Він дає відсіч тим, хто ставить під сумнів право на існування Української держави і обстоює українську мову як єдину загальнодержавну. Але ратує за створення в Україні російськомовного загальнонаціонального телеканалу.

 

Він має вагомі аргументи на користь запровадження суспільного мовлення. Але при цьому усвідомлює, що сьогодні цей проект може не спрацювати.

Він - за плюралізм думок. Але вважає, що краще мати вдвічі менше загальнонаціональних каналів, зате - високоякісних.

 

Він розуміє вагу ЗМІ і політичних телепрограм. Але глибоко переконаний, що на настрої виборців вирішальним чином вони не впливають.

 

Він вірить в суму маленьких зусиль і журналістську солідарність - і знає напевно, що «Свобода слова» сприяє формуванню громадянського суспільства. Про себе, свої програми - політичну «Свобода слова» та музичну «Пора року», проблему заангажованості ЗМІ, прогноз виборів 2012 року, участь в шоу «Останній герой» розповідає Андрій Куликов в інтерв'ю кореспонденту УКРІНФОРМу.

- На «Радіо Ера-FM» на Святвечір о 20:08 вийшла моя програма «Пора року», в якій я у свій спосіб і, сподіваюся, слухачі разом зі мною відзначили Різдво. Поміж іншого ми послухали дві рок-версії «Щедрика» Миколи Леонтовича у виконанні американської групи The Calling - з віршами англійською мовою, які написав на цю музику Петро Вільговський, і без віршів у виконанні Trans-Siberian Orchestra. Ще там були пісні про жінок на ім'я Керол, а Саrol - це англійське слово, що означає і колядку, і щедрівку. Отака була програма, в якій двоє слухачів виграли призи.

Так само 31 грудня в програмі «Пора року» ми разом зі слухачами з допомогою, як мені здається, гарної музики - української, естонської, американської, британської - відзначили Новий рік.

 

Взагалі я не вважаю, що збиратися разом на свято обов'язково. Зв'язок на відстані може бути іноді міцніший, ніж зв'язок між тими, хто щодня поруч.

 

А щодо традицій... Пам'ятаю, в радянські часи бабуся, котра була народжена ще до Великої Жовтневої соціалістичної революції, і кутю робила, і ще якісь страви готувала. Але якоїсь формально-офіційної сімейної традиції у нас немає. Я думаю, що насправді традиція в тому, щоб просто ставитися одне до одного впродовж року приблизно так само, як на Різдво. І це - дуже гарна традиція.

 

- Ні, скайпом я не користуюся. Телефоном, Інтернетом - так. А головне, я все ж таки, справді, через музику, якої не вмію писати, але вмію добирати, вітаю всіх, хто хоче це слухати.

 

- В основному, рок-музику, ну, і джаз. Рок-музика, на мою думку, настільки багатоманітна, що в ній можна знайти все, що завгодно. Але мої улюблені - це, скажімо, група Slade, Trans-Siberian Orchestra, з українських - колишній ВІА «Кобза», коли там співав Валерій Вітер, з нинішніх - «Мандри», «ВВ». Дуже багато можу називати.

- Ні, тому що, знаєте, як у старому фільмі «Лев Гурич Сінічкін»: Їх Превосходительство пішли у графи, а я - в актори...

 

 

- Я цього певний абсолютно. Питання в тому, що виміряти цей вплив дуже важко. Але, ходячи вулицями, зустрічаючись з людьми, пересвідчуюсь, що впливає. Це виявляється навіть у тому, що коли десь мене раптом упізнають, кажуть, наприклад: тільки більше не запрошуй на свою програму ось того або ось ту... Це вже значить, що ми впливаємо або в такий спосіб формуємо думку.

 

Я вважаю, що такі передачі, як «Свобода слова», є корисним джерелом інформації для тих, хто їх дивиться. Це засвідчує й аналіз нашої аудиторії, так би мовити, опосередкований і узагальнений портрет наших глядачів. Головне, що вони на прикладі цієї програми і деяких інших навчаються самі мислити або відточують своє вміння мислити.

