Церемонія вручення премії «За громадянську позицію» імені Джеймса Мейса відбулася в редакції «Дня», в теплій атмосфері, у колі членів громадської ради премії, журналістів «Дня», наших постійних авторів - Станіслава Кульчицького, Юрія Щербака, Наталки Дзюбенко-Мейс, Ігоря Сюндюкова.

- У мене є стійке відчуття, що ми започаткували справді живу і добру традицію, - зауважила у вступному слові головний редактор «Дня», засновниця премії Лариса ІВШИНА. - Минає рік, і ми пильно вдивляємося в інформаційний простір: чи проростає та справа, що її започаткував Джеймс в Україні, якими іменами, якими ідеями... Щиро кажучи, складно назвати картину дуже оптимістичною. І проблема не в тому, що виявляти громадянську позицію сьогодні важко. Навпаки. Але наповнення громадянської позиції також має дуже велике значення: важливим є інтелектуальний рівень, який був би конкурентним у світі, людяність, професійність. Це ті риси, які були властиві Джеймсу і до яких, на жаль, не всі можуть дотягнутися. Але часом я саправді бачу здорові паростки там, де раніше я навіть не сподівалася їх побачити. Гадаю, те, що нам точно вдалося за 15 років роботи, - це утвердити певні уявлення про планку. Але це було б неможливо, якби люди високого рівня і духовного потенціалу не відгукнулися на наші спроби творити справді інтелектуальну народну газету. І це дає змогу мені стверджувати, що якби досвід інтелектуальної співпраці був поширений у суспільстві, ми мали б уже іншу країну.

Міркуючи над тим, хто має стати цьогорічним лауреатом, журі обирало між кількома кандидатурами.

Утім, із міркувань делікатності їх не було названо публічно.

І зрештою, вибір усіх членів журі зійшовся на Сергієві ГРАБОВСЬКОМУ, багаторічному авторові «Дня».

«Ми відзначили багаторічну роботу пана Сергія, його позицію та інтелектульний рівень», - пояснила Лариса Івшина.

А голова громадської ради премії Юрій Щербак цьогорічний вибір журі обѓрунтував так:

— Я щиро вітаю Сергія Грабовського та при цьому згадую його батька, режисера-документаліста, з яким ми приятелювали. Думаю, що нагородження Сергія такою премією — це велика подія, в тому числі й щодо вшанування пам’яті його батька. Для мене Сергій Грабовський — один з найвидатніших публіцистів України та один з найкращих авторів газети «День». Він деміфологізує всі брехливі обгортки, в які намагаються загорнути нашу історію, наше сьогодення, все, що відбувається довкола нас. Він має чіткий, проникливий погляд глибокого аналітика, який прозирає в сутність речей і не боїться називати їх своїми іменами. Крім того, я, звичайно, не хотів би повернення часів протистояння сталінської та гітлерівської систем, але я маю сентимент до реалій Другої світової війни, в яких минуло моє дитинство. Так-от, у своїх публікаціях Сергій Грабовський чітко зазначає, що надто тонка межа відділяла нацизм від сталінізму. І це надзвичайно важливо. Виявляється, це дід Сергія Грабовського, який воював і був поранений під Сталінградом, передав йому дух тієї трагічної епохи й усіх тих страждань, що випали на долю мільйонів людей. Пишучи про події сьогодення, Сергій Грабовський так само не приховує своєї позиції, він чітко показує істинну сутність явищ. І це також дуже важливо — сказати читачеві більше, ніж розуміє читач, адже сьогодні читач дуже розумний, — наголошує Юрій Миколайович. — Уже втретє вручаючи цю премію, я задумався над тим, що це, можливо, найвища і найкраща премія України. Адже коли йдеться про офіційні премії, то там, де держава чогось торкається, там обов’язково залишаються сліди диявола. А це — чиста премія чистої людини, якою нагороджують високоморальних і чистих людей. Вона вже престижна, і її престижність має тільки зрости, адже це славна нагорода на честь американця, який став українським громадянином більшою мірою, ніж багато хто з українців, який сказав безкомпромісну правду про трагічну сторінку нашої історії.

Кульмінація церемонії — Лариса Івшина вручає лауреатові диплом «За кращу публіцистичну роботу в галузі журналістики за 2011 рік», грошовий еквівалент премії та комплект поштових марок з портретом Джеймса Мейса, фотоальманах «Жива історія» й клубну хусточку (чоловіча версія), яку до 15-річчя «Дня» створили художник Павло Маков і дизайнер Лілія Пустовіт.

