Відставки керівників великих музеїв і заповідників («Києво-Печерська лавра», «Софія Київська», Київський музей Тараса Шевченка, Музейний комплекс «Пирогове») породили в суспільстві тривожні запитання: а що, власне, за цим стоїть? 

Тобто… це такий собі стрімкий «реформаторський» маневр Мінкульту — з метою поліпшення діяльності деяких «прокислих» музеїв-заповідників? Чи «технологія», про мету якої багато хто може тільки здогадуватися: цінні експонати, земельні ділянки тощо.

Міністр культури Михайло Кулиняк, який досі проводив політику, швидше, обережну, раптом постав в екстремальному «новаторському» образі. Із шаблею наголо на хвацькому коні… Під копитами якого (фантазуємо далі) лежать, як експонати, повергнуті екс-керівники музеїв і заповідників. 

В ексклюзивному інтерв’ю DT.UA п.Кулиняк спробував пояснити витоки нинішньої «кадрової смути», яка обговорюється дуже бурхливо. Розповів також про плани створення Шевчен-ківського центру. Повідав про спільну дружну працю з… Вік-тором Ющенком та Віктором Яну-ковичем (молодшим). Прояс-нив ставлення і до скандальних «пітчингів», які відкрили фінансування спірним кінофільмам. 

— Тут немає ніякої «системи»! І немає ніякого «демонічного плану» з наміром причесати всіх під один гребінець. Підкреслюю: нічого такого немає й не буде.

Але якщо й буде якась «системність», про яку ви кажете, то насамперед це система відповідальності певних керівників — за роботу, ними ж виконану. 

Я вже казав і повторюю: приблизно з 1994 року в нашій країні належним чином не проводилося всебічне вивчення ефективності роботи найбільших музейних інституцій та заповідників. Беручи до уваги цей факт, а також недавню передачу у відання міністерства майже двадцяти національних музеїв та заповідників, нинішнього року й створено комісію — із заслуховування результатів діяльності керівників музеїв. 

Хтось пройшов ці заслуховування без особливих зауважень. Хтось отримав догану. Когось рекомендували звільнити. 

Отож міністерство слід критикувати не за кадрові перестановки, а за надмірне зволікання із заміною директорів, які не можуть іти в ногу з часом…

— У багатьох країнах світу відомі музеї — це культурні центри, об’єкти туристичної уваги. У нас же — часто — історія з деякими музеями (і з окремими керівниками на чолі їх) ілюст-рує пушкінський рядок «Цар-ст—вуй, лежа на боку». Про що хочу сказати? За десятиліття безконт-рольності ті чи інші керівники вирішили, що довірена їм культ-установа — така собі їхня власність. Крамничка, в якій інколи дозволені дії не тільки протизаконні, а й такі, що суперечать науковим підходам. 

І на цю тему, повірте, я теж міг би довго й докладно говорити…

— Факти є, не сумнівайтеся. Але поки що не хотілося б загострювати й так напружену обстановку. 

— Можу з упевненістю вам сказати: у цивілізованому світі директора музею звільнили б і за значно менше порушення, ніж несанкціоноване розкриття саркофага такої історичної постаті, як Ярослав Мудрий. Особливо зважаючи на те, що при цьому використовувалися не спеціальні інструменти, а звичайний лом!

— А до цього були… і розчищення старовинної підлоги Софійського собору, і демонтаж у його інтер’єрі фрескових розписів, і будівництво на території заповідника трансформаторної підстанції.

При цьому пані директор повністю ігнорувала історико-культурну цінність підземних споруд на території Софії Київ-ської, які у разі провалів без належних досліджень просто засипалися б. Що може призвести до негативного впливу цих підземних порожнин на стан усіх об’єктів національного заповідника. 

Мені сьогодні дивно чути, як Неля Михайлівна пред’являє на свій захист акт КРУ про відсутність фінансових порушень…

— Бо претензії лежать в іншій площині. Зокрема, з 2000 року на території Національного заповідника «Софія Київська» жодного разу не проводилися планомірні археологічні розкопки. Немає навіть програми археологічного вивчення садиби Софійського собору. Не розроблено плану управління об’єк-том, як того вимагає Центр все-світньої спадщини ЮНЕСКО. Немає плану організації території заповідника згідно з вимогами Закону України «Про охорону культурної спадщини».

