Неможливо не погодитися з висновками, яких дійшов Сергій Грабовський у статті «Баталії навколо "Коммерсантъ-Власти": спогади про майбутнє?». Так само неможливо не погодитися з загальною тональністю цієї статті. От тільки, приділивши основну увагу конкретній події навколо конкретного російського видавничого дому, автор статті оминув, на мій погляд, декілька основоположних моментів.

Оминув він, власне, наріжне питання: а для чого взагалі існують журналістські стандарти? Задля «чистого мистецтва», а чи задля якомога кращого, якомога якіснішого, якомога повнішого інформування суспільства? Що покликані робити ці журналістські стандарти - створювати в суспільства якомога повнішу й чіткішу картину того, що відбувається, а чи розмивати цю картину? Чим, власне, є вони - метою чи засобом? (Від «Детектор медіа»: Маємо зазначити, що ці питання Сергій Грабовський аналізував у попередніх статях як у «Детектор медіа», так і в газеті «День».)

Самий факт дискусії про те, чи може журналіст називати речі своїми іменами (точніше, їхніми іменами), є чудовим свідченням: українська журналістика зайшла кудись не туди, вона не відповідає вимогам і викликам часу. І завело її туди не що інше, як формальне дотримання зведених в абсолют, догматизованих і спрощених журналістських стандартів. Сказав би: формалістичне їх дотримання, бездумно-бюрократичне, за якого факт і процедура їхнього дотримання є важливішими за кінцевий результат. Хай руйнується світ, але торжествує підручник із журналістських стандартів!

Найперше: що таке журналіст? Хто це такий? Аналітик, оглядач, публіцист, що не називає речей своїми іменами, - чи це не нонсенс? Репортер... Отут інша справа, але тоді й мову варто вести саме про репортерські, а не журналістські, стандарти. Аналітики, коментатори й публіцисти теж мають свої стандарти, але інші - це передусім обґрунтованість та аргументованість. Екстраполювання саме репортерських стандартів на інші журналістські жанри, взагалі-то, є беззаперечним індикатором того, що журналістика в даній країні є невільною. Індикатором того, що в журналістів відібрано право оцінювати, аналізувати й коментувати події й загальну ситуацію в країні.

То чи може репортер називати речі своїми іменами? Ба більше: чи мусить він це робити? Коли йдеться про «приватні» конфлікти між політиками, бізнесменами, адвокатом та прокурором, коли йдеться про колізії інтересів чи то осіб, чи то груп осіб, репортер мусить бути безпристрасним. Вислухати обидві сторони, подати їхні думки й позиції, їхні аргументи. Журналіст не може підмінити собою суд і не має цього робити.

Коли ж ідеться про конфлікти між владою й суспільством, журналіст може обирати лише з двох позицій: або бути на боці влади, або бути на боці суспільства. Точніше, так: або за суспільство, або проти нього - що, звісно, не виключає того, що інколи влада може пропонувати корисні для суспільства речі, тобто, підкреслимо, ми зараз кажемо саме про конфліктні ситуації. Ніякої третьої позиції не існує. Дистанціювання і від влади, й від суспільства є або ілюзією, або позерством.

Чим відрізняється дитина від дорослої людини? Найперше тим, що дитина сліпо виконує те, чого її навчили батьки. Вона ще не може осмислити вимог до себе й тому лише відтворює їх один до одного. Тож нікого не здивує, коли дитина скаже жінці, що прийшла до батьків у гості: «Ой як ви постарішали!». Батьки ж бо вчили завжди казати правду! Доросла людина, натомість, виходить із ситуації й знає, що з двох лих треба обирати менше. Тож коли ситуація змушує відступити від догми, доросла людина - якщо вона не фанатик - від неї відступає. Далеко не завжди з великим задоволенням робить це, але відступає.

