На відміну від інших ведучих новиннєвих випусків, Лідія Таран iз «1+1» з’являється на екрані в різних амплуа: то танцювала на паркеті заради здійснення бажання дитини, то вела спортивний проект, а зовсім недавно відшуковувала у сільській глибинці найкрасивішу українку. Про особливості своєї роботи розповідає володарка двох індивідуальних «Телетріумфів» та третього — командного, за «Сніданок з «1+1», частиною якого є вранішні новини.

— Я людина корпоративна, і якщо працюю у великій компанії, маю керуватися її інтересами. Як на мене, я б займалася більше інфотейментом і якимись іншими речами. Але робота є робота, я зараз роблю переважно новини і паралельно за мене чіпляються різні розважальні проекти. Усе відбувається в узго­дженні з вищим керівництвом. Я сама не вирішую таких історій.

— Це пізнавально–розважальна штука. Із задоволенням займалася б нею, але поки що у каналу немає такої потреби. Я задіяна в кількох проектах нового сезону — братиму участь у незвичайних психологічних експериментах. А новини — це якір, те, що є завжди. До речі, ранкові інформаційні випуски дуже відрізняються за стилістикою від інших новин нашого каналу: вони світліші, оптимістичніші та яскравіші. А шість виходів в ефір щоранку — це щоб не загнивати, дуже правильно з точки зору підтримки професійної форми, мені подобається така робота. Хоча, сподіваюся, усі розуміють, що я можу робити й інші речі.

— Журналістика різна: кримінальна розповідає про трупи, є «жовта», політична. Раніше дійсно всі канали видавали приблизно одні й ті самi новини, зараз кожен обрав свою стратегію завоювання глядача. У ТСН за останні кілька років виробилося своє неповторне обличчя. Наші новини справді вражають, і підтвердження цьо­му — найвищі рейтинги.

— Наскільки я знаю, ТСН у цьому рейтингу пасе задніх, і слава Богу. Хоча насправді, дуже складно визначити, які матеріали є замовними, бо дуже розмиті грані й критерії. Тому часто рейтинги і реальність не збiгаються. І стосується це не лише політичної тематики.

— На телебаченні вже давно немає дикторів. Тетяна Василівна Цимбал була однією з останніх. Уранці в мене щопівгодини випуск, чергуються ефіри по шiсть та по чотири хвилини. Я не можу бути лише диктором, бо всю інформацію, яку озвучую, попередньо пропускаю через себе, пишу підводки, разом iз редактором робимо правки текстів. Коли дуже рано приходжу на роботу, десь о п’ятій ранку, мене гримують, я відкриваю лептоп і не відриваюсь від комп’ютера: читаю канву випуску, яку зверстав редактор — наші вранішні новини базуються на основі нічних. Далі водночас iз редактором дивимося, що «понападало» в інформагентства, з’явилося за ніч нового, думаємо, що ще встигнемо нового додати за 20 хвилин, які лишилися до виходу в ефір.

—«Сніданок» — це великий драйв прямого ефіру і велике напруження. У нас абсолютно дружня атмосфера. Ми підтримуємо один одного, намагаємося запрошувати якомога більше гарних гостей. Когось iз них краще знає Руся, в народі «Сєня» — так ми називаємо поміж собою Руслана, всіх знаю я, бо неодноразово зустрічалися в інших ефірах. Ми підколюємо одне одного, жартуємо. Бо коли ти не смієшся зранку, можна загинути, не витримавши навантаження. Хоча мені цього сезону пощастило: ми через тиждень міняємося з Мариною Леончук. А Руслан працює щоранку. Для попередньої підготовки до розмови з гостем в ефірі, до речі, є лише сiм хвилин реклами, це небагато. Заверстати і зробити три години ефіру — це дуже великий щоденний обсяг роботи для невеликої команди.

— Це був шалений екстрим. Я три дні провела далеко від Києва і навіть далеко від Харкова — в селі, де працюють на землі, вирощують худобу. Ми там і крупу мололи, і корів доїли. Ще сміялися поміж собою, що зірки мають доплачувати селянам за те, що вони показують їм, що таке реальне життя.

— А що у нас не критикують?! На жаль, тоді на першому місці було визначення «розважальний». Досвід — «путь ошибок трудных», бо у становленні каналу був новий етап, проект робила дуже змішана команда, члени якої кожен по–своєму бачив його наповнення. У «Я люблю Україну» я була не лише ведучою, формувала низку питань спортивного блоку, справді «горіла». Але коли ти — важливий, але лише один iз гвинтиків, не можеш наперед прорахувати, якою програма буде у результаті. Зрозуміло, подібні проекти можна робити й ще кращими.

