Навідалися ми до редакцій інформаційних інтернет-агентств «Остро В», «УРА-Інформ. Донбас» та КІД (геть усі мас-медіа оббігати було несила). В «Острові» про специфіку роботи розповідав редактор стрічки новин Олександр Владіміров, в «УРА-Інформі. Донбас» - чинний редактор Анна Хріпункова та колишній редактор Наталія Казьоннова, а в КІДі - редактор агентства Ігор Фарамазян.

Спілкувалися щодо організації роботи, кількості працівників та функцій, які вони виконують, читацької авдиторії, редакційної політики, реклами тощо.

Із відповідями на ці запитання можна ознайомитися у презентації PowerPoint.

Щодо загальних вражень, то перше, що варто згадати, - справляються тут з великими об'ємами завдань меншими ресурсами. Нема фотокореспондентів, журналісти фотографують, знімають на відео, записують на диктофон водночас. Такі собі універсальні солдати віртуального медіапростору Донецька. Та і менше їх чисельно, ніж у львівських редакціях.

З цензурою, кажуть, клопотів особливо гострих немає.

Владіміров, «Остро В»: «Нас ніхто не намагається утискати через те, що ми опозиційні чи неопозиційні. Однаково можуть звинувачувати у тому, що ми працюємо й на тих, й на інших - якщо коментарі під новинами уважно почитати. Але це свідчить про рівномірне висвітлення нами усіх подій».

Казьоннова, «УРА-Інформ. Донбас»: «Такого, щоб вимагали зняти якийсь матеріал - такого не було. Я не можу сказати, що влада тисне якось. Можуть бути невдоволені, ображатися. Але щоб хтось телефонував і казав: зніміть негайно! - це неприйнятна ситуація».

Фарамазян, КІД: «За всю свою роботу на КІДі я тричі зіткнувся... Ну це навіть цензурою складно назвати - із невдоволеністю керівництва, скажімо так. І кожного разу це невдоволення стосувалося моєї особистої якоїсь недоробки. Десь дав однобоко позицію чиюсь. І я починаю говорити: ну так це ж було! А мені: де друга точка зору? І я думаю: ет, а таки прокол. Навіть не заперечиш нічого».

До слова, наголошується «неопозиційність». Це поняття вживали в «Острові» й в «УРА-Інформі. Донбас», але - по-різному. В «УРА-Інформі. Донбас» «неопозиційністю» пояснюють зміст і характер репортажів. Мовляв, «ми інтернет-видання, яке працює в Донецьку. І звісно, що особливості сприйняття суспільного життя - вони у нас віддзеркалюються, тому що ми не є опозиційне видання», - пояснила Наталія Казьоннова. Додала, що критику на Партію регіонів теж публікують. Наявність коментарів ідейних чи політичних опонентів є і в КІДі - намагаються дотримуватися збалансованості.

Щодо «Острова», то тут під «неопозиційністю» мають на увазі відсутність політичної сторони, яку видання мусило б підтримувати. Олександр Владіміров спочатку теж зазначив, що «Остро В» «неопозиційне» видання. А потім на наше прохання розтлумачив, що це означає: «Наша неопозиційність не є наголошеною. Просто, коли є опозиція, то є сторона, на чиєму боці ми мусимо бути. Ми цього не хочемо», - пояснив він.

Потім у приватних розмовах місцеві журналісти пояснили - тут просто нелояльність до влади часом тлумачать як опозиційність, себто підтримку політиків з іншого табору. Тому в «Острові» під «неопозиційністю» можуть мати на увазі відсутність будь-яких політичних симпатій, а в «УРА-Інформі. Донбас» цим поняттям пояснювати відсутність гострої цілеспрямованої критики влади.

Відносно конкуренції, то вона не надто гостра й існує на рівні змагання щодо оперативності, ексклюзивності, повноти матеріалів тощо. Стосовно солідарності, то вона спрацьовує у випадку, коли ситуація однозначна і журналісти точно не переслідують політичних мотивів. Ігор Фарамазян: «Після 2004 року було, з одного боку, добре - революція, свобода слова. А з іншого боку, журналісти стали політично зафарбовані всередині себе. І от я цього не розумію. Якщо у нас трапляється проблема з кимось із журналістів і всі знають, що він прооранжевий, то непрооранжеві його просто не помічають. І навпаки».

