Ігор Померанцев — багатолітній працівник радіо «Свобода», редактор і ведучий радіожурналу «Поверх барьеров» та передачі «Красное сухое», поет, прозаїк, есеїст, автор радіоп’єс. Син радянського військового журналіста, Ігор Померанцев народився в Саратові, виріс у Чернівцях, закінчив школу, потім факультет романо-германської філології Чернівецького університету. 1978-го емігрував. Спочатку працював на Бі-бі-сі, потому перейшов на радіо «Свобода».

Останніми роками в Росії й Україні вийшли збірки його віршів та прози.

Мені особисто Ігор Померанцев цікавий і дорогий не тільки своєю наповненою повітрям, звуками й арома­тами прозою, не тільки віршами у вільному польоті, не тільки заворожливим тембром голосу й абсо­лютно не журналістським, а, швидше, не скутим, поетичним підходом до матеріалу своїх проектів та невичерпним зацікавленням людьми, а й особливою мі­сією, ним самим на себе покладеною, — місією хранителя голосів хороших людей, які відійшли в інший світ.

Про це, про життя, про світ поезії, про любов, про потаємне й важливе — Ігор Померанцев.

— Еміграція — психологічний стан людини, котра назавжди залишила свою країну. Триває він недовго. Я вже давно не думаю про себе як про емігранта. Можливо, мені пощастило: я влаштувався в Лондоні, разом із сином прожив англійське дитинство, ходив тими ж коридорами Бі-бі-сі, якими колись ходили Джордж Орвелл, нобелівський лауреат Найпол. У слова «британський» немає групи крові, немає кольору шкіри. Я — британець, як мільйони підданих Єлизавети II. А ось назвати себе англійцем мені б і на думку не спало. Оскільки я письменник, то територія мого перебування — це мова. 

— Звісно, англійська вкарбувалася в мою свідомість. В англійській немає займенника «ти», а є тільки you («ви»). Отож я навіть до російських дітей, не кажучи вже про дорослих, звертаюся на «ви», як це було заведено у XIX столітті в російських дворянських родинах. Ще в англійській мові величезну роль відіграють умовний спосіб і умовні речення. Ці граматичні конструкції залишають за співрозмовником право багатого вибору. Що ще? Англійська — мова театру. Вона звучить більш церемонно, ніж американська, що часто дратує американських співрозмовників. Ага, ось що ще важливо. Німецька зв’язана по руках і ногах жорстким порядком слів. Російська — відмінковими й дієслівними закінченнями. А англійська нескінченно вільна, і ти маєш сам будувати речення, покладаючись на свою інтуїцію. Нелегка це робота — бути вільним.

— Про те, що я дисидент, почув на допиті в КДБ 1976 року. На мою думку, думати про себе як про відступника — нонсенс. Як я дослужився до статусу «дисидента»? Просто читав самвидав, писав за своїми правилами. Ну ще підписав дюжину листів на захист політв’язнів, відправив кілька посилок у психушки. Це все. 

— Видатними дисидентами були члени Гельсінкської групи, ідеологи демократичного та національного руху. Це були герої. Але героїзм — особлива місія. У цієї місії — свої час і місце. Щоб бути героєм, треба ризикувати свободою, а інколи — і життям. Серед героїв були різні люди. Наприклад, Вацлав Гавел був не просто дисидент і правозахисник. Він був сином мільйонерів, людей діяльних і практичних. Він, як білі в Росії, обстоював сімейні цінності, сімейну честь. Тому він і став президентом. Хронічні героїчні обставини — судьба нещасних країн. Не хочу вірити, що це фатум. Наприклад, Польща століттями була країною героїв, але останню чверть століття поляки успішно працюють у комерції, бізнесі.

— Я ставлюся емоційно до подій у Росії й Україні. Мені боляче. Мені прикро. Я не знаю, чим лікувати такі хронічні хвороби, як імперська пиха, колоніальне раболіпство, зневага до людського життя, безжалісність, потворність. Це тяжкі спадкові хвороби. 