 

Я вірю в суму маленьких зусиль. І вірю в терплячість нашу. Зрештою, я пережив час руйнації найбільшої імперії світу і знаю, що якщо лупати цю скалу, то щось воно буде...

- Гадаю, що він буде кращим - в тому сенсі, що наблизить нас до неминучих змін. Я вважаю, що неминучі зміни у нас будуть на краще, тому що так звані рядові громадяни стануть активніші у політичному, громадському житті.

 

Насправді найбільше надій я покладаю на самоорганізацію суспільства на низовому рівні - на рівні громадських об'єднань. Тільки не через Facebook і модні зараз соціальні мережі, бо вони, на мій погляд, є ерзацом, замінником, а саме на живі стосунки - коли ти знаєш людину в обличчя, можеш відчути погляд, взяти за руку - і буквально, і в переносному сенсі...

 

- Я думаю, що наступні вибори кардинально ситуацію нагорі не змінять. Але вони будуть дуже гарним випробувальним майданчиком саме для тих, хто нарешті вирішив виявити свою громадянську активність і підняти її на трохи вищий щабель. Вони стануть тренуванням, самонавчанням для дуже багатьох людей, які через 3 або 5 років будуть більше впливати на, так би мовити, наочний результат. Отак я вважаю.

 

- Я - реаліст. Якщо у мене є оптимізм, то він грунтується на ретельному аналізі того, що відбувалося і відбувається.

 

 

- Я дивлюся «Велику політику» з Євгенієм Кисельовим - у той час як мої редактори дивляться Шустер Live. Ми обмінюємося враженнями і на підставі цього працюємо. Ми маємо дивитися їх не тільки з виробничого обов'язку, а й для того, щоб зібрати інформацію, побачити когось, хто не ходить до нас або кого ми давно не запрошували.

 

Я дивлюся Анну Безулик, тому що хочу дивитися. Я дуже шаную Анну, і хоча вважаю, що наша програма краща, як ведуча вона краща за мене і за решту. Час від часу я дивлюся подібні програми на російських телеканалах і на британських.

 

- Саме тому я нашу програму і визначаю як найкращу - бо ми даємо можливість висловитися... Я вважаю, що ведучий не має бути головною дійовою особою такої програми.

 

- Взагалі наша програма - це плід колективних зусиль, і перевага її підготовки - хоча я не дуже знаюся на тому, як готують програми інші, - в тому, що ми всі ретельно і докладно обговорюємо: кого хочемо бачити, в який спосіб будемо ставити запитання аудиторії, в якому порядку запрошуватимемо гостей до мікрофона. І потім ми обов'язково аналізуємо перебіг програми і її результати. Я також вважаю, що одна з наших позитивних якостей - постійний зв'язок з глядачами, спорадичні контакти на вулицях, дзвінки, те, що ми досліджуємо настрої аудиторії в залі. Це запорука того, що можна працювати успішно.

- Час від часу ми можемо зробити паузу на запрошення тих чи тих експертів або політиків, якщо вони, на нашу думку, недостатньо адекватно повелися в студії - когось образили, причому не, так би мовити, на політичному грунті, а при переході на особистості. Я для себе визначаю, скажімо, дві ситуації, в яких можу висловити власну позицію. Це коли в принципі ставиться під сумнів існування або право на існування Української держави, української нації і мови. Тоді я втручаюся і висловлюю свою думку. Або коли переходять, наприклад, на образи батьків: мовляв, твій батько служив там... а твій стріляв моєму в спину - начебто... Це, я вважаю, вже не рівень дискусії. І такі люди можуть на певний час бути відтручені від участі в нашій програмі, даємо їм, так би мовити, шанс на переосмислення.

- О, багато є способів. Іноді навіть і мікрофон можна відімкнути. От на одній з останніх програм сезону розпалилася дискусія між одним з головних учасників і одним з експертів. І оскільки вона перейшла на особистісний рівень, я попросив людей в апаратній відімкнути мікрофони їм обом. Але це крайній випадок. Зазвичай вистачає двох-трьох, принаймні, закликів до того, щоб поводилися пристойно і розмовляли по суті.

