«Якщо людина щось хоче зробити, вона знаходить можливості зробити це, а якщо не хоче — то знаходить причини, щоб виправдати своє неробство», — розповідає «Дню» Микола Антонович Зінчук, учитель з села Довгопілля Чернівецької області. Понад 36 років він власними силами й коштом мандрує Україною й збирає казки, буквально в останні хвилини вихоплюючи їх із небуття: носії українського фольклору — старі люди — вмирають, а їхні діти та онуки вже не знають казок. «Після мене виростають надгробки», — сумно зітхає Микола Антонович.

Життя пана Миколи могло б стати основою для гостроцікавого фільму. Переживши в юності Голодомор та фашистські концентраційні табори, Микола Зінчук повернувся додому з відкритою формою туберкульозу. Одужує, вступає на історичний факультет Львівського університету, вчителює, перекладає книжки та пише статті на педагогічні теми в українські та іноземні журнали, будує дім, садить сад, виховує двох синів... Говорить, що завдячує своїм успіхам, а точніше вірою в свої сили, академіку Іванові Крип’якевичу, з яким за життя довелося побачитися лише раз, але ця зустріч стала вирішальною.

«Якось ми йшли містом разом із моїм викладачем, а назустріч нам крокував високий і гарний чоловік, легенда історичної науки — Іван Петрович Крип’якевич. Розговорилися, мій викладач Розанов представив мене як найкращого студента Львова. Іван Крип’якевич тоді глянув на мене і сказав перефразований вислів Наполеона: «Кожен солдат у ранці повинен носити булаву маршала». Після цих слів я вирішив, що маю прожити своє життя недаремно», — розповідає пан Микола. А своїм захопленням казками він завдячує видатному педагогові Василю Сухомлинському, з яким довгий час листувався.

Першу записану казку Микола Зінчук пам’ятає й досі — це сталося 24 серпня 1975 року в Рукшині Хотинського району Чернівецької області, де він на той час учителював. Миколі Антоновичу якраз виповнилося 50 років. З того часу натхнений вчитель не мав ні свят, ні вихідних, збираючи казки по всій Україні. Для цього йому довелося пройти не одну тисячу кілометрів степами й горами, розпитуючи й слухаючи багатьох людей.

Зараз Микола Антонович працює над сорокатомником зібраних казок. У різних видавництвах уже вийшов 31 том, ще дев’ять у підготовлених рукописах чекають своєї черги. Більшість із них видано коштом самого вчителя — за гроші, які він отримав як компенсації за перебування в концтаборах...

«День» розпитав Миколу Зінчука про універсальність казки та її історичну роль для українського народу, про казки, що творились у часи комуністичного режиму, та про казку як концентрований досвід народу.

— Ви почали збирати казки в досить зрілому віці, як це сталося, чим вони вас так захопили?

— У нас є сила-силенна казок, сюжетів, які ніде ніколи раніше не були записані, є чимало сюжетів іноземного походження, які в Україні не були зафіксовані. Наприклад, сюжет відомих «Бременських музикантів» я зустрічав чотири рази в різних варіантах — і в Закарпатті, й в українських степах. Сюжет «Червоної Шапочки» також жодного разу не фіксувався в українській фольклористиці, а в мене зафіксований — теж у різних варіантах. Я записав низку казок, які зустрічаються тільки в Азії або Середній Африці, але знайдені тут. Мені доводилося працювати в Бессарабії, яка ніколи ніким не вивчалася з точки зору фольклору. Це все дає підстави стверджувати, що жанр казки є інтернаціональним: казки не знають ні державних кордонів, ні географічних перешкод.

— Як вам удалося самотужки зібрати такий багатий фольклорний матеріал — понад 8200 казок?

— 24 серпня 1975 року я пішов із магнітофоном записувати народні казки в селі Рукшин, де я тоді працював у школі. Відтоді поставив собі за мету робити це систематично, бо в мене лишалося не так багато часу, щоб зробити заплановану роботу. Я почав записувати фольклор щодня. Коли я зібрав кілька сотень казкового матеріалу й ще близько п’яти тисяч пісень, я почав переходити з місця на місце. Я став певного роду бурлакою, мандрівним чоловіком: попрацювавши на одному місці рік-два й зібравши казки в радіусі 100 кілометрів, переїжджав в інше місце.