Знову ж таки: чим відрізняється учень від фахівця? Тим самим: учень лише відтворює вивчене, тоді як фахівець застосовує його на практиці, й застосовує творчо. Власне, жоден підручник не може передбачити всіх можливих ситуацій, а тому розраховані підручники зазвичай на ситуації типові. Як кажуть хіміки, «за нормальних умов». Тож на всіх навчальних посібниках із журналістських стандартів я, коли була б моя воля, великими літерами вивів би попередження: «Не зашкодь!» І ще: «Не доведи до абсурду!».

Так, наявність у репортажах оціночних суджень найчастіше вважається за ознаку нефахового, неякісного характеру цих репортажів. Ключове слово тут «найчастіше», за тих самих «нормальних умов».

Але йдеться, власне, зовсім не про оціночні судження.

Коли влада порушує Конституцію або закони, прямо й чітко заявити про це - то ніяке не оціночне судження, ніяка не особиста думка; то всього лише оприлюднення важливої об'єктивної інформації. І навпаки: утримання (ухиляння) від констатації факту порушення владою закону є замовчуванням важливої інформації, а отже, актом непрофесіоналізму, нефаховості. Або заангажованості, яка, втім, є не більш ніж одним із різновидів нефаховості, причому нефаховості свідомої, навмисної.

Хто такий, власне кажучи, репортер? Це людина, яка фахово змальовує об'єктивні події в усій їхній повноті та в усіх їхніх деталях. І якщо він може назвати землетрус землетрусом, а повінь повінню, то чому він не може зробити того самого, коли йдеться про очевидні й кричущі випадки порушення основоположних норм права - чи владою, чи мітингувальниками? Чому він не може назвати насильство насильством, якщо це й буде єдиним точним визначенням того, про що він розповідає? Езопова мова, натяки між рядків і між кадрів, ходіння колами - ото й є норма?

Скажете, констатувати наявність або відсутність порушення владою закону - то справа експертів, а не репортерів? Тоді виходить і зовсім уже дивна річ. Щоб бути спортивним журналістом, треба щонайменше знатися на спорті. Щоб працювати у відділі культури, треба бодай на загальному рівні знатися на культурі. Щоб вести програми про моду, треба цікавитися модою. І тільки серед політичних журналістів гарним тоном є заявляти: «А ми не експерти, наша справа - тицяти політикам мікрофонами в обличчя».

Якщо вже розібратися, ймення цьому - страх. Звичайний банальний страх сказати «не те, що треба», «як би чого не вийшло». Спосіб самоцензури - от що таке для політичного журналіста ховатися за мікрофонами й синхронами. Можливо, навіть і не особистий страх, а страх як професійна ознака, професійне захворювання. Страх, зведений у ранг професійної норми.

Тож дилема: називати речі своїми іменами чи не називати, - найчастіше вона зводиться до іншої, простішої: давати точну, повну та об'єктивну інформацію чи не давати, а працювати передавайлами, ретрансляторами чужих слів і думок. Давати, власне, інформацію про подію або чужі думки довкола події? Що означає модна нині тенденція склеювати новинні матеріали з синхронів політиків? А означає вона те, що глядачі однаково бачать і чують оціночні судження, причому часто-густо самі лише оціночні судження. Тільки оціночні судження, що виходять від зацікавлених, за визначенням необ'єктивних осіб, а тому упереджені й маніпулятивні. А ще оціночні судження, подані під виглядом об'єктивної інформації про подію, а точніше, замість такої інформації.

Типова для українських теленовин колізія синхронів двох політиків. Слова цих політиків мають протилежний зміст і протилежну спрямованість, але є однаково маніпулятивними. Формальне дотримання репортерського стандарту аж ніяк не гарантує, що рівнодіюча цих двох маніпуляцій матиме бодай якийсь стосунок до істини. Найімовірніше, та рівнодіюча й поруч із істиною не лежатиме.