Тим часом, журналісти, що робили рейди по донецьких супермаркетах для виявлення протермінованих харчів і яких за це побили та ще відкрили проти них справу у суді, отримали потужну професійну підтримку з боку колег.

Більш детально про місцеві ЗМІ розказав регіональний журналіст всеукраїнського видання DT.UA в Донецьку Євген Шибалов, що раніше працював і в місцевих медіа та добре знає середовище зсередини.

- Які новини тебе цікавлять в регіональному контексті як журналіста DT.UA? Що вважається важливим у Донецьку для загальноукраїнського видання?

- Особливий акцент робиться на тому, про що не так щоб замовчувати, але недоговорюють місцеві владоможці та інші офіційні особи. Сказати, ніби в Донецьку приховують інформацію від журналістів, не можна. Цілеспрямовано приховати щось навіть в Донецьку неможливо. Тому дуже віртуозно навчилися недомовок, внаслідок чого чорне робиться білим і навпаки. І в основному моя робота, місія, яку я для себе виокремлюю, полягає у тому, аби ловити їх на таких фактах. У тому, щоб демонструвати, коротко кажучи, те, про що місцеві медіа не пишуть ніколи. Не стільки тому, що їм забороняють про це писати, а власне тому, що вони не проявляють особливого бажання зі свого боку. Тож коли мене питають, чи є в Донецьку свобода слова, я завжди чесно зізнаюся, що не в курсі. Нею тут дуже рідко користуються (сміється). Бо трагедія ж не в тому, що не хочуть відповідати на питання. Трагедія у тому, що мало хто дійсно хоче ставити питання.

- Чому не звучать питання, які варто ставити?

- Я б сказав, що тут є місце феномену самоцензури. Не дивлячись на те, що я і в місцевих виданнях пропрацював доволі довго, природа цього феномену усе одно залишається для мене загадкою. Скажімо так, якщо виводити якесь відсоткове співвідношення, конкретно випадки тиску цензури - це відсотків п'ять, а все решта - самоцензура. Якесь певне бажання чи готовність вчасно зупинитися самому. Межа, яку ніхто нікому чітко не провів. Але, тим не менше, її всі відчувають і перед нею усі вчасно гальмують. Як воно працює, звідки береться і чому - я думаю, що тут однозначної відповіді нема ні в мене, ні в кого іншого. Якщо ж усе таки шукати причини, то потрібно, по-перше, враховувати, що у Донецькій області та конкретно у Донецьку на початку 90-их незалежна журналістика тривалий час була вельми незначимою плямою на фоні велетенського засилля державних і комунальних ЗМІ. Потім той об'єм ресурсів, що, скажімо, лишився у державного апарату, постійно зменшувався. Але школа зосталася. Залишилась звичка вірити владі, не сприймати критично усе, що там тобі говорять. Зрозуміло, що коли є відвертий промах, то на нього якось так м'яко звернуть увагу. Типу, що от є окремі недоліки. Натомість, звичка шукати, де ж каверза, абсолютно у будь-якій офіційній інформації, поки що не сформулювалася, не прижилася.

- А коли з'явилися Інтернет-ЗМІ, щось змінилося?

- Ні. По-перше, якщо говорити про Інтернет-ЗМІ, то чимось таким, що справді виділялося, було б незалежним, є «Остро В». Він таким був і лишається. На жаль, єдиним прикладом такого Інтернет-ЗМІ, яке б я зміг назвати незалежним. Вони, працюючи, за основу беруть якісь загальні професійні стандарти у журналістиці чи редакційній політиці. У той самий час не пускаються берега від критеріїв об'єктивності, виваженості, збалансованості та інших аксіом ремесла. Що стосується решти, то багато з них з'явилися як сайти місцевих газет. Повністю перейняли їх стиль, логіку, парадигму поведінки. Фактично скопіювали. Деінде намагаються від цього позбуватися, але процес усе ще далекий від завершення. Також були проекти, запущені в Інтернеті тими, хто тримав руку, умовно кажучи, навіть не на пульсі, а на горлі теле- і радіо-ресурсів. От вони ще вийшли в Інтернет - із тими ж установками. Тобто Інтернет став якимось таким технологічним майданчиком. Але основою якісно нової журналістики, на жаль, не став.