Якщо після виходу пані Ку-ко-вальської з лікарняного вона зможе зняти всі питання, котрі виникли в комісії, — тоді справді можна буде порушувати питання скасування наказу про її звільнення. 

— Теорія відома. І не тільки мені. Цій темі торік восени було присвячено спеціальну конференцію. Але я хочу сказати ось що… Ідея Тамойкіних — лише одна з небагатьох... Там є й цікаві моменти, якими вже зацікавилися музеї з різних країн світу.

…Але ні сьогодні, ні завтра така ідея не може бути нами реалізована. І всі маніпуляції навколо цієї теорії — відверті провокації. Попросту абсурд! 

 

— Почну з кадрового запитання. По-перше, Вікторія Ліснича має не тільки медичну, а й юридичну освіту. По-друге, критикам слід врахувати її досвід роботи на посаді заступника міністра культури, де до сфери її відповідальності входила вся музейна галузь країни. Ну й головне: Міністерство вважає, що директор музею або заповідника має бути насамперед кваліфікованим менеджером. 

А стосовно згаданого вами законопроекту…

Вважаю, що колегам-депутатам потрібно спочатку провести широке громадське обговорення своєї ідеї. Тому й хочу відповідально заявити: ні про яке виселення з території Києво-Печер-ського заповідника музеїв та інших установ культури не йдеться. Навпаки, пам’яткоохоронна складова в роботі заповідника тільки посилиться.

— Про відставку не йдеться. Анатолій Мельник залишився на посаді директора. Але до його роботи в міністерства є низка запитань. Природно, на ці проблемні запитання він ще має відповісти… Наприклад: як дожилися до такого, що відвідуваність цього величезного музею в центрі столиці істотно нижча, ніж Національного музею літератури України? І не будемо зараз ворожити, чекати догани чи ні… Річ же не в цьому, а в тому, щоб такий чудовий музей став затребуваним художнім майданчиком у центрі Києва.

— І на цю тему не повідомлю нічого оригінального. Жодних «ротацій», пов’язаних із Цент-ром Курбаса, Мінкульт не розглядає. Проте й до цього центру є низка серйозних запитань… Насамперед вони стосуються звітності. 

— Ну вже тут, по-моєму, ні в кого не може виникнути запитань! Тим більше до Дмитра Стуса, відомого літературознавця. Він багато років працює в Інституті літератури імені Шев-ченка, добре знає архівну справу. Це сучасна енергійна людина, яка, на мій погляд, і має надалі в певному сенсі розширити рамки діяльності цього музею. 

Мені б хотілося зробити на базі музею всеукраїнський Шевченківський центр. Але без жодних спроб об’єднати в майбутньому центрі матеріали інших музеїв (як це в іншому випад-ку вирішили було зробити на базі «Мистецького Ар-сеналу»), а щоб це була наукова база… Щоб це був центр тяжіння для тих, кому ім’я Шевченка дороге. Впевне-ний, що такий центр у найближчому майбутньому в столиці неодмінно буде. 

Тим більше ми вже готуємося до 200-річчя від дня народження Кобзаря. І вибудовуємо серйозну програму його вшанування. 

***

— 2010 рік, коли я щойно розпочав роботу, був досить хао-тичним. Проблеми, залишені моїм попередником, давалися взнаки. Насамперед — проблеми із заборгованостями. І не тільки фінансовими… Дуже багато часу пішло на врегулювання цих ситуацій. 

Адмінреформа центральних органів виконавчої влади, розпочата у грудні 2010-го, дозволила переосмислити деякі цілі й завдання Міністерства — і почати нове стратегічне й тактичне планування… 

— Як вам відомо, до структури Мінкульту ввійшли нові департаменти, створені на базі ліквідованих служб і комітетів. Це Департамент культурної спад-щини та культурних цінностей, Департамент у справах релігій та національностей…

2011 рік став ключовим і в питанні законодавчого забезпечення галузі. Набрав чинності закон про культуру. Це істотно поліпшило правові умови функціонування галузі, посприяло забезпеченню соціальних гарантій працівників культури та розвитку недержавного сектору в культурній сфері.

