Щороку в вітчизняному медіапросторі відбувається певне пожвавлення, пов’язане з визначенням нових лауреатів Шевченківської премії — найпрестижнішої державної нагороди (як за радянських часів, так і в роки незалежності). Інтрига навколо переможців, твори яких у багаторазовому конкурсному доборі здобули найбільшу кількість голосів членів Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка, зберігається до моменту підписання відповідного указу Президентом України. Що передувало присудженню премії цього року, розповідає лауреат Шевченківської премії, академік, поет Борис Олійник, який другий рік поспіль головує в Комітеті.

 

— За цей час відбулося чимало змін. Адже минуло понад двадцять років від того пам’ятного дня, коли напередодні дня народження Кобзаря було названо лауреатів Шевченківської премії 1991 року — Василя Стуса, Івана Дзюбу, Івана Білика, Юлія Мейтуса, Володимира Костенка, Миколу Шудрю, Ролана Сергієнка, Олександра Коваля, Юрія Іллєнка, Ларису Кадочникову, Георгія Якутовича. Усе це відбувалося фактично за півроку до проголошення незалежності України. Своїм рішенням члени Комітету віддали шану людям із цієї когорти, які за свої переконання не лише роками перебували за ґратами, а пожертвували найціннішим — власним життям. А ті з них, кого оминула зла доля, теж сплатили занадто високу ціну за власне сприйняття історичного минулого рідного народу й тодішніх політичних реалій. Це повною мірою стосується автора наукової праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?», так само збірки поезії «Дорога болю», історичного роману «Меч Арея», художнього фільму «Тіні забутих предків». Тому мені не соромно за той вибір, який було зроблено в ті часи. Повертаючись до сьогодення й до тих змін, що відбулися в українському суспільстві за останні два десятиліття, то, на превеликий жаль, доводиться констатувати: нині його роздирають певні суперечності — економічні, соціальні, екологічні, демографічні, а в міжособистісних стосунках укоренилися цинізм, прагматизм і презирливість. Усе це, звичайно, екстраполюється на роботу Комітету, упливає на ту ауру, яка навколо нього існує. Щодо організаційних моментів, то попри минулі роки ускладнилася процедура висунення претендентів на здобуття Шевченківської премії після Указу Президента 2010 року. Сприймаю це нормально, оскільки за таким алгоритмом цього року до першого, другого й третього турів було допущено високохудожні твори літератури, мистецтвознавства, музичного й образотворчого мистецтва.

— Відповім так: коли члени Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка, а їх на сьогодні нараховується двадцять п’ять осіб, беруть участь у колективному обговоренні висунутих творів і творчих здобутків їхніх авторів, то намагаються бути максимально об’єктивними. Коли ж справа доходить до таємного голосування, передбаченого положенням про премію, кожний із них суб’єктивно приймає рішення віддати власний голос за того чи того претендента. І це їхнє узаконене право.

— Боже борони, щоб я намагався на когось «тиснути» чи «заохочувати» прийняти потрібне рішення! У нинішньому складі Комітету налічується вісімнадцять лауреатів Шевченківської премії, із яких — семеро Героїв України! Спробуй на таких уплинути! Це — по-перше, а по-друге, я був би непослідовним, якби почав лобіювати когось із претендентів на премію. Минулого року, коли мене було призначено головою Комітету, буквально за кілька місяців до першого туру конкурсного добору відчув неймовірний пресинг з усіх боків, щоб я не забув «проштовхнути» до фіналу потрібних кандидатів. Довелося відреагувати на таке відверте нахабство й опублікувати в пресі статтю «Первородний гріх?». Цей своєрідний месидж, у якому декларувалися підходи у визначенні лауреатів премії — прозорість, відкритість, демократичність, а головне — без тиску зверху й знизу, — багатьох охолодив.

— Я спокійно ставлюся до критики, якщо вона аргументована й конструктивна. Коли ллється відвертий словесний бруд, то мені щиро жаль тих, хто цим займається. Особливо в середовищі інтелігенції, яка має бути своєрідним каталізатором духовної культури в українському суспільстві. До речі, нинішнього року, порівняно з минулим, після того як відбувся третій тур конкурсного добору творів на здобуття Шевченківської премії, у друкованих і електронних засобах масової інформації практично не було критичних висловлювань на адресу членів Комітету за ухвалене ними рішення. Водночас в одному з популярних електронних видань Комітетові закидали, що цього року начебто не було широкого громадського обговорення висунутих творів на відзначення Шевченківською премією. Не можу з цим погодитися, тому що майже до останнього дня, практично напередодні проведення третього туру конкурсного добору висунутих творів, відбулися презентаційні заходи, де широкі кола громадськості мали змогу ознайомитися з творчістю кандидатів на вручення премії.

— Цілком. Це якраз саме те попереднє громадське обговорення висунутих творів, про яке я вже казав. Найбільша перевага цього положення полягає в тому, що воно обмежило кількість премій. У минулих десятиліттях їхня кількість коливалася від трьох до десяти. Тепер же присуджується не більше однієї Шевченківської премії з кожного творчого напряму. Тому підвищився художній рівень номінованих творів, гідних високої державної нагороди, присудження премії відбувається неформально, та й грошовий складник став більш-менш пристойним.