- А якщо говорити конкретно про журналістів? Загалом по Україні скаржаться на низький рівень соціального захисту і забезпеченості. Які основні проблеми регіональної журналістики в цьому руслі? Яке ставлення до журналістів? Бояться їх? Поважають? Зокрема, представники влади, бізнесу.

- Гм. Можна, я розпочну з невеличкого ліричного відступу? Коли я був новачком у професії, то застав ще Януковича на пості губернатора. Уже останні дні, правда. Але багато хто, що тут працюють давно, потім згадували часи його правління і от завжди звучали дві деталі. По-перше, при Вікторі Федоровичу був ну повний порядок - контролювалося не тільки те, які питання можуть ставити губернатору - прес-службою попередньо прописувався їх порядок, хронометраж відповіді (ну щоб для ТВ, для новин різати було зручно цілими блоками зразу). І так от без сценарію жоден його публічний виступ не відбувався. Я не знаю, як там організовувалися його виходи в народ, зустрічі з виборцями і таке інше, але зустрічі із журналістами відбувалися так от. Віктор Федорович ніколи не приховував, що ставиться до журналістів як до обслуговуючого персоналу. Хоча - при цьому при всьому він їх вважав достатньо привілейованим обслуговуючим персоналом. Автобус із журналістами завжди ставився у його кортеж і теж їздив із мигалками. Всі до тепер слиною захлинаються, згадуючи, які розкішні фуршети влаштовувалися для преси. І от від такої стартової позиції кудись далеко відірватись до якогось кардинально іншого відношення складнувато як з одного, так і з іншого боку. Так от сприймаються ЗМІ владою.

Щодо професійних гарантій для журналістів, то про соціальний пакет і мови не йде. Хоча це не є тенденція у журналістиці тільки, але загалом усього ринку праці. От вважають нас совками, але у цьому сенсі ми дуже швиденько перейшли на капіталістичні принципи, коли за роботу годиться отримувати тільки гроші. У багатьох випадках - доволі невеликі. Щодо середньої ставки по області у грошовому еквіваленті, то це десь приблизно 2,5 - 3 тис. грн. Я не знаю, багато це чи мало, порівняно з іншими регіонами. По донецьких мірках це, скажімо так, достатньо слабенький заробіток. Але проблема журналістики іще й в тому, що журналістів багато, а працювати нема кому. Таке спостерігається дивне явище - і надмір кадрів, і кадровий голод водночас. Тому що дуже багато хто з людей хочуть бути журналістами (хай зарплатня низька, але професія престижна), дуже багато вважають себе ними, але при цьому всьому такими не є і працювати не здатні. Тому кваліфікованих спеціалістів можна перерахувати... Ну, я, напевно, якщо напружу пам'ять і згадаю тих, кого справді вважаю журналістами, то налічу хай два десятки. На всю Донецьку область. При цьому, за офіційними даними їх десятки тисяч.

- Може, так і має бути? Для того, аби висвітлювати поточні події, не потрібно особливих навиків. Є стандарти видання, як саме має бути подана інформація. Є вимоги, як її готувати - що, де, коли і як відбулося. Для того, щоб описати подію як констатацію факту, не потрібно навіть у ній добре орієнтуватися, а лише бути уважним, спостережливим та оперативним. Не будуть ж усі десятки тисяч писати аналітику.

- Я схильний до того, щоб з тобою погодитися. Тобто для публіцистики, для якоїсь глибокої аналітики чи розслідувань просто нема аудиторії. Тому що, як там ще Владімір Ілліч Лєнін казав, що будь-яка кухарка може керувати державою, а в Донецьку будь-яка бабуся під під'їздом прекрасно орієнтується в політиці (сміється). Спроби її повчати вона сприймає в штики, у газетах читаються найкоротші колонки з найкоротшими новинами і кросворд на останній сторінці. Тобто нема, грубо кажучи, суспільного запиту чи потреби в інформації як матеріалі для роздумів. Тому що люди або узагалі нічим не цікавляться, або, навпаки, - вважають себе найрозумнішими. Журналісту важко визначитися також із тим, а для кого він власне працює.