2011-й, попри наслідки економічної кризи, все ж таки був стабільним у плані фінансування. Галузь культури отримала 96,5% від планових призначень (це 1792,1 млн. грн.). Упродовж року не було заборгованостей із зарплати, виплат стипендій в установах, котрі безпосередньо підпорядковані Мінкульту.

Поетапно підвищувалася мінімальна зарплата в галузі: з

1 січня — до 941 грн. на місяць, з 1 квітня — до 960 грн., з 1 жовт-ня — до 985 грн., а з 1 грудня — до 1004 грн. на місяць.

Середньомісячна заробітна плата працівників галузі у 2011 році становила 2018,66 грн.

— Упродовж 2012 року мінімальна зарплата підвищуватиметься вп’ятеро. 

У 2011-му також створене Державне агентство з питань кіно. Воно має статус центрального органу виконавчої влади. Але його робота координується міністром культури. Торік — уперше за 20 років незалежності — було проведено відкриті конкурси кінопроектів, які претендують на державне фінансування або держпідтримку. 

І головне: у 2011-му на кіно було виділено рекордну за всі роки суму — 11 мільйонів гривень. При цьому всі національні кіностудії на п’ять років звільнені від сплати податку на землю. 

Це лише початок процесу. Оскільки зараз триває робота над новою редакцією закону «Про кінематографію».

— Група народних депутатів на чолі з Віктором Вікторовичем Януковичем. До процесу залучаються спеціалісти міністерства, агентства з кіно, незалежні експерти. 

Головним завданням є приведення майбутнього закону у відповідність до європейського законодавства. Необхідно зробити його чітким і прозорим, у руслі сучасних тенденцій розвитку кінематографії в Україні. 

Це має бути зрілий до-кумент, який окреслить позицію дер-жавного протекціонізму стосовно кіногалузі — у своєму застосуванні стане реальним інст-рументом для реалізації цієї політики. 

Звісно, розробка нової редакції закону потребуватиме приведення у відповідність до нього всіх нормативно-правових актів, котрі його стосуються, законів перехресної дії. 

Тобто зрештою ми повинні отримати певний комплекс змін, впровадження яких є обов’яз-ковим для розвитку кінематографічної галузі. 

— Знаєте, це непросте запитання... Якщо, скажімо, закону про культуру не було, то закон про кінематографію є. Тут поспішати не потрібно. Чим фундаментальніше він буде прописаний, тим краще. 

— Сподіваюся. Обов’язково будуть і громадські обговорення, і професійні дискусії. 

— Віктор щиро цим цікавиться. Незважаючи на молодість, він глибоко занурюється у законодавчі процеси, пов’язані з кіно, з мультимедійними та It-технологіями. Він не на словах, а діяльно хоче, аби кіногалузь у нашій країні була ефективною. І щоб вона згодом стала на один рівень із найрозвиненішими індустріями європейських країн. 

— Звісно. Ми зустрічаємося і регулярно обговорюємо ті чи інші питання. Тобто триває живий робочий процес: без поспіху і без бажання когось пере-гнати. 

Адже всі розуміють, що перший рік роботи Державного агентства кінематографії — це складний рік. Іде процес структуризації… 

Але важливо те, що у перший же рік роботи агентства вдалося випустити в прокат наш вітчизняний фільм — «ТойХто-ПройшовКрізьВогонь». Хоча стрічка Михайла Іллєнка і знімалася п’ять важких років, вона отримала дуже хороші відгуки кіноглядачів…

— Так, є й критичні… Тим часом я пам’ятаю, як ще на посаді заступника міністра культури сам ходив і «вибивав» фінансування цій картині. 

— Повторюю — ще на етапі організації пітчингів я цілком свідомо дистанціювався від особливостей цього процесу. 

— Аби жодним чином — навіть побічно — не впливати на комісію, на керівника агентства. Щоб не звинувачували у лобіюванні того чи іншого проекту. І я, звісно ж, знаю, що за підсумками пітчингів були серйозні зауваження щодо їх непрозорості… 

Зараз працює міжвідомча комісія, яка ретельно вивчає ці питання. Не маю наміру нікого захищати. Але планую за підсумками роботи комісії винести цю тему на колегію міністерства.

Потрібно дочекатися об’єк-тив-них висновків. І слід пам’я-тати, що державне замовлення, а отже — і державне фінансування передбачають ретельніший відбір пропонованого матеріалу. 