— З роками я дедалі частіше читаю книжки, які потрібні мені для роботи над новими текстами. Це називається research (підготовча дослідницька праця). Ще я читаю подаровані книжки друзів та знайомих. Поруч із моїм ком­п’ютером зараз лежить нова книж­ка есеїста Сашка Бойченка. Вона чекає своєї черги й дочекається. Мушу чесно сказати: я не сторонній спостерігач. Я беру участь у поетичному фестивалі Meridian Czernowitz. Разом із літератором Діаною Клочко заснував і видаю літературний інтернет-журнал Alarum. Ще я заснував премію для перекладачів українською, називається «Мета­фора». Отож нехай мене судять, освистують або аплодують мені, принаймні доки я не зійшов з дистанції.

— Я працюю у Празі. Живу у Празі й Лондоні. Письменник живе зосередженим життям, дружить із мовою. Інколи в нього трапляються з мовою любовні зустрічі. Я звик жити на віддалі від літератури, в якій працюю. 

У Лондоні живуть російські письменники, але російського літературного життя в Лондоні немає. Це дорий знак. Зарубіжжя — побічний негативний продукт диктатур. Грем Грін, Мюріел Спарк, Лоренс Даррелл були рідкісними гостями у Велико­брита­нії, але ніхто не вважав їх емігрантами.

— В основі текстів оповідачів — сюжет, історія. Поети думають і відчувають асоціативно. Асоціа­тив­ність — один зі способів пізнання, розуміння. Гадаю, моя близькість не тільки до поезії, а й до винної культури прямо пов’язана з уродженою здатністю бачити світ як нескінченний ланцюг метафор, що рухаються в часі та просторі. Я не надто велемовний?

— Кухня — правильне слово. Я люб­лю готувати. Я люб­лю працювати з чистими матеріалами: повітрям, ґрунтом, вологою. Але без спецій, коріння, прянощів текст залишиться прісним. Гумор, іронія, гротеск — мої приправи. 

— Як ви працюєте з фразою? Як вона з’являється, народжується? 

— У всьому, що я пишу або створюю на радіо, я залишаюся поетом. Тексти виходжую, а вже потім записую. Отож чернетки залишаються у мене в голові.

— Я охоче читаю сучасні вірші. Мені подобаються вірші, які не цураються психології, прози, драматургії, навіть журналістики. Мені не цікаво читати «поетичну поезію». У поезії перемагають радикали, тобто поети, котрі відважно працюють із «непоетичним» матеріалом. Не думаю, що в поезії є новаторство. Поезії вже кілька тисяч років, отож працюють у ній або традиціоналісти, або епігони. Я — з традиціоналістами.

 

 

— А ваші вірші? А ви — традиціоналіст? 

— Звісно. У поезії я працюю, озираючись на класичні тексти. Багато й охоче запозичую, але, на відміну від епігонів, борги намагаюся повертати. Якщо мені вдасться хоча б трохи змінити смисл коми у складнопідрядному реченні, я буду щасливий.

— Не знаю. Я постійно порушую межі жанрів. Я жанровий контрабандист. За це мене карають: у мене мало читачів, а критики зазвичай не знають, що про мене сказати. Але так і має бути: спочатку письменник створює оригінальний текст, і вже цей текст підказує критикові нову мову опису. Я люблю філологію, однак мене обтяжує устояна мова. Я написав трохи есе, в яких описую вірші мовою метеорологів, циркових гімнастів, ґрунтознавців.

— Річ не в іменах, а в тому, як замолоду ти відкриваєш для себе художню мову. Пам’ятаю, як зрозумів, що таке монтаж у кіно, коли подивився фільм «Чистое небо». Бозна яке кіно, але в ньому смерть Сталіна показано як льодохід. Прийом старий, ще пудовкінський. Проте мені було важливо в цю хвилину відкрити мову кіно. Монтаж у поезії я побачив великим планом, розгорнувши вперше книжку Пастер­нака. «Февраль. Достать чернил и плакать…».

— Не знаю. Мені не спадає на думку визначення «жіноча пое­зія», коли читаю вірші Шим­борсь­кої. А ось читаючи Севе­ряніна чи Бальмонта, осудливо бурмочу: «Дамські віршики…» Отож ці визначення не більше ніж штампи.

