Складно вичленити в Інтернеті національний простір. Гетто «фофудьєносців» і резервації «шароварників», попри всю їхню екзотичність, на національну репрезентативність не тягнуть. Хіба що в коміксовому варіанті, та й то — для третіх країн. Очевидно, що такого пулу, як «Вконтакте», «Одноклассники» і «Мой Мир», в українському сегменті Інтернету немає й не очікується. Доволі інтелігентний «Фейсбук» тріщить, наче казкова рукавичка, від нашестя різної політичної звірини. Старі мешканці втікають від них у закриті групи, де їх м’яко тролять «подвійні агенти» — ніби й справжні персонажі, але з певною орієнтацією. ЖЖ перетворився на справді великий журнал, типу мега-«Есквайра», у тому сенсі що без знання місцевих культурних кодів: а) ви мало що зрозумієте; б) вас далі «передпокою» не пустять. Твіттер — це тепер усього лише репостинг.

 Але український блогерський простір є. Він не те щоб головний біль, але, безумовно, — прикра сверблячка для Кремля. А для вулиці Банкової — конкретний головняк. 

 Російські аналітики говорять про приблизно 20% українських користувачів Інтернету від загальної кількості населення, українські — про 35%. Це при тому, що реальне охоплення телебаченням із майже повним проникненням — не більше 45%, і його політичний вплив падає. Однак при цьому близько третини всіх блогерів (12%) — Київ і Київська область. 

 Соціальні мережі в Україні використовують приблизно 80% користувачів. І хоча відсоток політичних активістів, тролів, ботів та іншої свинської нечисті досить високий (близько 20%, а політтехнологи рекомендують своїм замовникам довести його до 40%, тоді є шанси маніпулювати думками й там), частка вільнодумних і освічених людей (із абсолютно різними політичними поглядами) там досить висока.

Росія представляє українську блогосферу частиною загальноросійської, з огляду на домінуючу в ній російську (або таку, яку вважають російською) мову. Це те ж саме що вважати австралійську блогосферу частиною британської. Бо російські блогери цими днями всерйоз затурбувалися пропутінським мітингом у Єкатеринбурзі (вони там зараз міряються своїми «майданами»), автомобільним протестом у Москві «Белое кольцо» та Навальним із товаришами, а українські — тією ж таки резолюцією ПАРЄ, побиттям журналістів і блогерів у донецькому супермаркеті «Сокіл». Звісно, на «Поховати Путіна» самих картинок тепер кілька тисяч. Але це обмовилася телеведуча — чистий Фрейд, наполовину деструктив, наполовину запит на більшовизацію всія Русі.

 Російські блогери не в змозі розрізнити нечисленні маніфестації лівих у Києві з нагоди річниці повстання на Арсеналі, і таке ж нечисленне — в Донецьку — вшанування правими героїв Крут. І там і там — малі сутички, чорно-червоні прапори (до стареньких комуністів у Києві приєдналися молоді анархісти), нарікання на Москву, колишню й теперішню. Українським же — що Навальний, що Прохоров, що Красна площа, що Болотна… Все та ж величезна Газпромія, від якої відвалюється Кавказ, у якої забуті Курили й китайський по факту Сибір, де весь час щось будують і запускають, а воно вибухає й падає.

 Якщо в «Пульсе блогосферы» Яндексу набрати слова «Янукович» і «Путін», то збіг за сплесками можна спостерігати лише 31 грудня, решту часу слово «Путін» ковбасить їхніх блогерів незмірно більше й лютіше. А на нашого реагують доволі рівно й передбачувано. Як? Набираємо в тому ж таки «Пульсе» — «Янукович» і «Тимошенко» — й отримуємо повний збіг фаз активності за останні два місяці. Але набираємо «Янукович» і «ПАРЄ» — ні, немає очікуваних збігів.

 Ще десяток таких експериментів, із різними прізвищами, різними подіями. Та ж сама картина. Російські реалії нас цікавлять лише тоді, коли їх самі росіяни подають у вигляді примітивного «лубка», західні — в масі своїй взагалі не цікавлять. Але антагоністичних персонажів свого, внутрішньоукраїнського контенту (президента, прем’єра, різних депутатів-чиновників-страстотерпців) наші блогери визначають як більш російських чи більш західних, ніж самі росіяни або європейці. Хоча очевидно, що і Росія, і Захід «призначають» собі союзників або противників в Україні, виходячи виключно з власної вигоди. Часто одних і тих самих персонажів, аби не витрачатися на підвищення їхньої впізнаваності. 

Якщо дивитися коменти звичайних українських новинних інтернет-ресурсів і на їх підставі робити висновки про українську блогосферу (що, власне, і є метою штатних та позаштатних коментаторів), то можна говорити про дуже високий градус внутрішньополітичної істерії, яка проявляється вкрай примітивно — у невигадливій матірній лексиці, зверненій одне до одного, до влади, країни загалом і до її найближчих сусідів. Там суцільне свинство. Оскільки піарники рекомендують ніколи не видаляти тролінг і не модерувати коментарі, бо це вплине на хіти й хости сайта, кількість поверхневого лайна вже сягнула тієї стадії, коли воно перетворюється на концентроване «мумійо» та «гуано», і його експортують у Росію й на Захід для вивчення як концентрат української національної інтернет-культури. Зокрема, таким вивченням під назвою «Гарвардський проект» займався російський новинний сайт iarex.ru.

