Виповнилося вісімнадцять років як у незалежній Литві було заарештовано виконавців та замовників вбивства журналіста Вітаса Лінгіса. Цей кореспондент газети «Республіка» став першим і останнім литовським медійником, який загинув через професійну діяльність. Литовська влада і суспільство дуже жорстко відреагували на злочин: замовник вбивства, керівник так званої «Вільнюської бригади» Борис Деканідзе вже через місяць був заарештований і через півтора року засуджений до смертної кари. Після його покарання смертну кару в Литві було скасовано.

В Україні журналістів, що зникли або загинули через професійні обов'язки, близько п'ятдесяти. Найгучніша справа Гонгадзе триває вже 11 років. Тому, що винуватців найрезонанснішого вбивства журналіста в Україні досі не покарано, стають можливими нові жертви. Зважаючи на останні події в Печерському суді, який визнав порушення кримінальної справи проти Леоніда Кучми безпідставним, литовський досвід є для нас особливо цінним. Передусім - тому, що значну роль у покаранні вбивць Вітаса Лінгіса відіграла позиція і зрілість литовського суспільства.

Про «повноліття» литовської журналістики та інформаційні процеси на пострадянському просторі «День» спілкувався з головою Спілки журналістів Литви Дайнюсом РАДЗЯВІЧЮСОМ.

- Чи слідкують литовські ЗМІ за розвитком справи Гонгадзе?

- Міжнародні та політичні оглядачі - звісно. Вивчають і участь Леоніда Кучми у справі, й те, чому досі не знайдено (чи начебто не знайдено) замовників. Я особисто не знаю всіх деталей процесу, але досвід роботи чиновником зі зв'язків із громадськістю в міністерстві юстиції Литви дозволяє стверджувати, що в цій справі є дві складові: принципи й деталі. І, здається, принципи поки що не перемагають.

- Литва теж знає, що таке замовне вбивство журналіста. Вітаса Лінгіса, кореспондента газети «Республіка», було розстріляно біля його дому 12 жовтня 1993 року. Бориса Деканідзе та виконавців цього злочину заарештували практично одразу. Чим стали для литовської журналістики вісімнадцять років, що минули з часу затримання винних, - повноліттям хоробрості, власної гідності?

- Це - повноліття уроку, який у нашій країні вивчили всі, зокрема, криміналісти: кожного, хто зазіхне на життя, на гідність журналіста, в цій державі обов'язково покарають. Вітас Лінгіс став першим і єдиним журналістом у незалежній Литві, якого вбили через виконання професійних обов'язків. Справа Лінгіса залишалася найбільш обговорюваною в медіа та суспільстві ще кілька років поспіль. Литва немовби визнала, що вбивство журналіста - чи не найтяжчий злочин. Саме замовник Борис Деканідзе став у нашій державі останнім, кого присудили до найвищої міри покарання - страти. Ігоря Ахремова - того, хто натискав на спусковий курок - засудили до довічного ув'язнення (у 2004-му термін ув'язнення Ахремова скоротили до 25 років. - Авт.). Зараз він постійно апелює до суду з проханням пом'якшити покарання, але суд ці апеляції відхиляє.

- Прохання про помилування, яке Борис Деканідзе подав до комісії з помилувань при президентові Литви, було відхилено в травні 1995-го. У той час Литва активно демонструвала Європі, що хоче стати її повноцінною частиною. Засудивши людину до найвищої міри покарання, ваша країна, можливо, навіть відкладала на певний час перспективу європейської інтеграції, адже для старої ліберальної демократичної Європи смертна кара - річ неприпустима...

