Український новорічно-різдвяний телеефір вирізняється особливою стабільністю. Ось уже двадцять років його наповнення та стилістика залишаються практично незмінними: добре знайомі всім радянські фільми, запозичений у того ж СРСР формат «Голубого вогника», який із часом трансформується у зв'язку з розвитком технічних можливостей, одні й ті ж московські зірки. Правда, впродовж останнього десятиліття додалися новорічні мюзикли, сучасне російське кіно та збільшилася кількість вітчизняних зірок на московський лад. Все це розбавлене повторюваними голлівудськими комедіями. Власне, нічого українського. І це не перебільшення. До прикладу, цього року знову показали всі частини фільму «Сам удома», причому третю повторили як мінімум двічі у прайм-тайм; ICTV все перше січня присвятив сучасному пропагандистському російському фільму «Ми з майбутнього»; «Ентер фільм» транслював «Сімнадцять миттєвостей весни» та «Народжені революцією»; «Інтер» уже вкотре показав усі 10 серій «Адмірала», проте чомусь для державного гімну в новорічну ніч ефірного часу не знайшлося; і, звичайно, «Іронія долі» - це святе для більшості українських каналів. Одним словом, якщо довго не вимикати телевізор, то є шанс провести свята в культурному й інформаційному шоці.

- Вже утвердився феномен неминучості того, що в масовій культурі має домінувати російський дискурс, - уважає доктор психологічних наук Вадим ВАСЮТИНСЬКИЙ. - Московські - не американські, європейські, власне, українські чи навіть російські - критерії, оцінки вважаються найбільш правильними. Фактично відбулася централізація ментально-культурного дискурсу. Все те, що відхиляється від цього дискурсу, сприймається як не зовсім повноцінне, певною мірою вороже, неправильне більшістю українського суспільства. Зрозуміло, що є меншість, яка налаштована антиросійськи, ще менший відсоток українців цінує речі більш вишукані, глибокі. Але основна маса громадян призвичаєна до існуючого на ТБ рівня. Їх за це навіть не можна засуджувати, тому що інших варіантів вони фактично не отримали. У цьому - велика біда нашого суспільства, інформаційного та ментального простору. Адже хоча цікавий, високого рівня україномовний фрагмент культури існує, він майже не функціонує на рівні культури масової.

Зрештою, такі висновки експертів мають реальне підтвердження. Стає цілком зрозуміло, в якому світі живе більшість українців, якщо послухати розмови за святковим столом. Друзі моїх батьків, яких я знаю ще з дитинства, цілком природно обговорюють особисте життя російських чи українських телезірок або що цікавого було в останньому випуску «Великої різниці» й практично ніколи не згадують у своїх розмовах ані про українську літературу, ні про документалістику, не говорять навіть про Олега Скрипку, «Океан Ельзи» чи Юрія Андруховича.

- І це вчителі, підприємці, економісти, зрештою, люди з освітою. Просто вони за звичкою щовечора вмикають телевізор, де відсутня будь-яка альтернатива. Зрештою, уряд цілий рік трудився над тим, щоб більшість населення не могла собі дозволити нічого іншого, крім телебачення.

До речі, моя колега по роботі, коли ми ділилися враженнями від святкової телепрограми, розповіла, що на Кіровоградщині, звідки вона родом, у телепрограмах, які публікує місцева газета, взагалі відсутні «5 канал» і ТВі.

- Абсолютна більшість громадян не цікавиться цілеспрямовано українською культурою, вона сприймає те, що їй пропонують. Це природна властивість суспільства, більшість представників якого не може бути зорієнтованою на пошуки продуктів культури, - говорить Вадим ВАСЮТИНСЬКИЙ. - У цьому криється велика біда. Тому що внаслідок існуючої на ТБ політики в нашому суспільстві не утверджується україномовна міська культура. З цієї ситуації є два виходи - поступово перетворитися на фольклорний придаток до російської культури або ж робити над собою зусилля й творити своє, українське, що робить невелика частина наших митців, чому практично не сприяє українська держава. Це важчий шлях, він вимагає самостійного навчання, читання, зрештою, експериментування над життям, над собою. Але якщо цього не робити, ми завжди будемо додатком, тому що в російськомовному дискурсі ніколи не переможемо.

