Український суспільно-політичний телеефір тією чи іншою мірою був під впливом подій у сусідній Росії. Здавалося б, повністю «забетоноване» поле соціального життя останньої раптом почало демонструвати перші паростки громадянського суспільства, масового невдоволення лицемірною «суверенною демократією» та спроби поки що тисяч людей заявити про свою гідність. Нам історія вже дала урок, що гідність треба відстоювати безперервно, а громадянським суспільством не можна бути подеколи.

Що реально відбувається у сусідів: спалах, викид емоцій чи початок серйозного протистояння глибоко антидемократичному по суті режиму? В українських телестудіях це питання незримо витало в повітрі навіть тоді, коли не артикулювалося. Усі сходилися на тому, що Путін отримав дуже серйозний сигнал передусім від зростаючого російського середнього класу, якого дедалі більше дратують «потьомкінські села» в економіці, політиці й інформаційній сфері. Та бутафорія, що спрацьовувала на початку 2000-х років, нині демонструє безсилля. Скільки можна годувати суспільство атлетичним торсом «національного лідера», його польотами на винищувачі, зануренням на підводному човні, обіймами з уссурійським тигром, їздою на «Ладе Калине» і підйомом з дна античних амфор?

Майбутньому президентові доведеться запропонувати народу щось реальне. І це «щось», на жаль, може вельми неприємним чином торкнутися й України. Адже чим без неї є той Євразійський союз, який Путін уже сьогодні оголосив геополітичною метою своєї президентської каденції 2012—2018?

Євгеній Кисельов надав слово для оцінки російської виборчої кампанії Костянтину Затуліну. Той, як завжди, таврував ворогів Росії (в першу чергу так званий Вашингтонський обком) за організацію протестних рухів у РФ. А коли Кисельов процитував йому заяву популярного письменника Бориса Акуніна з добрими побажаннями В.В. Путіну піти на спочинок, поки це ще можна зробити безболісно, Затулін негайно оголосив Акуніна «письменником, що втратив популярність». Це до болю знайомий радянський прийом. Коли в хрущовсько-брежнєвський період член Спілки письменників СРСР, який мав репутацію талановитого й популярного в масах, виїжджав на захід, його негайно оголошували бездарним графоманом, алкоголіком і морально деградованим типом. Дійсно, як може талановитий письменник критикувати Путіна?

Після виголошення своєї концепції літературознавства Затулін проспівав хвалу «національному лідерові». І тут раптом осяяло Інну Богословську, на яку російські справи вплинули настільки, що вона заявила приблизно таке: ті люди, які хотіли в Україні збудувати російську політичну систему, тепер мусять задуматися. А потім вона застерегла владу й у Росії, й в Україні від спокуси закручування гайок, що може призвести до бунту, й закінчила патріотичним підйомом і закликом до України вести політику національного егоїзму. Ну, якщо вже навіть Богословська...

Політолог Вадим Карасьов назвав нинішні події в Росії (які в часі збіглися з 20-річчям розпаду Радянського Союзу) «другою смертю СРСР». Але потім раптом оголосив те, що нині відбувається в РФ, «рухом мас до Європи». Тим часом, дослідження такої авторитетної російської соціологічної фундації, як Левада-центр свідчать, що 70% росіян не вважають себе європейцями й (що найголовніше!) не бажають ними бути.

А політолог Михайло Погребінський звинуватив Є.Кисельова в пропаганді (вочевидь, антипутінській, що вразило душу Михайла Борисовича). Погребінський вважає Путіна найнадійнішою гарантією від російського фашизму. Але не завадило б пам’ятати, що Гітлер і Муссоліні отримали владу з рук людей, яких вважали найнадійнішою гарантією проти них (Гінденбурга та короля Віктора-Еммануїла). І хіба не путінська влада неодноразово демонструвала толерантність до нацистських угруповань, і хіба не поліція постійно кваліфікувала вбивства на грунті расової ненависті як побутове хуліганство? А твердження Погребінського, що лише Путін є справжнім другом України, коментувати взагалі відмовляюся.

