Пригадався зараз один анекдот, актуальний, як виявилося, не лише в часи так званої «перебудови». Отже, 1937 рік, якась велика всесоюзна партійна нарада. З`їхалися делегати з усього СРСР. Виступив товариш Сталін. Просять ставити запитання вождеві. Тягнеться рука з середини залу: «Я Микола з колгоспу «Перемога». Скажіть, де обіцяне покращення життя колгоспника?» Сталін дякує за гостре й правильне запитання, дає коротку та, як він вважає, вичерпну відповідь у дусі «треба працювати, і все буде добре». Тим часом є вже наступне запитання: «Я Іван із колгоспу «Шлях Ілліча». А куди подівся Микола з колгоспу «Перемога»?..

Це пригадалося саме в контексті нещодавньої події, яка сталася під час прес-конференції Віктора Януковича. Як водиться у нашій країні, вона збурила на виході лише локальну журналістську спільноту. І тут нам одночасно подаються два вчинки.

Перший – вчинок журналіста Мустафи Наєма, який не побоявся поставити Президентові гостре запитання: «Чому ваше особисте життя, на відміну від життя решти українців, невпинно покращується?» Другий вчинок – самого Віктора Федоровича: він милостиво пробачив Наєму зухвалість. Пізніше це подалося як величезне досягнення української демократії. Ось бачите, мовляв: будь-хто може публічно поставити Президентові, який, за версією журналу «Кореспондент», є одноосібним хазяїном країни, неузгоджене з його прес-службою запитання – і зухвальця за це не покарають.

Але і шанований мною колега Мустафа Наєм, і не надто шанована українцями діюча влада, захопившись здійсненням подібних вчинків, забувають про досить важливі речі. Без наявності та, головне, дієвості яких всі ці героїчні й справедливі вчинки насправді не мають значення, перетворюючись на виході у струс повітря. Або – холостий постріл. Чи взагалі – стрілянину по віртуальних мішенях у віртуальному тирі, який є в кожному залі гральних автоматів.

Спробую пояснити. У 1973-1974 роках журналісти газети «The Washington Post» Боб Вудворд та Карл Берстайн опублікували ряд матеріалів, які довели пряму причетність як адміністрацій щойно обраного на другий термін президента США Річарда Ніксона, так і самого тодішнього гаранта американської конституції до Вотергейтського скандалу. Хто не знає: під час президентських виборів`1972 у США Ніксон фактично схвалив прослуховування своїх конкурентів-демократів, саме ці та інші незаконні дії президента документально довів тандем Бернстайн & Вудворд. Результат: не стільки конкретні журналісти, скільки загалом засоби масової інформації домоглися реальної відставки голови потужної держави, за якого на виборах проголосувала більшість. Так незручні запитання, на які мусить відповідати влада, реально призвели до зміни цієї самої влади.

Інший приклад – серпень 1991 року, Москва, тоді ще – столиця СРСР, іншої супердержави. Уранці 19 серпня почався путч, оголошується надзвичайний стан, усю повноту влади в країні перебрав на себе так званий ГКЧП (Государственный Комитет по Чрезвычайному Положению). Того ж дня о 16.00 новостворена влада дає прес-конференцію, під час якої 24-річна журналістка Тетяна Малкіна прямо запитала: «Ви розумієте, що сьогодні вночі здійснили державний переворот?», після чого члени ГКЧП почали якось мляво виправдовуватися. Другий цвях у могилу путчистів загнали, знову ж таки, журналісти: в нібито контрольований владою ефір головної інформаційної програми в СРСР – «Время» потрапляє сюжет про захисників Білого дому та незаконність дій ГКЧП. За дві наступних доби склала повноваження не лише ця влада – склеїв ласти Радянський Союз.

Є ще один приклад, коли нібито могутня й авторитетна влада пасувала перед необхідністю давати публічні пояснення – історія 1998 року, яка потрапила в інформаційний простір під назвою «Клінтон і Моніка». Навіть загалом консервативне американське суспільство здебільшого готове було взяти сторону свого президента Біла Клінтона. Люди розуміли: Моніка Левінські просто заробляє гроші на факті сексу з американським лідером. Проте головна провина демократа Клінтона перед Америкою була не в тому, що втратив контроль перед чарами сексуальної практиканточки, а в тому, що президент публічно збрехав під присягою. Тоді Клінтона вберегло від імпічменту якесь диво, та все одно свій другий термін він добув якось так поспіхом: збрехавши раз – збрешеш знову. Добре б дружині Гіларі – а то ж своєму народові…

Повертаючись до нашої країни: Віктор Янукович, який уже раз закликав журналістів «не болтать языками», коли ті запитували, звідки в лідера Партії регіонів, який не займається бізнесом, такі багатства, тепер знову не відзвітував виборцям про походження власних статків. При тому, що з наступного року рядовий громадянин не зможе купити собі квартиру, не відзвітувавши про походження грошей на це перед податковою.

Ця та багато інших причин викликають певні сумніви в тому, що в нашій країні журналісти здатні змусити владу бодай збентежитися від своїх сміливих та справедливих питань. Влада на потуги журналістів просто не реагує. Заодно – не зважає на те, як виглядає в очах світової демократичної спільноти. Аби викрити системні порушення, що відбуваються в Україні, навіть не завжди потрібні журналістські розслідування: дехто і не ховається.

Хоча мені справді хочеться вірити, що ті, для кого написаний ось цей текст, хоч якось реагуватимуть. Спростували б якусь очевидну інформацію, показали б нам іншу реальність, ніж ту, в якій гострі запитання, після яких чиновник, за великим рахунком, мусить збиратися у відставку, перетворюються на елементи комп’ютерної гри, що нікого ні до чого не зобов’язує.