Але якщо робити висновки, дивлячись на найбільш хітові теми блогерів в українському сегменті Мережі, то політики будуть осоромлені, параноїки — розчаровані, а провокатори — звільнені за профнепридатністю. Хоч на всю сотню у вибірці подивіться. Максимум десяток, а то й п’ять політичних записів російською і українською мовами. Дві-три конспірологічні гілки. Десятків зо два — про секс у тому чи іншому вигляді. Погода, особливо в Криму, — записи на перших місцях у рейтингу. Про дизайн, свійських тварин, косметику, схуднення. Десь посередині майнули «сіськи» FEMEN у Давосі. Але не зрозуміло вже, куди це зараховувати — до сексу ближче чи все-таки до політики. Одне слово, у відкритому сегменті Яндексу в нас дуже нормальна, з погляду психічного здоров’я нації, картинка. 

 У Фейсбуку трошки інша ситуація. Оскільки український ФБ став надзвичайно ласим шматком для політтехнологів і маркетологів, його «дружня» політика почала викликати обґрунтовані підозри в іменитих старожилів. І вони, залишаючись у загальному доступі, основне своє спілкування перенесли в закриті групи, створені за професійними, культурними або політичними інтересами. Там є жорстка селекція учасників, суворе модерування й досить висока планка полеміки. Напруга пристрастей необмежена, політкоректність мінімальна, функціональність діалогу — єдиний критерій. Однак точки кипіння там уже в основному досягнуто, а щоб вийти з обговорюваним назовні, треба змінювати правила гри на м’якші. Проте не для цього ж закривалися від інших… Фейсбук більш «новинний», із погляду того, як соціальна мережа відображає події, але політичні коментарі подій у ФБ дуже скоро себе вичерпують, оскільки неписана етика не дає там можливостей для переходу на особистості та емоційного підживлення конфліктів.

 Психологічно найближча до ФБ соціальна мережа — Google+, але активного перетікання в неї з ФБ поки що не помічено, хоча дублювання акаунтів відбувається активно. Сприяло цьому те, що восени минулого року Google+ активував спеціальний профіль «Блогер», та хоч мережа вже 50-мільйонна, вона переважно поки що англомовна. Фішка — основна відмінність Google+ від інших мереж — можливість створювати «кола» за інтересами і групами, писати повідомлення, наперед адресуючи їх тільки тим, кому може бути це цікаво. Найближчим часом має спрацювати на українському контенті.

 Один із найпопулярніших записів розповідав про прикол, що його наші співвітчизники утнули у США, розігравши охорону якогось супермаркету. Технологія розіграшу така. Береться трійко живих поросят, на боках яких великими цифрами пишуться номери (увага!) — 1, 2 і 4. Поросят непомітно випускають у зал супермаркету. Охорона їх, зрозуміло, швидко відловлює. І потім решту часу, викликаючи підмогу, шукає порося №3. 

 Пошук якоїсь квінтесенції суто українських тематик в Інтернеті — аналогічне заняття. Дивним чином українська блогосфера (як і російська) насправді набагато точніше відбиває думки та сподівання громадян, ніж заведено вважати. Якщо, звісно, брати її в повному обсязі. Вона живе веселим, задерикуватим, інтелектуальним, культурним життям, усупереч наявності міністерств культури, молоді, туризму та спорту. І навіть усупереч майбутнім виборам. Це дуже втішно констатувати, однак тим часом слід визнати, що це, справді громадянське, суспільство не хоче мати нічого спільного з державою, політикою, виборами у такому вигляді, в якому його примушують те спільне мати. 

 І соціальний вибух, про який так тужно завжди мріють опозиціонери (розраховуючи чомусь, що він буде направленим), станеться аж ніяк не в середовищі політичних віруючих або партійних функціонерів. А в цьому, блогерському, коли влада зазіхне на природні права та моральні цінності цього громадянського суспільства, якщо їй спаде на думку контролювати його за китайсько-білоруським зразком. Це реальні лідери громадської думки, котрі спеціально лідерства не прагнули, але й від відповідальності не ухиляються. Доки влада клопочеться з приводу того, де ж в Інтернеті ховається ця «свиня номер три» і як її краще ізолювати, українська блогосфера поблажливо посміюватиметься. Але якщо держава вирішить братися за реальних призвідників, вони з авторів миттєво перетворяться на народних героїв.

Зрозуміло, що після 14 години 31 січня, коли закрили ex.ua, український інтернет-трафік обвалився. Але це схоже на глобальне обміління прибережних вод перед появою гігантських хвиль цунамі — тема ще відгукнеться. Тим не менше у відкритому сегменті Яндекса у нас — дуже нормальна з точки зору психічного здоров’я нації картинка.