 

- Є такі. Ми слідкуємо за тим, хто куди ходить, і, скажімо, коли експерт «оселяється», чи, за нашою термінологією, «отримує прописку» в іншій студії, ми такого зазвичай не запрошуємо. Хоча є винятки. Скажімо, Вадим Денисенко досить часто буває у Кисельова, але ми його запрошуємо й до себе. Так само Євген Копатько, Ольга Мусафірова й деякі інші. Але, звісно, у випадках, коли людина надто часто з'являється в програмах, які так чи інакше з нами конкурують, ми думаємо... Хоча абсолютного якогось правила немає, все залежить від ситуації.

 

- Ми - краща програма, але це не означає, що ми поза конкуренцією. Знаєте, я дуже мало вірю, більше надаю перевагу знанню. Воно сильніше за віру. Тому що за рахунок віри можна зробити щось одне - нехай і велике. А от коли знаєш, то не лише робиш, а й створюєш умови для того, щоби рухатися далі. І я знаю, що у нас є достатньо ресурсів для того, щоб робити дуже пристойну програму.

 

- По-перше я не вважаю, що я останній, хто тримає позицію нейтралітету. І мені часто закидають, що я - не нейтральний. Я думаю, що частина закидів - зловмисна, а частина - через те, що люди бачать якісь підстави для того, щоб це казати. Тому і я, і ми в колективі аналізуємо все це. Але я вважаю, що та ж Анна Безулик - нейтральна, знов-таки, в певних межах, які людина сама собі визначає.

 

Я не можу сказати, що я абсолютно нейтральний і щойно наводив приклади, коли не втримуюся і вважаю за обов'язок висловитися. Так само не можу сказати, що я абсолютно незалежний. Навпаки, я завжди підкреслюю, що питання тиску і питання залежності навіть складніше, ніж ми уявляємо. Коли ми говоримо, що тиснуть влада, опозиція, уряд, власники ЗМІ і так далі, часто забуваємо або не хочемо говорити і про тиск колег. А він дуже великий і дуже важливий для тих журналістів, які зважають на думку колег. Я маю на увазі не лише тих, які працюють поруч. Мені і, думаю, багатьом важливо: а що про тебе подумають інші - які працюють в УКРІНФОРМі, в «Українській правді», в газеті «Сегодня», як би ми не ставилися до цих засобів масової інформації.

 

- Ні, я ніколи не працюю без оглядки, тому що я хочу працювати в цій галузі і далі і знаю, що все насправді запам'ятовується і певним чином - позитивно або негативно - впливає на репутацію. І не можна будувати свій шлях або кар'єру в журналістиці чи в ЗМІ лише за рахунок того, що ти подобаєшся комусь, у кого є вплив і гроші. Ми маємо дуже великі обов'язки одні перед одними, особливо з огляду на той тиск і ті спроби розколоти журналістську спільноту, які в Україні зараз є і, думаю, не припиняться.

 

Ми також не часто говоримо про тиск аудиторії і залежність від аудиторії. А вона для кожної свідомої людини, яка працює в журналістиці, теж важить дуже багато - ми, зрештою, працюємо для тих людей і, напевне, маємо постійно думати над тим, чим можемо їм прислужитися в тому сенсі, щоб дати щось нове для роздумів і висновків.

Так що, ну, не всі журналісти працюють у політично заангажованих ЗМІ. Вже хоча б тому, що журналістика - не тільки, скажімо, політична, соціальна, ділова, як це одразу асоціюється у підсвідомості. Дуже багато людей працюють, скажімо, в глянцевих журналах, в програмах для дітей. Інша справа, що не дуже багато й незаангажованих ЗМІ є якісними...