Так я крок за кроком записував казки, починаючи від західних кордонів і закінчуючи лівобережжям України. Я встигав чіплятися, як то кажуть, за останній вагон поїзда, мені вдавалося записувати людей, які вже були на смертному ложі. Народні казки — це матеріал, що дуже швидко зникає. Слідом за мною виростають надгробки.

Спочатку я писав казки від старших за себе, потім від таких, як сам, а зараз вже від таких за віком, як мої сини. Тих вже немає, ці пам’ятають лише фрагментарно з того, що знали їхні батьки, а наступні покоління вже нічого не пам’ятатимуть. Зараз є телевізори, комп’ютери, Інтернет, а тому бабусині казки вже втратили свою привабливість, і тільки дошкільнята ще слухають із великим інтересом ці оповідки.

— Розкажіть про особливості та відмінності, притаманні казкам кожного конкретного регіону. Цікаво, чим і наскільки вони відрізняються формою та сюжетом?

— Коли я розпочав збирати казки на Буковині, в Закарпатті та в Карпатах, то побачив, що є дуже багато розлогих казок, таких, що мають по 15—20 друкованих книжкових сторінок. Мені розказували люди, що ще не так давно лісоруби скидалися грошима й наймали діда-оповідача, який їм у колибі розказував казки, аж поки засне останній лісоруб. Був такий Онуфрій Максимець у Рожнятинському районі Івано-Франківської області, що йому вистачало однієї казки на багато вечорів. Але таких величезних казок уже немає, хоча розлогі ще збереглися. Ритм життя зовсім інший — людям немає коли слухати довжелезних казок, у моду входять короткі казки, в тому числі й новотвори.

Цікаво, що на сході та в центрі Україні казки рази в три коротші, ніж у Карпатах та Закарпатті, хоча сюжети в них однакові. Казка про Котигорошка з Косівського району має 15 сторінок, а з Чернігівської області — сторінку...

Ті самі сюжети трапляються по всій Україні. Основа — староруська, а в неї вже вплітаються місцеві реалії, запозичені іноземні сюжети, діалекти. На сході збереглося більше казок про тварин, а в Карпатах, наприклад, переважають казки фантастичні. Колись були спеціальні довгі заспіви казок, які ще збереглися на заході України, але рідко трапляються на сході. Зараз казки тяжіють до літературної мови, з’являються новотвори.

В Карпатському та Закарпатському регіонах присутня певна жорстокість в оповідках: тут діють розбійники, людожери та дикі тварини. А на сході України, коли доходить до моменту, де герой трагічно гине, оповідач все одно так викручує сюжет, що той рятується чи оживає. Оптимістичне начало все-таки присутнє в душах людей, попри всю жорстокість режиму, за якого довелося жити українському народові у ХХ столітті.

— Ви збирали казки й за комуністичного режиму, й за незалежної України...

— За комуністичного режиму мені рідко траплялися казки на християнську тему, бо люди знали, що влада цього не толерує. Хоча, що цікаво, антирелігійних казок ніде не було й немає. Трапляються казки про недостойну поведінку окремих священнослужителів, попів, про їхнє перелюбство, користолюбство, але казок, які б зачіпали основи християнської віри — немає. Коли Радянській Союз вже був на межі розпаду, люди почали охочіше розказувати християнські казки, що, попри 70 років витруювання, збереглися по всій України. Пам’ятаю, один чоловік розказував казку, а я за ним від руки записував, аж раптом він мене питає: «А ну, покажіть, як ви пишете?» Виявилося, хотів подивитися, як я пишу слово Бог. Коли побачив, що з великої літери, то, вдоволений, продовжив свою оповідку.

— Казки відображають дійсність, в якій живуть її творці. Чи траплялися вам казки, що відображали комуністичну дійсність?

— За Радянського Союзу було дуже багато фальсифікацій під фольклор — пісень, казок, які оспівували комуністичний лад і були написані тоді ж, хоча й імітували справжню народну творчість. Я це все обминав. У моїх казках ви не знайдете апології комуністичного режиму. Натомість серед казок-новотворів того часу в мене є багато критичних казок і про Сталіна, і про Хрущова чи Горбачова. Я їх тоді записував і ховав, а зараз уже даю у збірки.

— Збираючи казки, ви зустрічали справді унікальних носіїв народної культури, людей, які розповідали вам по півсотні й більше оповідок. Хто ці люди? Чи застали ви легендарного Онуфрія Максимця, якого тут згадували?