***

— Реформи, про які ви кажете, передбачають зміну самого принципу підходу до роботи. Що стосується нас — є культурний продукт. Сам цей продукт — результат багатьох складових… Тому ще торік президент України дав доручення розробити концепцію нової гуманітарної політики. І саме в руслі реформ міністерство спільно з Національним інститутом стратегічних досліджень цю концепцію й розробляє.

— Що стосується міністерства, головне в цій концепції — перепозиціювання суті й ролі нашого відомства. Має бути більше горизонтального партнерства, у тому числі і з громадськими організаціями. 

— Ми справді переглядаємо деякі особливості підходу до культурних установ, які перебувають у сфері управління міністерства. Але це не означає, що примушуємо їх усіх «заробляти» на себе. Це ж природно, що потрібно підтримувати насамперед серйозне мистецтво, академічне. Ми від цього нікуди не відійдемо. 

І водночас ми ж повинні застосовувати і європейські практики. Коли культурний продукт має бути конкурентним, затребуваним, цікавим. У цьому роль міністерства — налагодження зв’яз-ків між творцями, між тими, хто виробляє куль-тур-ний продукт, і ти-ми, хто його споживає. 

Що стосується інших особливостей реформування нашого відомства, то, наприклад, у нас скорочено чиновників — на 20%. 

Ось ви, хоча б ради інтересу, про—аналізуйте минулі роки… Ніколи раніше не було стільки законодавчих ініціатив у сфері культури, як за останні два роки. І закон про культуру, і закон про охорону культурної спадщини… І все це не має вузької спрямованості. Ці закони — у контексті загальнонаціональному. 

***

— Скільки все ж таки сьогодні заповідників у прямому підпорядкуванні Мінкульту? 

— 25. Є закон про охорону культурної спадщини, який і

передбачає, що всі ці заповідники мають підпорядковуватися одному органу виконавчої влади. Адже що коїлося раніше навколо деяких заповідників? Хоча б та ж таки Софія Київ-ська… У 1996-му, коли там планували ремонт, аби не «ганяти» кошти через два міністерства, внесли зміни до указу президента і тимчасово підпорядкували заповідник Мінрегіонбуду, ос-кільки там акумулювалися кош-ти. Все це тривало до минулого року. І для деяких керівників це було навіть незле, оскільки будівництво — завжди вигідна річ…

А ось контроль, власне, за культурними пам’ятками — тут не все так райдужно. 

— У кожному разі, навіть спроба змінити указ президента — у цьому питанні — вже подія, що матиме великий резонанс…

І навряд чи комусь удасться ініціювати скасування національного статусу того або іншого заповідника. Адже за кожним із них — люди, долі, зарплати. Тому, на мій погляд, тут краще шукати взаємодію з керівниками, щоб вони були активніші у своїй роботі. Щоб залучали інвестиційні кошти і не чекали, коли щось крапне з держбюджету, як більшість їх. Звісно, є й дуже активні сумлінні керівники. І в міністерстві, коли ми заслуховували підсумки їхньої праці, було чітко видно, хто сьогодні трудиться, а хто — ледарює. Є й інші приклади… Ще у травні 2001 року Кабмін прийняв постанову «Про створення Державного історико-меморіального заповідника „Биків-нянські могили“. А у 2006 році указом президента Віктора Ющенка заповіднику надано статус національного. Однак, як відомо, тривалий час створення такого заповідника залишалося на папері… Він не фінансувався. Не проводилися заходи з його розвитку. Лише з лютого 2008 року заповідник запрацював — почав формуватися штат, почалася організаційна і наукова робота. 

При цьому концепція розвитку цього ж таки заповідника була створена тільки 2011-го.

Торік восени в Міністерстві культури ми провели кілька засідань наглядової ради заповідника. На них розглядалися і поточні питання його розвитку, і проектні пропозиції, щодо створення меморіальної частини…

— Науково-методична рада з питань охорони культурної спадщини (при Мінкульті) розглянула три проектні пропозиції щодо будівництва Меморіалу жертв тоталітарних репресій, представлених А.Гайдамакою, Л.Скорик та Ю.Олійником…

— Майже одноголосно було схвалено проект Лариси Ско-рик.

