-якого закону, який б регулював суспільні відносини стосовно мирних зібрань, і «відповідно» до якого лише і може здійнюватися обмеження права на зібрання, процитована конституційна норма взагалі ставить під сумнів правомірність на сьогодні навіть судового обмеження цього права.

«Майдан»

Ілюстрація - security-info.com.ua