Інавгураційну промову Сергія Грабовського за доброю традицією Нобелівської премії ми подаємо окремим текстом.

— Ця людина поєднує в своїй особі не лише ерудицію (здається, що пан Сергій знає все про все). Цього було б замало. Він володіє ще й даром осмислення великої кількості знань, які в нього є, — вважає Ігор СЮНДЮКОВ, ведучий рубрики «Історія та Я» в «Дні», минулорічний лауреат премії «За громадянську позицію» імені Джеймса Мейса. — По-третє, він дає нам приклад вдумливого, розумного, негаласливого патріотизму. А саме це нам, українцям, сьогодні потрібно як ніколи. У своїх матеріалах він оминає гасла, гучні, але порожні вигуки. Натомість наполегливо аналізує, вдумується, осмислює те, що відбувається, зі справді патріотичних позицій, які сповідує наш рідний «День». Тому присудження саме Сергієві Ігоровичу цієї високої премії є правильним, осмисленим і відрадним кроком. А якщо говорити про те, що особисто мені запам’яталося з його матеріалів, то це, зокрема, стаття, в якій він доказовно, аргументовано зруйнував відомий міф про так званий сталінський порядок, міф, який, на превеликий жаль, і досі існує в суспільній свідомості. Сергій Ігорович на основі документів і спогадів довів, що, навпаки, за Сталіна був безлад, який мав жахливі та небачені масштаби. Другий дуже цікавий, на мою думку, матеріал був присвячений націонал-соціалізму, гітлерівській моделі соціалізму довоєнного зразка. У матеріалі розповідалося, як гітлерівці купували німецький робітничий клас, відбираючи в нього свободу в обмін на матеріальні блага, і до чого це призвело. Третій яскравий матеріал, на превеликий жаль, виявився пророчим. За три дні до другого туру президентських виборів у лютому 2010 року саме Сергій Грабовський написав про роль «противсіхства» в українській історії в широкому контексті, він показав, як «противсіхство» вже не раз руйнувало нашу державність. На жаль, його пророцтво справилося. Звісно, ми не втрачаємо надії на те, що це буде подолано, але наразі події розгортаються в тому напрямку, від якого застерігав Сергій Грабовський. Я дуже шаную цю людину та радий, що публіцист цілком залужено отримав премію імені Джеймса Мейса.

— Сергій Грабовський — воістину один із титанів української журналістики та водночас її невтомний чорнороб, — каже Наталя ДЗЮБЕНКО-МЕЙС, письменниця, поетеса, журналістка, вдова Джеймса Мейса, член журі премії. — Поява його статей у будь-якому виданні — це червоний сигнал, що це важливо, що треба обов’язково прочитати. Його слово ніколи не було заради слова чи власного самопіару, завжди заради справи. Це завжди мужній і чесний аналіз подій чи явищ, актуальних для читачів, чи гостро актуалізованих після появи праць Сергія Грабовського.

А ще хочу відзначити високий професіоналізм пана Грабовського. Він, як ніхто, відчуває енергію української мови, всі її барви. Може, тому він так потужно впливає на своїх читачів. І я рада, що правильні дороги, якими він ішов по життю, привели його до правильної газети. Я щиро вважаю, що його статті у «Дні» належать до вершинних досягнень української журналістики, її золотого фонду.

Звичайно, Джеймс Мейс був знайомий із паном Грабовським, не знаю, наскільки близько особисто, але дуже близько в духовному сенсі. Джеймс завжди читав його праці, завжди орієнтувався на його думку і високо цінував його за громадянську позицію, мужність і відвагу, тобто за те, за що й присуджується ця премія.

— Дуже добре, що ми пам’ятаємо та згадуємо про Джеймса Мейса, особливо в ці листопадові дні. Добре те, що існує премія Джеймса Мейса та що нею нагороджуються найбільш талановиті журналісти, які в тому числі беруть участь у творенні газети «День», значною мірою визначаючи професійний рівень цієї газети. Для газети «День» має велике значення те, що вона не забуває тих, із ким працює багато років, — зауважує Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, історик, член журі премії. — Сергія Грабовського я знаю вже протягом багатьох років. Мені доводилося і співпрацювати з ним. Сергій Грабовський належить до тієї категорії журналістів, які водночас є науковцями, причому науковцями високої кваліфікації. Це дуже рідкісне поєднання якостей, і тому його кореспонденції хвилюють, змушують замислюватися над різними актуальними проблемами, які він порушує в своїх статтях.