— Її проект враховує матеріали досліджень 2008—2009 років. У листопаді 2011-го Віктор Янукович своїм указом доручив побудувати центральну частину Меморіалу жертв тоталітаризму на території «Биківнянських могил» до 1 серпня 2012 року. І ми мусимо це зробити у запланований термін.

Отож, ще раз повертаючись до теми «кадрових чисток», повторю: керівники музеїв і заповідників повинні зрозуміти, що настав час «прокидатися»…

*** 

— Кожен випадок — індивідуальний. Не секрет, що в деяких районних центрах є дві бібліотеки, в одній з яких приміщення краще, а в іншій — гірше. Але там і там — завжди мало людей. Виникає запитання: чому б їх не об’єднати? У жодному разі не закрити: адже кошти, коли таке об’єднання відбудеться, можна спрямувати на ремонт, на інші ефективні цілі. 

Я не бачу в цьому проблеми. 

І, природно, я ніколи не скажу, що подібні заклади треба або закривати, або переробляти на нічні клуби. Ніколи! 

…Стосовно Харкова? Я розмовляв і з губернатором, і з його заступником. У чому там питання? Будувати нові театральні приміщення нині не в усіх є можливість. І, мабуть, у деяких випадках доречно проаналізувати можливість взаємодії вже існуючих великих театрів і театрів нових, які народжуються… Вони не мають своїх приміщень, їм уже тим більше нічим сплачувати дорогу оренду…

— Ні, не йдеться. Я взагалі хочу заявити, що за останній час практично нікого не «викинули» на вулицю. Зменшилися апетити рейдерів. Принаймні це не порівняти з тим, що коїлося починаючи з 2004-го. 

Наприкінці минулого року, як ви знаєте, коли рейдери тільки спробували зайти в приміщення капели Ревуцького (там само розміщене й видавництво «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га»), то відсіч відчули відразу. Сподіваюся, ці історії вже закінчилися. І про нові навряд чи почуємо.

— Дивився… Правда, фрагментарно. 

— Якщо мріяти... Ну, я, наприклад, хочу дочекатися того моменту, коли зайдемо в новий «Мистецький арсенал» (а це величезний комплекс), де буде відкрито унікальний сучасний концертний зал, де будуть найкращі в Європі реставраційні майстерні (Всеукраїнський реставраційний центр). Там — дуже велика площа, сучасна інфраструктура. 

Принаймні разом із Вік-тором Андрійовичем Ющенком стимулюватимемо ці процеси… 

— Так, згідно з указом президента ми з Віктором Андрі-йовичем є співголовами наглядової ради «Арсеналу». 

…Крім іншого, мені хотілося б, нарешті, відкрити й Малу оперу в Києві. Тобто реалізувати мрію Євгенії Семенівни Мі-рош-ниченко.

Багато років вона про це мріяла, але її не почула «помаранчева» влада. І я переконаний — Мірошниченко, як ніхто інший, заслужила, щоб її іменем було названо новий театр. 

— Нині існують різні перешкоди в цій «справі». На рівні міста. Але я постійно про це нагадую й не сумніваюся, що із часом театр відчинить свої двері для столичних меломанів. 

***

— Спочатку був легкий спротив. Деякі директори, не в усьому розібравшись, вирішили, що в них «усе заберуть», поставивши в театрі якусь загадкову систему. Але коли все зрозуміли, що збитків театру від цієї новації не буде (адже так працюють практично в усьому світі), то з’явилося розуміння й зацікавленість.

З 1 лютого ця система стартувала в тестовому режимі. Поки що йде процес навчання персоналу. Буде спеціальний центр електронної системи продажу, його координатор — державне підприємство. Театр ук-ла-дає із цим ДП договір. Своєю чергою, театру поставляють спеціальну апаратуру. Жодним чином це не позначатиметься на ціні квитків. Усі 100% квитків — у театрі. 

— Та не повинно бути збоїв. Хіба що якісь технологічні особливості? Скажімо, Інтернет відмовить? Усе прозоро. Жод-ного натяку на якусь «корупцію». Вже цього тижня цей сервер — в Україні. В цю систему в Києві поки що входять тільки три національні театри —театр опери та балету, театри імені Івана Франка та імені Лесі Українки. Але, думаю, згодом підтягнуться й міські.