Віддав належне російській проблематиці й Савік Шустер, але швидко повернувся до українських реалій, знову надавши віце-прем’єрові Сергію Тігіпку можливість публічно захищати те, що нинішня влада називає «реформами». Певна річ, за Тігіпком картина виглядала вельми райдужно: працюємо, перші результати вже є. Як сказав колишній заступник міністра в уряді Тимошенко Розенко, ми маємо дві картини українського буття: на одній ми бачимо фінансову й економічну кризу, прогресуюче зубожіння населення, колосальний національний борг, а на другій — чи не райське життя верхівки, яка ні в чому собі не відмовляє. Відповідаючи на критику Розенку, Тігіпко тут-таки пообіцяв запровадити податок на багатих, мимохідь похвалив французьких мільярдерів, які добровільно попросили уряд збільшити їхнє оподаткування, але нічого не сказав про українських олігархів — чи готові вони «підтопити жирок»? Оскільки Тігіпко скаржився на відсутність грошей на соціальні програми, депутат від БЮТ Андрій Сенченко порадив розібратися з дивною ціною бурових платформ, куплених міністром Бойком, а також повідомив, що половина всіх грошей на Євро-2012 вже пішла на Кіпр, й поцікавився у Сергія Тігіпка, як щодо сплати податків за продаж банку ТАС? Деякі люди кажуть, що ТАС розшифровувався як «Тігіпко Анастасія Сергіївна». Брешуть, напевно? Це слизьке питання Тігіпко обговорювати не став, але дав зрозуміти, що з Кіпром нічого зробити не можна, оскільки, мовляв, це країна Європейського Союзу й може нам усе заблокувати. Сумніваюся, що хтось у ЄС може заборонити суверенній державі протистояти корупції й пограбуванню своєї фінансової сфери. Інша річ, що Кіпр набагато важливіший для олігархів України.

Але колись же треба починати проводити політику на користь нації та держави, а не лише надбагатих людей. А в результаті всіх виступів віце-прем’єра формується стійке переконання, що на Бальцеровича Тігіпко ніяк не схожий... Боюся, що саме слово «демократія», як і слово «приватизація», як і вислів «правова держава», будуть у нас повністю дискредитовані. Яка може бути правова держава, якщо є Печерський суд?

Непересічною подією для всього пострадянського телепростору був документальний серіал «СРСР. Крах», виготовлений знайомим нам Дмитром Кисельовим на каналі РТР. Раніше канал НТВ продемонстрував схожий серіал «СРСР. Крах імперії». Дійсно, російська влада має визначитися щодо 20-річчя розпаду СРСР, адже ця дата є знаковою. Ставлення до неї багато в чому визначає й майбутню політику Росії. З цієї причини ці прем’єри на російському ТБ нас безпосередньо стосуються.

У фільмі Кисельова в ролі звинуваченого виступив М.С. Горбачов, якому, щоправда, дозволяли виправдовуватися. Наприклад, так: «Я виступав за самостійність і незалежність народів і суверенітет республік. І одночасно за збереження Союзу». Ну чому в Москві так не люблять формальну логіку? Як можна поєднати самостійність і незалежність народів і суверенітет республік у складі чужої їм держави з однозначним домінуванням союзного центру?

На Горбачова нацькували цілу орду партійних «зубрів», ветеранів Старої площі (адреса ЦК КПРС): Фаліна, Долгих, Лігачова, Брутенця, Рижкова й т.д. Заступник завідувача відділу ЦК КПРС Брутенц з почуттям сказав про СРСР: «Це була держава, що об’єднала безліч народів». Але забув про те, що об’єднання здійснювалося насильницьким шляхом, шляхом знищення національних держав, що виникли на розвалинах Російської імперії. Знищили УНР, БНР (Білоруську народну республіку), Грузію, Вірменію, Азербайджан, держави Туркестану, окупували Латвію, Естонію, Литву. Комуністичні «аксакали» в кисельовському фільмі говорили про СРСР так, ніби йшлося про демократичну, правову й гуманну державу без кривавого й брудного початку, без масового винищування власних громадян, без національного й соціального насильства. Така собі «щаслива Аркадія» античних світів...

Досить нав’язливо проводилася думка, що все було чудово, але знайшлася група авантюристів і ворогів на кшталт члена політбюро Олександра Яковлєва, якого в кисельовському фільмі назвали «таємним антикомуністом і антимарксистом», які на догоду західним імперіалістам розвалили велику й могутню державу.