- 1995-й оцінити дуже складно, але й водночас дуже просто: це - рік перелому в розумінні литовців, що таке насправді демократія та загальноєвропейські цінності. Прийшло усвідомлення, що свобода слова - не менша цінність, аніж саме життя. Відбулося, я б сказав, очищення суспільства. Як наслідок, 1996-го було прийнято перший литовський закон про роботу засобів масової інформації. У ньому йдеться не тільки про те, що цензура в ЗМІ є неприпустимою. Він забороняє державним органам влади, банкам, деяким іншим комерційним структурам, політичним партіям і політикам володіти медіа. Але насамперед закон сформулював принципи саморегуляції литовських ЗМІ. Цей законодавчий акт для нас не менш важливий, ніж Конституція. Журналісти, домігшись заборони втручання політиків навіть найвищого рівня в роботу мас-медіа, по суті, перемогли останніх. 1996 року Литва прийняла мораторій на смертну кару. 1993-1996 рр. змінили не тільки весь ландшафт ЗМІ, вивівши їх з-під політичного та бізнесового тиску, а й ландшафт литовського суспільства.

- Чому, на вашу думку, замовників вбивства Гонгадзе за одинадцять з лишком років так і не покарано, тоді як Деканідзе було засуджено до страти вже через півтора року?

- Прагнення знайти і максимально швидко та різко покарати замовників і виконавців убивства Вітаса Лінгіса лежало не тільки в площині політичної волі. Цього щиро хотіли правоохоронні органи. Кара наздогнала саме тих, хто її заслужив, бо політики не тиснули на правоохоронців, щоб злочин було розкрито якнайшвидше та за будь-яку ціну, а правоохоронцям не потрібно було шукати цапа-відбувайла, щоб нетерплячих представників влади задовольнити. Втім, позиція влади, а не правоохоронців усе-таки є першочерговою. Коли вона є, залишається взятися за інструменти, завдяки яким справедливості буде досягнуто.

- Українська журналістика бореться за право називатися четвертою владою. Оптимісти від ЗМІ кажуть, що вони - не четверта влада, а перша суспільна. Яке завдання ставить перед собою журналістика литовська?

- Я дуже давно відмовився від думки, що ЗМІ - четверта влада. Ця оцінка, на моє особисте переконання, створює чималі проблеми для суспільства, для медіа. Так уже влаштоване життя, що всі гілки влади прагнуть конкурувати між собою й контролювати одна одну. Як тільки медіа визнають себе владою, з'являється інтерес контролювати засоби масової інформації, й ЗМІ втрачають довіру так само, як втрачає її будь-який політик. До того ж частина співробітників мас-медіа, зокрема журналістів, редакторів, цей екзамен - бути владою - просто не складуть.

- Тоді як би ви оцінили роль і місце литовських ЗМІ в суспільстві?

- Мас-медіа - це можливість поговорити з людьми про те, що їх хвилює, спосіб якнайшвидше передати думку великій аудиторії. А ще - вплив і велика відповідальність, бо литовське суспільство вимагає від медіа навіть більше, ніж від влади. Саме через цю відповідальність і через те, що ЗМІ в Литві не є владою, вони подекуди навіть сильніші за владу. ЗМІ сильніші, бо можуть достукатися до мізків людей напряму. Політики ж - лише за посередництвом засобів масової інформації.

- Що таке громадянська позиція, з погляду литовського журналіста?

- Обстоювати інтереси громадян своєї країни, не переступаючи при цьому моральних засад та стандартів якісної журналістики.

- На початку січня 1991-го радянські військові увійшли у Вільнюс і найперше штурмували приміщення редакцій. Захист відновленої незалежності громадяни республіки розпочали із захисту ЗМІ. Штурм Вільнюського телецентру закінчився загибеллю чотирнадцяти ваших співвітчизників. Литовське суспільство вже тоді розуміло, що свобода слова - не менша цінність, аніж життя? Чи можна сказати, що воно вже тоді було зрілим?