- Коли я відвідувала Інтернет-агенства, мені наголошували, що вони не опозиційні. Відповідно, є опозиційні? Що це за явище - ЗМІ в опозиції, на скільки воно у Донецьку поширене?

- У нас кілька опозиційних партій (у першу чергу це «Батьківщина», в другу - «Наша Україна») робили заяви про готовність вийти зі своїм проектом на місцевий медіа-ринок. Проекти ці успішно у своїй більшості упокоїлися з миром. І є друковані проекти, що з'являються періодично. Що стосується виходу на ринок електронних ЗМІ, тобто радіо і телебачення, то це зазвичай обмежується кількома програмами перед виборами.

Проблема ж не тільки опозиційних медіа, а опозиції у Донецьку узагалі - що в нас і це перетворили у бізнес. Ми вміємо добувати не тільки вугілля, ми вміємо ще й добувати гроші з опозиції! (підтрунює) Тобто є (не знаю навіть, як би це назвати...) група, команда товаришів - професійних політичних туристів, котрі послідовно обійшли вже практично штаби всіх опозиційних партій і майже одним і тим же складом. Опозиційних партій, що мали наміри робити серйозні вклади у якусь серйозну політичну боротьбу у Донецьку. Політичної боротьби серйозної не вийшло. Ооось. Гроші закінчились. І, як наслідок, ні боротьби, ні штабів, ні структур, ні опозиційних ЗМІ.

А от чому опозиційні партії погоджуються працювати з одними й тими ж людьми, за якими тягнеться уже довгий хвостяра, - репутація їх загалом відома, - це вже інше питання. І тим не менше, їх кожного разу з розпростертими обіймами зустрічають у енному новому штабі, їм постійно виділяють якесь фінансування. Вони беруть на себе якісь обов'язки. У 2005-2006 рр часто вживалося формулювання «зруйнувати монополію Партії регіонів» на владу. От всі приходили до опозиційних лідерів з цією обіцянкою. Били себе п'яткою в груди. А в кінцевому результаті умудрялися опустити те, за що бралися, і ще при цьому додатково заробляти як подвійні агенти.

- А як з рекламою у вас складається?

- Будемо відверті - донецький бізнес рекламними пропозиціями місцевий медіа-ринок не розпестив. Ні грішми, ні об'ємами замовлень, ні всім іншим. До мене як до журналіста центрального видання зверталися кілька разів. Але тих, хто звертався, відлякували ціни - ціни з офіційного прайсу. Тому що в Донецьку це значно дешевше, в рази. Знову ж таки - це дивує. У місцевих політичних діячах дивує не так факт, що вони готові продавати свою совість, а те, що вони вміють продавати її дорого. А в колегах дивує те, що вони погоджуються продаватися дешево. У Донецьку ті самі рекламні статті коштують значно дешевше. Причому є ледь не легальні прейскуранти як на звичайну рекламу, так і на джинсу: з «плашкою», без «плашки», білий піар, чорний піар. Політичний дорожче - з націнкою, без скидок... (сміється)

- А яким чином тоді виживати пресі? Ти або прогинаєшся під власників і граєш ту музику, яку вони замовляють, або шукаєш альтернативи. Побутує думка, що пресі, зокрема Інтернет-ЗМІ, заробити на себе, щоб окупатись і хоча б на нуль вийти, вкрай важко.

- Я з цим не сперечаюся. Але, все таки, якщо вже продаватися, то, по-перше, рідко, по-друге, дорого, по-третє - дивитися, кому. Тому що насправді репутація видання - це теж його капітал.

- А що, були випадки у Донецьку, щоб якісь ЗМІ втрачали свою аудиторію, бо вони писали статті про машини і супермаркети?

- Багато видань зробили собі репутацію або «рупора партії», або «зливного бачка», куди за гроші можна втюхати все, що завгодно. Ну і, звісно, що після такого рейтинги та інтерес читачів починає падати. Тому що коли раз чи два таке сталося, то думають: ну гаразд, погодилася людина на компроміс із своєю совістю. Коли це вже 10-20 разів бувало, то це перестає вважатися чимось ненормальним для цього видання. А коли ігноруються постійно стандарти, одразу знижується професійний рівень. Статті просто стає неможливо читати. Бо видання підлаштовується під замовника, а замовник наш мислить часто категоріями 90-их. Хоче, щоб подобалося йому, а не читачам.