Ніхто не сказав про те, що СРСР став жертвою власної могутності й зруйнувався в результаті гігантського надозброєння. Уявіть собі воїна, який замість однієї важкої кольчуги одягає десять, замість одного щита тримає два, замість одного меча повісив на себе три. Такий воїн неминуче впаде під тягарем своєї зброї. Саме це сталося з СРСР. 1985 року радянська армія нараховувала 5 мільйонів осіб (у мирний час!), хоча за всіма прописами економіки невоююча держава не може тримати під рушницею більш як 1% свого населення. А населення Радянського Союзу становило значно менше 300 мільйонів. Але ж під рушницею була не лише армія. Внутрішні й конвойні війська, формування КДБ, прикордонні війська й іще багато інших. У СРСР було понад 60 тисяч танків, це більше, ніж у всіх країнах світу разом узятих. Бази Кремль тримав від станції стеження за територією США на Кубі (Лурдес) до бухти Камрань у В’єтнамі. Близько 70% бюджету прямо або опосередковано обслуговували підготовку до війни. Зате половина радянських шкіл і безліч лікарень замість туалетів мали вигрібні ями. Після краху СРСР у «Комсомольской правде» було опубліковано феноменальний знімок: тисячі радянських танків, зібрані в сибірській тайзі перед утилізацією. Треба було бачити цей ліс танкових гармат, що простягається далеко за горизонт. Але у фільмі зі сльозою в голосі розповідали про те, як проклятий Захід втягнув СРСР у гонку озброєнь. Але ж ця держава була мілітаристською, починаючи з моменту свого створення, й ставила за мету утворення «всесвітньої республіки Рад», для чого була сформована потужна організація міжнародних авантюристів і провокаторів — Комінтерн. 1943 року Сталін її розпустив, щоб не лякати Рузвельта й Черчилля з їхнім ленд-лізом. Але до останнього подиху СРСР здійснював багатомільйонне фінансування цілої зграї компартій на територіях потенційних противників.

Лейб-медик Кремля академік Євген Чазов висловив подив, чим, власне, були невдоволені республіки, адже на чолі республіканських партійних організацій стояли люди місцевих національностей. Яка «наївність і недосвідченість»! У постійній «сутичці бульдогів під килимом», як характеризував радянське політичне життя Черчилль, дуже багато залежало від шефа кремлівської медицини, начальника четвертого головного управління МОЗ СРСР. Наприклад, за його оцінками стану здоров’я членів політбюро могла вирішитися і їхня доля, і кар’єра.

Одного дня медичний діагноз, доведений до відома Брежнєва, ледь не поставив хрест на перспективах Андропова. І коли Чазов розповідає такі казки про ситуацію в республіках, стає навіть якось незручно за академіка. В усіх чотирнадцяти республіканських ЦК діяв інститут других секретарів. Це були майже завжди етнічні росіяни, які, будучи «прокураторами» Москви в провінціях, дихали в потилицю першим особам республіки. Вони виконували функції нагляду на користь центру. Від них залежало звинувачення місцевого керівництва в «буржуазному націоналізмі» з усіма оргвисновками. А що стосується місцевої свободи ініціативи, то, як сказав Леонід Кравчук у цьому ж фільмі: «Без дозволу Москви ми в Україні могли збудувати лише собачу будку». І не треба ображатися на Захід і покладати на нього відповідальність за крах тоталітарної імперії. СРСР нав’язав «буржуазному оточенню» боротьбу не на життя, а на смерть. СРСР робив усе, щоб дезінтегрувати країни Заходу, але з тріском програв цю боротьбу. Захід виявився сильнішим і здоровішим.

У мене на батьківщині, в Криму, під Алуштою, є населений пункт Перевальне. За часів СРСР там була школа з підготовки терористів-інтернаціоналістів. Араби, латиноамериканці, курди, італійці, німці проходили там майстер-класи з організації диверсій і політичних вбивств. Звідси тягнулися нитки й до захватів ізраїльських пасажирських літаків, і до «червоних бригад» у Італії, й до лівих терористів у ФРН, і до колумбійських наркоповстанців. Але не допомогло. Ситуацію СРСР 1991 року описує давня латинська приказка — «пута, в які потрапив сам птахолов». Союз розвалився в результаті своїх геополітичних надзусиль.

У фільмі «СРСР. Крах» відчувалася туга деякої частини російської інтелігенції за тим, що не відбулося перетворення деспотичної імперії на імперію демократичну. Але імперії демократичними не бувають, а в разі спроб демократизації неминуче розвалюються. Тому якщо російська інтелігенція хоче СРСР (під будь-якою назвою), їй доведеться погодитися й на ГУЛАГ, і на Головліт, і на психлікарні для інакодумців. Свобода політична веде й до свободи національної. І тим, хто в Росії прагне демократії, треба бути готовими до втрати Татарстану, Дагестану, Якутії. Ось такий проклятий вибір для мислячої Росії...

Але Кисельову забракло інтелектуальної й моральної сміливості, щоб визнати цей факт. Телеметр навіть висловив співчуття, що Горбачов виявився нездатним втримати республіки силою. Судячи з усього, з того, що сталося 20 років тому з Радянським Союзом, у нинішній Російській Федерації адекватних висновків не зробили, що не провіщає легкого майбутнього ні її сусідам, ні самій Росії.