— Я люблю персонажне радіо. Сам же віддаю перевагу акустичній тіні. Можливо, це моя відповідь собі-поету. Поет працює зі своїм «его». А радіо дає можливість бути прозаїком: працювати з персонажами. У мене в передачі звучали сотні голосів. У кожної людини є в запасі бодай одна приголомшлива історія. Люди хочуть висловитися, і я радий їм допомогти.

— Це умовний розподіл. Ані кроку не можу ступити без свого минулого. Воно завжди при мені. Ну а майбутнє говорить зі мною голосами трьох моїх внуків.

— Я завжди скептично ставився до літературної критики. І життя зі мною розквиталася: так вийшло, що я став винним критиком. Нездійснена мрія — бути виноробом.

— Речі? Я народився перекотиполем. Я змінив десятки квартир, вулиць, міст, країн. Нічого в мене не залишилося, крім голосів близьких і облич любимих. Але хіба цього мало?

— З цією вірою я прокидаюся щоранку, і вона, ця віра, мене не обманює. 

— Це все метафори, які матеріалізуються на наших очах. Безсмертя душі — це наші діти, а потім — їхні діти. Отож безсмертя існує. Що стосується долі, то якщо вона існує, ми безсилі її змінити. Інакше це не доля. Десятиліття впертої роботи з мовою відкрили мені принаймні одного бога: бога мови. У граматики й лексики — божественне походження. 

— Людський голос — мій улюблений музичний інструмент. Він захоплює, страшить, вражає. Звучання інших — варіації на теми людського голосу. У музиці я люблю людську інтонацію. За нею суджу про музичне обдарування композитора й виконавця. Сам не граю, хоча в дитинстві брав уроки гри на фортепіано.

— Навряд. Хоча час від часу я бачу сон про хмарочос, який падає на очах, але ніяк остаточно не впаде. Це всім хмарочосам хмарочос.

— Для людини, котра пише, поняття «відпочинок» не існує. Тягар треба нести, і я це роблю залюбки. 

— Так, весела. Бути невеселим — погана манера. Песимізм — це тавтологія. Я зрозуміло вис­ловлююсь?

— У кожного своє. Наприкінці вісімдесятих років в Англії вийшла книжка спогадів останнього британського ката, його звали Сід Дернлі. Отож він дуже пишався тим, що скоротив процес повішення засудженого до семи секунд. Це справді був рекорд: чим коротша страта, тим менше мучиться жертва. Ось таке щастя було в Сіда Дернлі. Я часто буваю щасливим. Мене тішить «близькість близьких». Люблю інтенсивний діалог з улюбленими винами. Цей діалог триває вже десятиліття. Ну й вірші. Не вірте поетові, коли він пише: «Я помню чудное мгновенье: передо мной явилась ты…». Поет має на увазі не звабливий жіночий образ, а дивовижні хвилини творчості. Я теж пережив ці хвилини, хоча мені й не вдалося написати нічого видатного. 

— Є. «Кумир» у переносному сенсі — в ідолів я не вірю. Його ім’я Сергій Бубка. Він — чемпіон світу зі стрибків із жердиною. Але не просто чемпіон. У нього був один-єдиний суперник — він сам. Тридцять п’ять разів він бив власні рекорди, стрибав усе вище й вище. Поетові теж треба бути вимогливим — до себе. Так, мій «кумир», який стрибав із жердиною, жодного стосунку до політика Сергія Бубки не має.

— Чого ви зможете навчити внуків? Чого вони не зможуть навчитися ні в кого, крім вас?

— Нічого. Спосіб життя не береться до уваги. Це не уроки. Стиль — теж не урок. Діти живуть поруч із дорослими, наслідують їх, це природний процес. Мій батько не казав мені: «Бери ручку й пиши». Але він був журналістом, і я бачив його спину, схилену над аркушем паперу. Я не казав синові: «Бери ручку й пиши». Але він усе одно пише, хоча й англійською. Як сказав би поет: «Есть блуд литературного труда, и он у нас в крови». Я про свою сім’ю. З вашого дозволу, завершу віршами:

«Вчера вечером,

Ігор Померанцев 

Померанцев і птах