- Визначити, чи зрілими є суспільство, дуже складно. Литовська держава розвивалася по-різному, але для нас вона була завжди, у тому числі й за часів СРСР. Просто тоді ми усвідомлювали, що нашу країну окуповано. Чи є зрілим дорослий представник суспільства, який змалку розуміє, що він має свою державу, просто її окуповано? Мабуть. Ця зрілість вилилася у «Саюдіс» (литовський аналог Руху. - Авт.). Литва першою оголосила про вихід з імперії. Уже тоді ми визріли для змін. А щоб стати зрілим громадянським суспільством, потрібні десятки, сотні років. І кожного наступного року ми мусимо захищати здобутки років попередніх, зокрема свободу слова. Ви думаєте, що перед литовськими журналістами не стоїть загроза втратити роботу в комерційних та навіть суспільних ЗМІ? Загроз для свободи слова, свободи журналістської творчості ніколи не стане менше. Бо є влада, є гроші, є люди, а разом з ними - й проблеми. Демократичне суспільство - те, в якому люди мають можливість говорити про загрози для демократії. Незріле суспільство проблем не бачить, воліє закривати очі й відмовчуватися. Наприклад, радянське суспільство було незрілим. Бо нічого не бачило, починаючи від лиха, які несе однопартійна система, й закінчуючи сексом, якого в СРСР, як відомо, не було.

- Чи можна сказати, що жертви штурму Вільнюської телевежі - це величезний кредит довіри, який прості громадяни видали литовським ЗМІ? Чи повернула литовська журналістика цей кредит?

- Кожен, хто вважає себе литовцем за духом чи паспортом, у боргу перед людьми, котрі віддали в січні 1991-го життя за свободу. Тобто журналісти заборгували не більше, але й не менше, аніж інші громадяни Литви. І ми кожного дня мусимо по крихті повертати цей борг, розуміючи, що весь не повернемо ніколи. У приміщення Литовського радіо й телебачення вмонтовано пам'ятну дошку, ній - екран, який 24 години на добу показує події 13 січня: кадри, як люди захищали незалежність, як гинули за незалежність. Щодня живучи все краще й краще, ми не повинні забувати, що є речі, важливіші за матеріальне благополуччя, що існують проблеми, значно важливіші за побутові.

- Від білоруської Ліди до литовського Шальчинінкая якісь кілька десятків кілометрів. Чому за двадцять років свобода слова не подолала цю мізерну відстань?

- На географічній карті Білорусь і Литва справді впираються одна в одну. Ментально ж ми зовсім інші. Українці від нас географічно далі, аніж білоруси, але значно ближчі ментально. До того ж сучасне суспільство кілометрами не міряють. Це доведено Балканами - там одна половина села могла воювати з іншою. Свободу слова теж не міряють кілометрами - це позиція людей, внутрішній вибір. Відсутність свободи слова - це передусім вина тих, хто приводить до влади, вибачте за тавтологію, таку владу.

- Сьогодні в російських колег - День пам'яті журналістів, котрі загинули через виконання ними професійних обов'язків (розмова відбувалася 15 грудня. - Авт.). У Росії є свої «Гонгадзе» - Лістьєв, Холодов, Політковська та інші. Чому в подоланні пострадянської спадщини, елементом якої якраз і є зневага до свободи слова, Росія й Україна настільки відстали від Литви?

- Литва та Росія ніколи не були в однакових стартових позиціях. Навіть за Радянського Союзу всі розуміли, що РРФСР - це щось одне, а Прибалтика (не люблю це слово, бо всі країни Балтії - різні) - зовсім інше. Литва - це альтернатива імперії. Росія 95 років не називає себе імперією, але такою залишається. За підсумками останніх російських «виборів», за комуністичну партію проголосувала чимала частина електорату. Ставлення до компартії - ще одна відмінність Росії та Литви. Я вже не кажу про те, що Росія є багатонаціональною, мультиконфесійною. На мою думку, демократії завжди важче розвиватися в країнах з великими ресурсними можливостями: з'являється спокуса осідлати шалені ресурси. Чому відстала Україна? Останнім часом все більш помітно, що людей у вашій державі ділять на «помаранчевих» і «синіх», східних і західних. Литва ж монолітна. У Литві є приказка, що коли двоє б'ються, виграє третій. Я не знаю, хто той третій в Україні, який у виграші, але точно не східняк і не західняк. Політичні технології заважають різним частинам українського суспільства знайти спільну ціль і рухатися в напрямі її реалізації.

Ігор Чуб, «День»

Фото - «День»