— Нинішнього року склалася унікальна ситуація з претендентами на Шевченківську премію за напрямом «Література». До третього туру конкурсного добору дійшли Юрій Буряк (збірка поезій «Коло навколо»), Валерій Гужва (збірки поезій «Вежа» й «Порцеляновий янгол»), Мирослав Дочинець (роман «Вічник. Сповідь на перевалі духу»), Петро Мідянка (збірка поезії «Луйтра в небо»), Любов Проць (збірка поезій «Група крові»), Володимир РУТКІВСЬКИЙ (історична трилогія для дітей «Джури»), Геннадій Щипківський (роман у трьох книжках «Товтри»). Поклавши руку на серце, скажу: усі вони мають неабиякий літературний талант і заслуговують на визнання. Але члени Комітету під час таємного голосування віддали найбільшу кількість голосів лише двом із семи — Володимирові Рутківському й Петрові Мідянці.

Трилогія «Джури», що складається із трьох романів — «Джури козака Швайки», «Джури-характерники», «Джури і підводний човен», стала справжньою літературною сенсацією. У цих творах є все: і захоплюючий сюжет, і цікаві літературні персонажі, й оригінальні виражально-зображальні засоби. Трилогія Володимира Рутківського засвідчила, що на сьогодні вітчизняна література для наймолодших — на піднесенні. Невипадково позаминулого року Шевченківську премію було присуджено графіку Костянтинові Лавру за художнє оформлення низки видань, що побачили світ у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». До речі, там вийшла й історична трилогія «Джури».

Петра МІДЯНКУ — автора поетичної збірки «Луйтра в небо» — сьогодні в літературному середовищі сприймають як одного з найоригінальніших вітчизняних поетів. Його лірика має незвичайну лексику, у якій широко використовуються закарпатські архаїзми й діалектизми. Поет збагачує сучасну українську літературну мову призабутими й новими словами, привносить неповторний місцевий колорит, характерний для Закарпаття.

Якщо говорити про інші напрями Шевченківської премії, за якими було названо лауреатів, зокрема «Літературознавство і мистецтвознавство», то потрібно згадати книжку «Історія української вишивки» Тетяни КАРА-ВАСИЛЬЄВОЇ. Це — фундаментальна праця, укладена на 464 сторінках, підсумок багаторічної роботи талановитої вченої. Авторка видання дуже переконливо довела, що Україна — одна з небагатьох держав світу, у якій вид народної творчості з плином часу став справжнім літописом духовного багатства нашого народу, а також мистецтвом, що рівнозначне архітектурній пластиці, фресковому й мозаїчному стінописові, іконописові та гравюрі.

За напрямом «Музичне мистецтво» Шевченківською премією відзначено псалмодія «Монологи віків» для мішаного хору й сольних інструментів, автором якої є відомий український композитор, хоровий диригент, педагог, лауреат багатьох музичних премій Віктор СТЕПУРКО. Його здобуток у царині хорового співу є справжнім явищем у сучасному музичному мистецтві, а працю як багатолітнього керівника хорового ансамблю «Свят-коло» при Макарівському районному будинку культури можна з повним правом вважати подвижницькою.

І завершити цей огляд хотів би циклом творів «Український мотив», за який художникові Анатолієві КРИВОЛАПУ нинішнього року теж присуджено Національну премію України імені Тараса Шевченка за напрямом «Образотворче мистецтво». П’ятдесят унікальних живописних полотен увійшло до згаданого циклу, якими мали змогу насолоджуватися відвідувачі престижних арт-галерей у Лондоні, Нью-Йорку, Токіо, Відні, Тулузі, Оденсе. Без перебільшення: Анатолій Криволап, як ніхто інший із вітчизняних художників, сьогодні популяризує сучасне образотворче мистецтво України на двох кіонтинентах.

— Дуже просто. Держава має виділяти більше бюджетних коштів на програму «Українська книга», окремим розділом якої є «Бібліотека Шевченківського комітету». Тоді вітчизняні видавництва випускатимуть видання як із творами класиків, так і книжки сучасних поетів, прозаїків, публіцистів. При Комітеті з Національної премії України імені Тараса Шевченка з цією метою створено спеціальний дорадчий орган — Видавничу раду, до складу якої увійшли відомі письменники, літературні критики, мистецтвознавці, а також один із керівників Держкомтелерадіо. Члени Видавничої ради щороку формують перелік книжкових видань, рекомендованих до друку в серії «Бібліотека Шевченківського комітету» з урахуванням їхнього змісту й доцільності випуску за поданням видавництв і видавничих організацій. Книжки, що виходять у серії «БШК», мають бути академічними в широкому значенні слова. Тому мені незрозуміло, чому іноді з’являються книжки, у яких немає передмови або післямови до вміщених творів лауреата («Чотири броди» (т. 1) та «Гуси-лебеді летять... Щедрий вечір» (т. 2) Михайла Стельмаха, «Сльоза Богородиці. Вибране» Ігоря Римарука), низька поліграфічна якість («Вибране» Володимира Яворівського, «Поезії» Ігоря Калинця», «Тобі, Україно» Дмитра Білоуса та ін.), не зазначено складу Видавничої ради («Поклик дужого чину» Анатолія Погрібного). Усі ці недоречності надзвичайно легко усунути, було б бажання. Адресую свої претензії передусім видавництвам, яких Держкомтелерадіо залучає до реалізації програми «Українська книга».