Зрештою, поки українське телебачення продовжувало призвичаювати українців до чужорідної та здебільшого другосортної продукції, в Росії оголосили 2012 рік Роком російської історії (нагадаємо, українська влада заклик Острозької академії відзначити 2012 року 1160-річчя української державності не підтримала). Росія, як відомо, завжди діє на випередження. Як писав у своїй статті «Москва Маросєйка» Юрій Шевельов, коли українці після Переяслава спробували культурно завоювати Москву, Петро І виграв бій на культурному полі, відрізавши Україну від Західної Європи. Сьогодні спроба реанімувати Російську імперію також реалізовується найперше в інформаційному та культурному просторі. 2008 року, після шестиденної російсько-грузинської війни, прозвучало чимало голосів експертів, які стверджували, що наступною буде Україна. Втім, у нашому випадку Росії не потрібно застосовувати зброю. Демонтаж країни відбувається через інформаційний простір. Росія розмиває державні кордони України за допомогою українського ж телебачення, а в самій Україні завжди знаходяться ті, хто готовий підтримати політику сусідньої держави. Зрештою, досі не прийнята концепція гуманітарного розвитку країни. «День» звернувся до члена Громадської гуманітарної ради при Президенті України, президента Національної академії педагогічних наук Василя Кременя із запитанням, чому стратегічно важливий документ не змогли прийняти за стільки років. За словами пана Василя, концепція вже розроблена, й напередодні Нового року була прийнята на рівні Національної академії наук:

- Я думаю, що тепер Академія направила концепцію на розгляд Кабінету міністрів. А вже після того, як її затвердять на рівні Кабміну, її розгляне Президент. Сподіваюся, що урядовці підтримають цю концепцію.

А от на запитання, чи впливатиме концепція на гуманітарну політику держави, пан Василь однозначно не відповів:

- Будь-який документ впливає на суспільні процеси, хоча не можна цей вплив абсолютизувати. Не можна уявити собі, що найкраща концепція з'явиться та відразу змінить суспільну практику. Вона формує громадську думку, є дороговказом для людей, які відповідальні за той чи інший напрямок, тому якщо буде прийнято такий документ, він матиме позитивний вплив, утім, не такий швидкий і рішучий.

Тобто навряд чи будь-яка гуманітарна концепція змусить загальнонаціональні канали припинити працювати на демонтаж країни, як зараз цього не здатна зробити Національна рада з питань телебачення і радіомовлення. Тут спрацює або чітка політична воля владної верхівки, або ж наполегливе бажання суспільства жити по-іншому.

- На мою думку, епоха постсовка переживає агонію як в Росії, так і в Україні, - переконаний Надзвичайний і Повноважний Посол України Юрій ЩЕРБАК. - І телевізійні програми, які є водночас наслідком і віддзеркаленням цієї совковості, теж переживають структурну кризу. Я переконаний, що в українській масовій культурі є цікаві явища, просто вони не мають доступу до глядача. Я вже не кажу про те, що ми не маємо доступу до масової культури Польщі, Чехії, Словаччини, що новини цензуруються, наприклад, ми не знаємо, що зараз відбувається між Узбекистаном і Киргизією. І коли нас кличуть до Євразійської імперії, це виглядає безглуздям на фоні жахливих протиріч, які там існують. Ми фактично живемо на голодному інформаційному пайку, який доповнюють так звані естрадні номери російського й українського шоу-бізнесу, повтори старих голлівудських хітів. Я думаю, що назріває, так би мовити, революція інтернет-юзерів проти телевізійних зомбоящиків.

Напевно, чимало людей покладає надії на всесвітню мережу, хоч і там існує чимало загроз для незрілої свідомості. Втім, найбільша небезпекакриється ще й у тому, що час на визрівання потрібного рішення дуже обмежений.

Вікторія Скуба, «День»

Фото - «День»