Кажу ж, що з часів правління тут Януковича повелося сприймати журналістів як обслуговуючий персонал. Але це сталося, в тому числі, й через готовність самих журналістів підлаштовуватись під замовника.

- А як журналісти на це реагують? Був такий за часів СРСР у Польщі спосіб, коли «автор посміхався читачу». Тоді замовник лишався задоволений, а читач між рядків усе розумів. Або інший спосіб - з таким ентузіазмом доносити позицію замовника, що він не має на що скаржитися, а текст - суцільний маразм. Ще є «тихий бунт», коли всі починають відверто халтурити. Не роблять таких диверсій?

- «А навіщо?» - запитає вас будь-який донецький журналіст. Знову ж таки, має бути внутрішня потреба цього. Щоби хай хоч між рядків, натяками та іномовками, але сказати правду. Аргументують свою позицію тим, що працювати треба, жити за щось треба. І більше на цю тему не рефлексують. А викрутитись якось навіть не пробують. Слава Богу, що у донецькій медіа-тусовці склалася така ситуація, коли найавторитетнішими, тими, хто провокує тренди і задає моду, є кореспонденти центральних каналів та видань. Бо вони єдині, хто можуть собі дозволити запитати про те, про що не так щоб не можна, але невідомо чи можна. От вони єдині, хто можуть перевірити: можна чи таки ні. Тоді всі решта місцеві видання підключаються. Ну зрозуміло: раз пішло це на центральному рівні, ігнорувати не випадає. Хай м'яко, але теж починають писати. А сказати, щоби тут сформулювалася якась власна регіональна корпоративна солідарність з якимись своїми традиціями, з якоюсь своєю етикою, з якимись своїми цілями - я не знаю. Хай не формалізованого, але невиразного розуміння своєї місії поки що нема. Я дуже-дуже сподіваюся, що колись буде «так», але поки - «ні».

Тихий бунт можливий тільки у тому випадку, якщо поскупилися дати грошей. Якщо викрутили руки. Тоді так - роблять зі спущеними рукавами і відверту халтуру. Тоді не те, що між рядків, а фактично все зверху - видно і зрозуміло. Ну, але чомусь (і швидше за все - через умови дикого капіталізму) поява грошей знімає усі протиріччя. І моральні неспівпадіння в поглядах, й ідейні розбіжності. Чомусь сам факт появи грошей заспокоює. Якщо він це зробив не тому, що нагнули, а за гроші, то це вже вчинок, сповнений гідності. Коли не дозволив себе використати, а себе продав. У певному сенсі це, на жаль, не вважається чимось вартим осуду.

За оглядом львівських ЗМІ для того, аби читачам було що співставити із ситуацією в Донецьку, ми звернулися до незалежного медіаексперта Отара Довженка.

- Чи присутній у Львові феномен самоцензури? Про що не питають львівські журналісти? Чому?

- Напевно, самоцензура більше стосується тих журналістів, які мають право вибору - про що писати, які теми добирати, в кого брати коментарі. Тому про самоцензуру тих, хто ходить на прес-конференції та їздить із знімальними групами на події, говорити не випадає: в них зазвичай є чіткі інструкції. На рівні редакційної політики в усіх медіа є обмеження: якщо власник є бізнесменом із політичними інтересами або чиновником, то ці обмеження стосуються його самого, його соратників та колег, того органу, де він працює. У тих рідкісних випадках, коли безпосередніх політичних інтересів власник не має, обмеження часто стосуються рекламодавців, яких не можна критикувати чи навіть згадувати в негативному контексті. Тут львівські медіа нічим не відрізняються від ЗМІ інших регіонів і Києва.

- Опозиційність/неопозиційність - чи за цим критерієм можна поділити львівські ЗМІ?