Так, звісно ж, бувають ситуації неочевидні, такі, де отак одразу й не скажеш, хто правий. І я дуже далекий від того, щоб заявляти: «Влада завжди неправа» або: «Політики завжди неправі». Але на те й існує фаховість журналіста, щоб відрізняти очевидні ситуації від неочевидних, а випадкові партикулярні конфлікти від загальної конфліктної й антисуспільної налаштованості влади. Знову проведімо аналогію зі спортивною журналістикою. Як виглядатиме коментатор футбольного матчу, який остерігатиметься й уникатиме називати своїми іменами те, що відбувається на полі: «Може, це пенальті, а може, й не пенальті - треба взяти синхрони в судді та капітанів команд»?

Зрештою, побачивши вкидання пачок бюлетенів у виборчі скриньки, вжити слово «фальсифікація» - це оціночне судження чи єдино можливий об'єктивний спосіб висвітлення події?

А тепер скажіть: а де, взагалі-то, написано, що репортер у жодному разі не повинен давати оцінок того, про що він веде мову? Загальноприйняті у світі журналістські стандарти є відчутно іншими: даючи оцінку, репортер має чітко показати аудиторії, що він дає оцінку, що висловлює свою й саме свою позицію. Не маскувати власну позицію під об'єктивну істину. Ото й усе! Адже що робить репортер - фактично, за змістом? Хоче того чи ні, а коментує - так само, як спортивний коментатор коментує футбольний матч. І цей коментар може бути повним і чітким, а може бути неповним і розпливчастим, казала-мазала. У будь-якому разі слова репортера - то не істина сама по собі, а лише розповідь про істину, враження від істини. Різниця між репортером і оглядачем полягає лише в одному: репортер коментує те, що відбувається отут і зараз, тоді як оглядач підсумовує декілька пов'язаних між собою подій.

Пригадаймо, хто пам'ятає, 1991 рік, ҐКЧП. Як виглядали б сьогоднішні репортажі про нього? Синхрон із офіційного виступу Янаєва - синхрон Єльцина, синхрон Янаєва - синхрон Єльцина, ото й усе. Чи вийшли б у підсумку люди захищати свою свободу? Чи народилася б у підсумку ціла плеяда журналістів-легенд?

Та навіщо занурюватися в таку далеку історію? Чи сталася б в Україні Помаранчева революція, якби незалежні, чесні, не заангажовані владою журналісти тоді, 2004 року, тільки й робили б, що виконували нескінченну п'єсу для механічного піаніно: синхрон Кучми - синхрон Ющенка, синхрон Януковича - синхрон Тимошенко, «А Ківалов сказав» - «А Луценко сказав»? Чи збудила б суспільство така журналістика - а чи лише заколисала б його краще за всяке снодійне, краще за всякі владні маніпуляції?

Хто ж міг гадати, що от саме на помаранчевій переможній хвилі журналістські стандарти буде доведено до абсурду, а сама журналістика перетвориться на справу для роботів? Що стало причиною? Бажання мати чисті руки, що перетворилося на манію? Бажання показати: «ми» не такі, якими були «вони»? Брак фаховості, який стали компенсувати буквальним наслідуванням підручників? Втрата мети й орієнтирів, коли зник поділ: отут «ми», а отам «вони», коли дійсність виявилася складнішою за прямолінійну? Апатія, розчарування? Мабуть, усього потроху.

От тільки результат вийшов такий: на зміну журналістиці без стандартів прийшли стандарти без журналістики. Стандарти підмінили собою журналістику; демонстрування дотримання стандартів перетворилося на самоціль і відтіснило інформацію як таку на далеку периферію.

Ким, власне, є журналісти, яку суспільну функцію, навіть суспільну місію на них покладено? Ту саму суспільну функцію, що й на хлопчика з казки Андерсена - того, що вигукнув: «Але ж король голий!». Як би виглядала ця казка сьогодні? Хлопчик нічого б не вигукнув, а кинувся би брати синхрони - в охоронців короля, в кравців, що шили йому нове плаття, в представників публіки, що аплодували цьому новому платтю, боячись повірити своїм очам, ще казна в кого - аби більше тих синхронів було. Ну то й яким був би результат?

Ілюстрація - odessanews.biz