Мені б хотілося, щоб саме пізнавальних програм на нашому ринку було більше, бо вони також і на злобу дня. Думаю, канали це зрозуміють. Утiм ні Михайло Бриних, ні купа інших критиків не можуть висловлювати думку всіх глядачів. Я донині зустрічаю людей, які пам’ятають саме проект «Я люблю Україну» як один iз найцікавіших. У селах Харківської області, де ми знімали «Красу по–українськи», мене перепитували: «А коли буде «Я люблю Україну». Любов глядачів може бути з рейтинговою часткою 29, як у вечірнього ТСН, і це прекрасно, а може бути з меншою, але це так само любов глядачів, якими не можна нехтувати. Думаю, що кiлькiсть людей, які хочуть від телевізора не лише жартів «Вечірнього кварталу», а й ще чогось і для розуму, зростає. Люди втомлюються від реаліті, дикої «розважалівки» й однакових пісень по всіх каналах.

 

— Телебачення — це бізнес. А його розвиток залежить від кількості реклами, яку продають переважно за «50 тисяч+». Я не великий фахівець у цьому, але рейтинги за вибіркою «Вся Україна» також не можуть бути другорядними. Бо відображають уподобання всіх глядачів. До речі, на Західній Україні кожен другий провідник і кожен третій зустрічний вважає, що я донині веду програму «Гол», яка мала непоганий рейтинг як спортивний проект, але, зрозуміло, значно нижчий за будь–який топовий.

 

— Футбольний проект тоді тривав у прямому ефірі практично до 2–ї ночі, а о 5–й ранку мені вже потрібно було готувати новини. Працювала без замін уранці кожного дня. І наприкінці року зрозуміла, що на наступному ранковому ефірі можу в прямому розумінні простягнути ноги. Тоді я пішла до керівництва і сказала, що мені дуже цікаво працювати, але сил не вистачає. До того часу в каналу визріло нове бачення проекту про футбол і бажання його переформатувати, воно доречно збiглося з моїм — залишити спортивну програму.

— Кожна нормальна людина рано чи пізно змінює роботу. На Новому каналі я спробувала практично все: від ранкового до нічного ефіру (спорт «Репортеру») і спецпроекти. На «5–му каналі» також. Закінчилося там усе підсумковою програмою. Потім стало зрозуміло, що далі розвиватися нікуди. Звичайно, можна вдосконалювати якість, але хотілося б чогось більшого.

Телебачення — це великий технологічний ресурс. Ти можеш писати геніальні тексти підводок, але вони не «стріляють» без певного рівня «картинки». Писати ти можеш один, але не заверстаєш сам програму в потрібному форматі. Тому ми вирішили з моїм редактором Юлією Жмакіною, що треба йти вперед і освоювати нові горизонти. Це абсолютно логічно, бо на Новому каналі я пропрацювала 6 років, на «5–му каналі» — майже 5. Вважаю, це ті часові проміжки, після яких зміна місця роботи — це нормально.

 

— У нашій країні завдяки каналам, які масово кличуть в ефір росіян, нашими телезірками є Максим Галкін та актори російських серіалів, які навіть не були в ефірі вітчизняних мовників. Узагалі саме поняття «телезірка» дуже розмите, ближче до шоу–бізнесу.

Як на мене, в Україні є класні професіонали–телевізійники. Прекрасний у своєму амплуа Андрій Куликов, я його вважаю частково своїм учителем. Є ще глиба — Віталій Портніков. Глиба розважального жанру, вважаю, — мій колишній чоловік Андрій Доманський.

Безперечно, має бути цехова премія, незважаючи на критику якихось організаційних моментів щодо її присудження. Журі — це професіонали галузі. Якщо вони навпроти твого прізвища ставлять «галочку», відзначають твою програму — в цьому немає нічого поганого. Якщо є ринок — мають бути і відзнаки. Це як чемпіонат Європи з футболу: є команди 16, 18, 2, 3 — і серед них розігрують кубок України.

 

Моя донька народилася тоді, коли мама й тато працювали на телебаченні, i настільки змалечку звикла, що ми «їдемо в телевізор», що просто не реагує на ввімкнений екран — проходить повз. Василині не прикольно бачити маму по телевізору. Коли бабуся каже: «Я хочу подивитися по телевізору твою маму», вона відповідає: «А я — мультики».

Коли в мене більш–менш вільні тижні, намагаюся відвозити доньку в садочок і забирати звідти, возити в басейн, на гімнастику, ходити в театри. Цієї зими спробуємо ходити на ковзанку та стати на лижі — Василина вже велика, їй чотири роки, вже можна. Хоча, як і кожній дитині, моїй постійно «мало мами».