- Якщо мати на увазі загальнонаціональні владу і опозицію, то ні - відверто провладні ЗМІ в нашому регіоні не мали б сенсу, бо абсолютна більшість аудиторії поділяє умовно опозиційні погляди. Навіть обласна державна телерадіокомпанія вимушена дистанціюватися від влади. Якщо «владу» і «опозицію» місцеву, то певною мірою так, але тут усе непросто. Адже є медіа, що належать міському голові і, відтак, є лояльними до нього - але не до головної політсили в міськраді, ВО «Свобода». Під час виборчої кампанії все було зрозуміліше - були три фракції: за Садового, проти Садового (читай - за Писарчука) і ті, що косили зелень з усіх.

- Чи властива для львівських журналістів професійна солідарність? Конкуренція? Чи існує конкуренція на місці між регіональними та всеукраїнськими ЗМІ?

- Професійна солідарність не виключає конкуренції, але чесної і шляхетної:) Якщо говорити про галузеві об'єднання на рівні регіону, які могли б представляти інтереси всієї медіаіндустрії або її частини, то їх немає або вони мені не відомі. Медіа-профспілка існує, але також неактивна - зараз її мають намір відроджувати. Якоїсь явної ідеологічної ворожнечі між журналістами Львова я не бачив, хоча під час останніх місцевих виборів траплялись віртуальні конфлікти між «садовістами» та «писарчукістами». Сварки за те, хто сяде на кращому місці чи ближче підсуне мікрофон на прес-конференції, я не рахую.

- Як журналістів сприймає влада? Чи відчувається ставлення як до привілейованого обслуговуючого персоналу?

- Сприймає саме як обслугу, і журналісти, на жаль, за останнє десятиліття не зробили нічого, щоб це змінити. Влада добре знає, кому треба зателефонувати, скільки й кому треба занести, щоб у новинах вийшов замовний сюжет, у газеті - підлабузницьке інтерв'ю на цілу шпальту, а на прес-конференції лунали тільки приємні запитання. Але в цього явища є й зворотний бік: щойно на тлі конформістських ЗМІ з'являється видання або журналіст, якому не можна заткнути рот, із ним починають рахуватися і навіть поважати.

- На скільки захищений і забезпечений є журналіст у Львові?

- Що у львівської та донецької журналістики спільне, так це економічна маргіналізованість: планка зарплат у 2,5-3 тисячі гривень не допускає в професію тих, хто хоче жити пристойно і мусить годувати дітей. Це недооцінювання журналістської праці веде до того, що найкращі кадри перетікають до столиці.

- Політична і комерційна реклама без маркування: наявність у львівських ЗМІ, оцінка.

- Це тотальна практика, характерна для львівських ЗМІ так само, як і для інших регіонів і Києва. Щоправда, якщо раніше менеджери, які на це погоджувались, ховали очі, то тепер вони нахабно відповідають, що це нормально і цього хоче клієнт. Парадокс, але найменше цієї зарази в тих медіа, які найактивніше просувають інтереси своїх зацікавлених у політиці власників. Адже власники не допускають в ефір чи на шпальти конкурентів. Умовно «незалежні» ЗМІ перед виборами бувають переповнені джинсою. Що ж до комерційних замовних матеріалів, то їх значно менше - передусім тому, що небагато платоспроможних місцевих рекламодавців. Останнім часом це переважно медичні заклади.

- Чи присутня цензура, яку вона має регіональну специфіку?

- Є цензура на рівні дотримання інтересів власника. Зазвичай її здійснює не власник, а менеджери, які мають загальні установки та побажання від власника або вимушені самі вгадувати, що в нього за інтереси. Якщо порівнювати з глухими сільськогосподарськими регіонами або зі східними областями, де панує одна політична сила, у Львові цензура набагато слабша, адже тут необхідно імітувати плюралізм. Аудиторія привчена до якісної преси і краще, аніж мешканці інших регіонів, відчуває тенденційність. Тому у львівських медіа більше маніпуляцій на рівні акцентів.

Але мусимо визнати, що це та ціна, яку ці медіа платять за можливість спокійно викривати корумпованість та нечесність інших персонажів. У більшості регіонів цього немає і бути не може - будь-який віп, починаючи від шкільного завгоспа, є недоторканним для ЗМІ.

Василина Думан (Львів-Донецьк-Львів),  zik.ua

Ілюстрація - zik.ua