***

— Закон треба ухвалювати. А питання, як платити, коли платити й скільки платити, будуть дискусійними завжди. Якщо взяти, наприклад, палац «Україна» і подивитися на ті податки, які сплачено після останніх концертів, то з’ясується цікава інформація… Оскільки деякі промоутери просто не хочуть показувати реальну вартість заповненого залу! Хоча питання ж не в тому, щоб «зібрати» з них якомога більше грошей. Важливий сам механізм підтримки гастролей національних театральних та концертних колективів. 

Фактично міністерство й намагається знайти заміну гастрольному збору, який зник з ухваленням Податкового кодексу. Ми ініціювали діалог із громадськістю, виконавцями, продюсерами. Створили спеціальну робочу групу. 

У результаті на друге читання подано узгоджений законопроект: для українських виконавців пропонуємо знизити гастрольний збір з 3 до 1%, для іноземців — залишається 3%. Якщо його ухвалять, Міні-стер-ство культури розраховує отримати не менше ніж 50 мільйонів гривень для підтримки гастролей українських театрів, творчих колективів та окремих виконавців. 

Особливо хочу підкреслити: передбачається підтримка не тільки державних колективів, ідеться про сприяння вітчизняному виконавцеві як такому. Зокрема й естрадному. 

Будь-який колектив або виконавець зможе подати свою заявку разом із кошторисом на розгляд конкурсній комісії, яка — підкреслюю! — складатиметься не з чиновників, а з людей творчих.

— Досягли рівня понад два мільярди гривень… Кілька років тому було приблизно 1,5 млрд. Природно, будемо домагатися збільшення фінансування на заповідники. У кілька разів збільшено фінансування кіногалузі — цього року на кіно виділено понад 170 млн. гривень. Споді-ваюся, на цих напрямах особливих проблем не буде. 

— До прийому такої кількості гостей музеї та заповідники готові. Думаю, грандіозним проектом, який зацікавить туристів і вболівальників, стане перше міжнародне київське бієнале в «Мистецькому арсеналі». Ця мегавиставка якраз і охоплює весь період проведення Євро. 

У цей же період (практично до кінця червня) функціонуватимуть усі театральні й концертні зали. Тож при скоординованій роботі всіх культінституцій, гадаю, гості Євро не будуть розчаровані. 

***

— У мене відчуття, що Ми-ро-слав Михайлович, прийшовши в Київську оперу, відчув друге дихання. Він постійно в русі, у творчому пошуку. І я щасливий, що така легендарна людина, як Скорик, має можливість реалізувати свої творчі ідеї. Недавній результат його роботи — балет «Каприси», інші нові постановки, запрошення нових зіркових імен у цю трупу…

— Денис Матвієнко й раніше був тісно пов’язаний з Києвом. Сам цей театр для нього не чужий. Він нині почав активно працювати. І я знаю, що багато хто задоволений його творчими підходами. Зараз він готує дві нові прем’єри. Має намір запрошувати в театр знаменитих хореографів. Сам поки що спробувати себе як хореографа-постановника не прагне… 

— У цій проблемі є свої «за» і «проти». Під час мертвого сезону театр змушений здавати в оренду приміщення, щоб якось заробляти. А мільйон гривень, який платить російська «Велика різниця» одеському театру за оренду, це не такі вже зайві гроші… 

— Так. Але «мінус», звичайно ж, це те, що подібні поп-вистави не сумісні з форматом і завданнями театру. Якби такі гастролі пародистів проходили на цій сцені в активний сезон, то я, звісно ж, був би проти… 

— Нині в театрі новий художній керівник — народний артист України Василь Наврот-ський. Сподіватимемося на його адекватні адміністративні й творчі підходи до таких проблем. Принаймні вже добре, що тепер театр нормально працює. Скандали позаду.

Не можу сказати, що я особливо пишаюся тим фактом, що Мінкульт звільнив деяких одіозних керівників цього театру (точніше керівниць) з посад, які вони раніше обіймали… Скоріше пишаюся тим, що в театрі нормалізувався творчий клімат. 