 

- Проблема політичної заангажованості ЗМІ для України зараз дуже гостра. Вона, на мій погляд, виявляється, зокрема, і в тому, що у нас надто багато телебачення. Чому я так вважаю? Тому що коли в країні з такою економікою і такою кількістю населення дванадцять або близько того каналів, які претендують на статус загальнонаціональних, то забезпечити їх достатньою кількістю професіоналів дуже складно. В результаті виникає багато слабких телеканалів - це, до речі, стосується і багатьох місцевих, - які не можуть давати якісний продукт. Тому я за те, щоб у нас було, умовно кажучи, п'ять - сім загальнонаціональних телеканалів, що й економічно доцільно. Коли я висловлюю цю тезу, багато колег мені заперечують: де ж тоді буде плюралізм? Але я вважаю, що краще мати по п'ять поглядів на п'яти каналах і в такий спосіб - 25 поглядів, ніж мати по одному погляду на 25-ти каналах. Це і для глядача зручніше, ця концентрація зробить сильнішою ту людину, яка володіє цими каналами, а також і самі журналістські колективи. Ну, і продукт відповідно кращий!

 

От є у нас канал «Культура», який взагалі треба повністю перебудувати. А телеканал УТР - наше мовлення на закордон? Чи насправді варто на нього виділяти кошти і для кого він: чи для українців, які живуть за кордоном, чи для широкого інформування неукраїнської спільноти за кордоном? Я вам скажу, що коли жив і працював у Британії, то не дивився українське телебачення, я й російське не дивився. Чому? Тому що з британських джерел, якщо, звісно, докласти трохи зусиль, можна отримати всю необхідну інформацію, а за якістю подачі британське телебачення краще і за наше, і за російське, хоча і у нас, і в Росії дуже багато фахівців європейського рівня. Питання і в організації праці і, звісно, в умовах країни.

 

 

- Андрію, Ви не вважаєте, що політики все ж таки забагато у нашому телепросторі?

- Ні, я вважаю, що політики в телепросторі зовсім небагато. І я чимало читав так званих аналізів або підрахунків стосовно того, що в телевізійних новинах, мовляв, суцільна перевага висловлювань представників влади, захвалювання і таке інше. Потім дивився новини, і моя думка не збігалася з цими твердженнями, тому що це механістичний підхід - вимірювати тривалість синхрону і на підставі цього казати, що представники влади мають перевагу. Насправді синхрони можуть виставляти людину як у вигідному світлі, так і навпаки. І коли з вуст представника влади лунає відверта брехня або нісенітниця, то на чиє конто ми ставимо? Так що все це відносно і ми маємо більше покладатися на власну думку.

 

Так само відома теза, що політичні ток-шоу набридли і вже не виконують своєї функції, яку мали б виконувати. Я не певен, що вони набридли і сформулював би це так: ток-шоу сформували нарешті ту аудиторію, яка згодна і здатна їх дивитися. Це по-перше. А по-друге, можна сказати, що насправді тезу про непопулярність і зайвість ток-шоу запускають якраз представники влади - для того, щоб позбавити опозицію останнього майданчика, на якому вона так чи інакше може висловлюватися в прямому ефірі. Тобто трактувань може бути дуже багато...

 

- На мою думку, забагато дешевих концертів. Себто дешевих в сенсі якості. Вони дуже дорогі за постановкою, привезенням зірок і всілякими такими речами. Цього року я вперше подивився кілька телеканалів на Новий рік, бо до того все Новий рік зустрічав за кордоном. І був вражений тим, наскільки за яскравості показу все воно пласке і нецікаве - і в сенсі музики, і жартів, і ведення. Мене також прикро вразило те, що на багатьох каналах ведення суцільно навіть не російськомовне, а російське, імпортоване. Я думаю, що насправді у нас набагато більше підстав робити свої такі програми, які здатні бути цікавішими за те, що ми побачили наприкінці року.

 

Я також давно обстоював ідею створення загальнонаціонального російськомовного телеканалу. За рахунок цього ми могли б випускати набагато якісніший російськомовний продукт, що і ставив би заслін дешевому імпорту, і задовольняв потреби наших співгромадян, які послуговуються виключно або насамперед російською мовою. Адже у людини є і право, і бажання отримувати інформацію і задоволення своїх культурних потреб тією мовою, якою вона хоче.