Цього тижня українські журналісти провели марш протидії безкарності. Ми писали про це, наголошуючи на тому, що протидія має тривати. Так само, як і протидія безпам’ятству. І найперше, це завдання саме журналістики.

Сам факт трирічного існування премії імені Джеймса Мейса, високоповажні члени журі премії та шановні лауреати свідчать, що стандарт — людський та професійний, який був притаманний Джеймсу Мейсу, хоч і не став правилом для української журналістики, але він продовжує жити і примножувати продуктивне середовище в країні.

Інавгураційна промова Сергія Грабовського 

Високоповажні члени Громадської ради! Високоповажна пані редактор! Шановні колеги та всі присутні!

Найперше, хочу подякувати за присудження мені премії, яка має ім’я Джеймса Мейса. На мою думку, сьогодні це найпрестижніша і найпочесніша, так би мовити, відзнака за творчу та громадську діяльність у нашій країні. На ній немає жодної плями чи плямки. Бо навіть Національна Шевченківська премія — та, що мала б бути найвищою і найпрестижнішою для творчої інтелігенції, — пов’язана і з кон’юнктурою, і з відвертими скандалами, як-от цього року. Тільки за головування Івана Михайловича Дзюби в Шевченківському комітеті ця премія на якийсь час набула гідного значення, але той здобуток, як на мене, втрачено. За цієї ситуації премія імені Джеймса Мейса набуває особливого морального значення і накладає особливу відповідальність на її лауреатів.

Насамперед, це відповідальність перед людьми. І не лише перед абстрактним суспільством, а й перед тими, хто вірить твоєму слову. І перед тими, хто допоміг тобі, образно кажучи, стати на ноги — перед учителями, навчителями в найширшому розумінні цього слова, й перед твоїми рідними, в тому числі перед тими, кого вже немає поруч, але чий рід ти продовжуєш. Маючи, за радянськими мірками, «нещастя» зрости в україномовній сім’ї київських «шістдесятників», мені доводилося бачити, яких тяжких зусиль коштувало сказати публічно бодай дрібку правди. Ця правда, особливо про деякі періоди української історії, була страшна і небезпечна. Вона й зараз обпалює, але тим більше суспільство має пройти через очищення вогнем правди. Це наше спільне завдання — всіх, хто відчуває відповідальність перед мертвими, живими і ненародженими. Гадаю, попередні лауреати премії Ігор Лосєв та Ігор Сюндюков погодяться зі мною. Власне, вони займаються тим самим наполегливо й енергійно. Бо ж без такого почесного національного самоочищення неможливий рух уперед. Не можна будувати щось на перспективу без осмислення всього того, що було зроблено раніше.

Тим більшою є ця відповідальність за нинішніх, вельми специфічних соціально-політичних обставин. Ще в середині 1990-х Джеймс Мейс писав: «Трагедія незалежної України — в тому, що домінантною силою стала не національна, а територіальна еліта, представники якої зберігають усі звички традиційної номенклатури, такі як: думай одне, кажи друге і зроби третє. Фактична модель української економіки залишається трикутником, який було видно ще в 1970-х роках: номенклатурники — цеховики — кримінальні структури». Сьогодні цей трикутник домінує не лише в економіці, а й у політиці, причому в ньому відчутний перекіс саме в бік криміналітету. І це відчувається в усіх сферах — від приватизації ласих шматків ще вцілілої державної власності до культури, де сумнозвісна «Мурка» стала певним символом естетичних смаків, нав’язуваних чинною псевдоелітою українському суспільству.

Відповідальні політики мають (чи, принаймні, повинні мати) свої засоби протидії цим загрозливим процесам, здатним призвести до національної катастрофи. Місія ж відповідальних інтелектуалів полягає в тому, що свою єдину зброю — слово — вони мусять зробити максимально ефективним інструментом творення українського громадянського суспільства. Час ігрищ навколо фундаментальних національних цінностей минув — і не лише у нас, а й, на мою думку, в усьому світі. Вільна людина — це людина відповідальна, і приклад Джеймса Мейса, чиє ім’я має премія, засвідчує, наскільки всеосяжною мусить бути така відповідальність.

Марія Томак, «День»

Фото - «День»