— Оскільки останнім часом особливу увагу доводилася приділяти Національній опері, я переконався, що в нас справді чудова талановита молодь. І можна зараз згадувати імена багатьох наших лауреатів — і міжнародних конкурсів, і конкурсів усе-українських. При цьому головне завдання Міністерства культури — втримати цю молодь. І не так грошима, як творчими ідеями. Щоб ці артисти відчули, що вони потрібні й важливі — насамперед на батьківщині.

 

Директора Національного заповідника «Софія Київська» Нелю Куковальську Мінкульт звільнив з посади з формулюванням «за бездіяльність і низький професійний рівень». Хоча за всі попередні 11 років її роботи подібних формулювань від вищих чинів не надходило. Екс-директора звинувачують у систематичному порушенні вимог Закону «Про охорону культурної спадщини», демонтажі фрескового розпису в соборі і навіть розкритті саркофага князя Ярослава Мудрого (як відомо, розпорядження, щодо подібного «розкриття», надійшло особисто від екс-президента В.Ющенка)…

На цей час пані Куковальська перебуває в лікарні. І в коментарі DT.UA (по телефону) заперечила всі претензії, заявивши що «хтось» впливовий нагорі уподобав її директорське місце, і це нібито стало головною причиною відставки. (Днями міністр озвучив ім’я можливого директора Софії Київської — це Олена Сердюк, директор Інституту пам’ятко-охоронних досліджень, особа, що викликає у представників ЗМІ шок і трепет, «завдяки» охоронній тактиці щодо Андріївського узвозу.)

— Погано! Чотири місяці було нервове навантаження у зв’язку з тим, що вони робили…

— Були численні перевірки. Планові. А може, ще й позапланові? Але головне те, що з боку департаменту культурної спадщини Міністерства культури чинився постійний тиск. То одне. То інше… Ну це просто неймовірні речі! Та й саме ставлення до мене, до колективу… Ви знаєте, я не звикла так працювати. Я працюю не один рік, мене поважали, ставилися з пієтетом. А тут таке враження, начебто прийшла дівчинка з панелі… Це маячня просто!

— То їм дай те… То, навпаки, це... То вони брешуть, кажучи на чорне — біле… То перекручують...

Просто катастрофа! Я, до речі, і міністрові розповідала про те, що відбувається. Ми кілька разів розмовляли на цю тему. Кажу: «Ви знаєте, з боку департаменту відбувається небачений тиск!». Він у відповідь: «Усе добре, заспокойтеся!». Я відповідаю: «Не витримую, у мене передінфарктний стан». І пішла на лікарняний. Тільки захворіла, почалися ці всі речі зі звільненням.

Навіть з людського погляду це хамство. Крім того, я працюю у сфері культури, і думала, що мала справу з культурними людьми. Але судячи з того, що побачила…

Не хочу казати про всіх працівників Мінкульту. Там справді є порядні і кваліфіковані люди. Але… Зараз кажу про департамент культурної спадщини. Хоча із самим міністром я була в добрих стосунках.

Для мене все, що сталося, — ще раз повторю — просто дикість.

— Офіційно мене поки що не звільнили. Наказом мене звільнять, коли вийду з лікарняного.

Але історія з наказом теж викликає подив. По-перше, його мені не дали. По-друге, колектив з ним не ознайомили. І в мене навіть не попросили пояснень. Може, у чомусь я і справді помилялася під час роботи (коли робиш щось реальне, то виникають і помилки…). Але навіть не ознайомити з претензіями?..

Довідавшись про те, що відбувається в Україні, зараз мені зі словами підтримки телефонують багато колег з Парижа, Голландії, Швеції, Польщі, інших країн. Багато дзвінків і від українських колег. Саме це мене й підтримує. Інакше витримати ситуацію було б неможливо.

— Звісно. І для цього є безліч підстав (мої юристи ознайомилися з документом: загалом проаналізували ситуацію).

— Можу здогадуватися, але коментувати, вибачите, не можу. Звикла підкріплювати все документами і робити логічні висновки на їх підставі. Але те, що сталося, ніякій логіці не підлягає. Просто в голові не вкладається. Мені здається, що комусь пообіцяли моє місце, звідси все й почалося… За 11 з половиною років у цю роботу мною було вкладено стільки здоров’я і серця, а тепер комусь це «не подобається». А що і чому подобається — здогадуйтеся самі.