- Я вважаю, що потреби в цьому немає. Але тут насправді є парадокс, який полягає в тому, що справжня сила часто буває в удаваній слабкості й іноді поступкою можна досягти більшого, ніж суцільним протистоянням. Свого часу був сплеск щирої зацікавленості до української мови - і це досягалося не за рахунок того, що було запроваджено обов'язкове її вивчення, а й, зокрема, тому, що з'явився якісний український продукт. Тож поки воно йде за рахунок пропозиції, а не за рахунок наказів, доти має більші шанси на успіх.

 

 

- Я вважаю, що є дуже багато цікавого, професійного, а ще є таке, що, можливо, не дотягує до високого рівня, але має простір для розвитку. А одна з проблем - в розкиданості телеефіру, про що я вже казав, а по-друге, ми - і журналісти, і багато глядачів - ідемо за лінією найменшого спротиву. Я думаю, що це частково - проблема також нашої школи і наступного навчання, адже ми даємо масу знань, але замало навчаємо самостійної роботи з інформацією, з аналізом. Тому людина не дає собі труду пошукати те, що їй кажуть. І вона чує ці постійні вигуки про дебілізацію абощо і вірить, що так і є.

 

- Я вірю в те, що попит можна формувати. У торгівлі, в споживчому секторі ми це бачимо постійно. Але такі ж тенденції і явища були і в так званому українському медіа-просторі. Я пригадую створення і початок роботи Української служби Бі-бі-сі, 1992 рік. Тоді нам казали, що вона не буде популярна, всі і так розуміють російську і так далі, але вже за півроку по створенню служба мала майже 20 ретрансляторів в Україні, в тому числі, і навіть переважно, у південних і східних областях - тому що, по суті, тоді вперше запропонували якісно відмінний україномовний продукт. Так само якщо запропонувати глядачеві, слухачеві, читачеві якісно відмінний і просто якісний продукт, він буде це дивитися.

 

Питання розміщення? Щодо телебачення - це питання також і створення суспільного телебачення. Тому що саме воно - оскільки в принципі має бути незалежним від комерції - може і має перебрати на себе те, що невигідно робити комерційним каналам. І саме оті освітні, науково-популярні програми, деякі концерти, кіно не для широкого загалу і так далі. До речі, ми, живучи в Києві, не уявляємо, що є дуже багато цікавих програм на місцевих телестудіях. В кожній області я бачу, принаймні, дві чудові передачі високого рівня. І один з каналів суспільного телебачення міг би містити програми з різних регіонів - в такий спосіб відбувалося б взаємне інформування.

 

Отож, оскільки суспільне телебачення звільнить комерційні канали від цього обов'язку - бо так чи інакше вони це роблять, але так, аби відчепитися, або ставлять у дуже невигідний для глядача час, - то комерційні телеканали і їхні власники мають за це поділитися грошима з суспільним телебаченням. І це має бути одним з джерел фінансування суспільного телебачення, компенсацією за те, що воно розвантажить комерційне телебачення від невластивих йому функцій. До речі, таке, як мені казали, було зроблено в Естонії й успішно спрацювало.

 

- Звісно. Але можливі варіанти. Скажімо, наглядова рада, яка контролюватиме в тому числі й фінансування, має обиратися на термін, що не збігається з термінами обрання президента, парламенту, уряду.

Але тут проблема і в психології тих, хто стоїть при владі, і, мені здається, тих ілюзіях, які існують у них щодо телебачення. Адже вони справді мають ілюзії, що телебачення визначальною мірою впливає на настрої виборців. Я думаю, що це зовсім не так. Якщо проаналізувати виборчу кампанію до парламенту 2007 року, то побачимо, що дуже багато з тих, хто витратив дуже багато грошей на політичну рекламу, на появу в платних програмах і так далі, насправді навіть одним пальцем не потрапили до парламенту. Якщо порівняти витрати на президентську виборчу кампанію, то знов-таки - зовсім не телебачення зіграло в ній вирішальну роль, а здебільшого дуже сталі уподобання і переконання. Ми знаємо, і це було підтверджено, що, скажімо, мешканці одного регіону завжди будуть голосувати за представника свого регіону. І хоча це зараз більше стосується Донбасу, але така ж тенденція і в Західній Україні. Нехай у них не було свого виразного представника цього регіону, але були люди, з якими вони себе асоціювали.