— Самого Онуфрія Максимця я не застав, натомість застав його сина, який розказав мені кілька казок, але таких, щоб на кілька днів розповіді, серед них не було. Хоча й вони зберегли стародавній колорит і ту осяйність християнською релігією. Познайомився і з Ладомиром, який не раз слухав у колибах казки Онуфрія...

Хочу згадати й 99-річну глуху бабусю з села Чорногузи Вижницького району, яка жила осібно від усіх — в урочищі. Я писав від неї казки від руки: напишу фразу або дві, згляну на неї — й тоді вона продовжує далі. Жила вона сама, хата її стояла окремо, в лісі. Але була в неї ціла зграя котів, і всі такі чорні — лазили через комин. І от вона розповідає казки, а коти починають по одному випадати з тої печі. А вона на них як крикне — й далі розказує. І звучали її казки так по-стародавньому, по-архаїчному...

Ще 2007 року в Кам’янці-Подільскому записав від однієї жінки понад 70 казок. Таких казкарів у різних областях у мене багато було — сім чи вісім.

— Знаю, що був ще такий Грицько Колобейчук у Косівському районі, що розказав вам понад півсотні казок...

— Грицько Колобейчук — це унікальний, єдиний у своєму роді чоловік, якого я коли-небудь зустрічав. Це імпровізатор, який находу творить казку. Йому досить знати окремі сюжети чи моменти, як він, вплітаючи їх у свою оповідку, творить абсолютно нову й унікальну казку. Це було так: Грицько лежить і курить цигарку за цигаркою — диму повна хата, а він розповідає казки. В одній зі збірок є окремий розділ казок, розказаних Колобейчуком. На жаль, коли я привіз Колобейчуку цю книжку, він уже помер...

— Ви як людина, що чула за життя стільки казок, можете пояснити, в чому особливість цього жанру?

— Українська казка — ціла енциклопедія українського народного життя. Наш народ жив за таких умов, коли 459 заборон української мови було лише за царської влади, коли українська книжка була фактично під забороною. За комуністичного режиму кількість українських книжок також постійно скорочувалась, українська мова витіснялася, словники в той час були покликані нівелювати українську мову, ототожнити її з російською. Тоді як народна казка нікому не була підконтрольна — жодним царям чи правителям! Люди складали казки про що хотіли, і в цих казках у повній мірі відображається українське життя, особливо життя українського селянства.

— А чому сьогодні жанр казки потроху відходить в історію, відмирає?

— Відмирання казки — це об’єктивний процес. Усі сучасні ЗМІ є такими потужними і привабливими для молодого покоління, що люди втратили інтерес до усних оповідок. Окрім того, зараз є загальна освіта, всі талановиті люди, найбільш пам’ятливі та здібні, які в попередніх поколіннях були казкарями й носіями народного досвіду, сьогодні йдуть здобувати освіту. Усну народну казку витісняють технічні ЗМІ. Але казка — жанр невмирущий, і новотвори з’являються й зараз.

— Ви розповідали, що на ваше захоплення казками вплинув Василь Сухомлинський, з яким ви довгий час листувалися. Як зав’язалася ваша дружба?

— Василь Сухомлинський відіграв особливу роль у моєму житті. Як автор різних статей я народився саме за його підказкою. Якось 1968 року в газеті «Известия» я прочитав статтю Сухомлинського, яка дійшла до мого серця. Я написав йому листа, й він негайно мені відповів. Ми стали систематично листуватися. В мене було кілька педагогічних проектів, які Сухомлинський у своїх листах підтримував. Саме він запропонував мені написати про них у журнал. Він сказав: пишіть статті на тему морального виховання, я їх рецензуватиму й даватиму в друк. Я написав статтю «З чого починається Батьківщина», в якій ішлося не про радянську батьківщину, а про те, як виховати інтелектуально й морально багату дитину. Якось Сухомлинський порадив мені написати статтю на цю ж тему й для румунського журналу. Я її написав і дав прочитати Василю Олександровичу. «Вашу статтю я прочитав, стаття — добра, але ви написали про роль казки в інтелектуальному вихованні одне речення, а я б написав цілу сторінку»,— відповів він мені. Відтоді я глибше почав вивчати роль казки у вихованні дитини.

Із Сухомлинським я листувався до самої його смерті. Якось, повернувшись із Житомира, знайшов на своїй подушці лист від Сухомлинського, прочитав його, а ввечері чую по радіо, що Василь Олександрович помер. Я так і заплакав. Тільки двічі я плакав за померлими — за Сухомлинським і за своєю матір’ю.