 

А от пригадайте, скажімо, 2005 рік і подальший період - чому за президента Ющенка і прем'єр-міністра Тимошенко не було створено те саме суспільне телебачення, хоча це було одне з гасел, з якими вони йшли на вибори? З тієї самої ілюзії - бо вони теж намагалися державне телебачення використати на свою користь. І що воно їм дало? Думаю, що нічого. Так само і зараз. Якщо, скажімо, Партія регіонів і особисто Віктор Федорович Янукович плекають ілюзію, що державне телебачення їм дуже допоможе, я думаю, що це абсолютно не так. І це не тільки державного стосується.

- Формально воно може виникнути хоч завтра, тому що керівництво теж уже проголосило, що буде це робити. І оскільки ми знаємо, що якщо вони чогось хочуть, то цього домагаються, то, справді, суспільне телебачення може бути створене хоч завтра. Проблема, дійсно, тільки в тому, наскільки воно буде незалежним. І тут у мене й досі є великі сумніви, хоча це такі само сумніви, які були б, якби до цього підійшла інша сторона. Чи, скажімо, опиратися цьому, тому що ми апріорі вважаємо, що воно не буде незалежним? Чи все ж таки підтримати або, принаймні, не заважати його організаційному створенню, а з плином часу, враховуючи зміни, наповнювати його новим змістом? Я думаю, що другий спосіб кращий.

 

 

- Я залюбки робив би програму, скажімо, про Київ, але таку програму вже роблять. Дуже любив би робити програму про різні міста або регіони України. Такі програми були і дуже вдалі, на мій погляд, як, скажімо, у Олексія Зотікова на Першому Національному.

 

Викладаю я зараз менше, це лише якісь семінари, тренінги. Наприклад, як робити телевізійний репортаж або як протистояти спробам маніпуляцій. І, до речі, я називаю це не майстер-клас, а - майстерня. Тому що я не вважаю, що існує єдиний рецепт, як це робити. І в майстерні ми разом щось пробуємо і в результаті виявляється, що можливі різні варіанти, у молодих людей більше підстав думати, шукати самим.

 

- Я пишу про себе в автобіографії: автор багатьох неопублікованих літературних творів.

 

- Так, але вони не призначені для публікації. Вони призначені для розваги, для того, щоб друзі почитали.

 

- Мої роздуми й есеї насправді лунають в ефірі. Вони мають одну форму в «Свободі слова» - це, так би мовити, односкладовий есей. А програма «Пора року» - це есей на іншу тему. А так я есеїстику в принципі не люблю, публіцистику не люблю ще більше. Мемуаристику читаю з задоволенням, але не уявляю, як би сам писав мемуари. Я просто не вважаю, що можу написати щось таке, що гідне уваги багатьох людей. А от сказати я можу так, як багато людей не зможуть сказати!

 

- Я - авантюрник. Насправді я пішов туди, знаючи, що це корисно для каналу, на якому я працюю, і такий персонаж просто був потрібний. А щодо того, що, «ах, після цього шоу ваше життя зміниться, ви там переживете таке, чого ніхто не переживав»... то насправді людина, яка пережила кінець 1980-их - початок 90-их років в Радянському Союзі і в Україні, особливих труднощів на безлюдному острові не має. Ну, що таке важко? Ви, напевне, пам'ятаєте ті магазини, в яких крім горілки і морської капусти нічого не було. Ну, так на острові не було горілки і морської капусти, зате були манго, банани і таке інше. Їх просто треба було знайти. А взагалі було цікаво. Для мене найцікавіше було те, що люди, які брали участь в шоу, виявилися добрими, готовими прийти один одному на допомогу в слушний момент. Зрештою, перед безлюдним островом було три чи чотири дні в місті Панама. Ну коли б я ще там побував?