«Одні вопрошають: що святкують "оранжоїди"? Інші змахуть сльози. Такі різні емоції, таке різне ставлення до однієї події: що це значить? Це свідчення: прірву між світоглядами ми так і не подолали. Ми не зрозуміли, що сильні своєю різницею і не навчилися бути союзниками в ім’я єдиної країни, а досі намагаємося її "збути" хто Росії, хто ЄС. Ми досі живемо в помаранчево-синій системі координат, в яку нас загнали дорогі політтехнологи і через це дозволяємо маніпулювати собою. Може, вже час вирватися з цього поля, де гра відбувається за правилами, які писали зовсім не її учасники?» – написала Вікторія Сюмар.

Мій коментар був сумним: «Питання в тому, як побачити світло в кінці тунелю? І яку позицію зайняти: терплячого спостерігача подій чи активного їх учасника? Ми завжди були саме такі: абсолютно різні. Сьогоднішній день це знову продемонстрував. З одного боку, ЗМІ рясніли новинами, які оновлювалися щосекунди і учасниками яких були живі люди. З іншого, були просто ті, хто все це читав, можливо, хвилювався, але сидів і мовчав, чекав кращих часів. Ні. Наразі кращих часів точно не буде. Це колись ми вірили і сподівались щось змінити. Це колись були впевнені в собі, в тому, що самі визначаємо своє майбутнє. Це колись надіялись на краще. Сьогодні ми під контролем – з усіх усюд. І це тільки початок. Ми не проти вирватися, але система координат вже надто синя, аж чорніє».

На що Вікторія відповіла, що «світло в кінці тунелю» – це не проти кого ми, а за що ми, що є цінним для нас.

А й справді, про таку річ, як цінності, сьогодні думати непросто. В умовах майже повної аморальності як влади, так і народу. Тільки першої – через біснування з жиру, а другого – через тотальну бідність. Однак цінності – це те, що робить людину людиною, що рухає нею і спонукає думати, діяти краще, закликає бути достойною, підвищує почуття власної гідності.

На щастя, мої друзі у Facebook прекрасно розуміють значення цього цінного слова – «цінності». Ось що є цінним для них:

Оксана: сім’я,

Михайло: свобода, права, родина, гідність,

Олександра: родина, свобода,

Марина: свобода та життя людей,

Валентина: чесність, як буде чесність, то відповідно свобода існує, а коли вже цього немає, – то свобода під загрозою – те, що є зараз,

Соломія: довіра, справедливість, любов, дружба,

Світлана: основна цінність – сім’я, ще – порядність,

Лідія: християнські цінності, по-перше, це цінність віри, яка формує, власне, систему тих цінностей, по-друге, це цінність людської особи, в контакті з якою ти опосередковано чи безпосередньо проявляєш цінності, зрештою, це соціум, у якому утверджуються або руйнуються ті чи інші цінності,

Анна: найцінніше – це, напевне, батьки і друзі, тому що, нічого не варте й гроша, коли поряд немає людей, які можуть розділити з тобою радість від перемоги чи обняти та сказати, що все буде добре, коли тобі погано; друге – це робота, через те, що для мене вона не просто заробіток коштів, а майже ціле життя, тому що я отримую задоволення від неї і бачу результат, і на третьому місці – національні цінності, тому що, коли подорожуєш країною, розумієш, що вона унікальна, що нам є чим пишатись, але ми цього не робимо, в нас шикарні традиції, пісні, обряди, це потрібно берегти, бо Європа – це добре, але масова культура, на жаль, може поглинути все етнічне,

Роксолана: свобода – це просто природна цінність як така, бо всі інші без неї не мають смислу, але свобода можлива лише з любові (не прив’язаності стосунків, а істинної щедрої любові як дару), тому для мене номер один – любов.

Оксана: І. Бог, Батьківщина, Воля. ІІ. Сім’я, Родина. ІІІ. Доброта, порядність, працелюбність.

Я також щиро переконана, що ці та інші мої друзі готові багато на що, аби свої цінності захищати до останнього. І я дуже хочу вірити, що вони не підуть у якійсь дурній політичній боротьбі одне проти одного заради якихось матеріальних дивідендів. Тобто – так народжується спільнота свідомих людей зі спільним мисленням, які мають особисті моральні цінності і їх не зраджують.

Я також щиро вірю в те, що невдовзі, зовсім скоро, а може, і вже є ті 3% критичної маси людей у суспільстві, які здатні творити щось нове, щось кардинально змінювати та продукувати нові ідеї для суспільного розвитку й блага. Сьогодні звдяки інформаційним технологіям людина вже не є замкненою в собі і зацикленою на власних проблемах. Вона може вийти у відкритий простір, пожалітися, запитати чиюсь думку, висловити «фе» чи ж захват від чогось. Сьогодні людина вже не сама у великому світі. Принаймні, я це дуже сильно відчуваю.

За нормального бажання й ініціативи абсолютно реально зробити спільно якусь добру справу, без допомоги влади чи благодійників. І сьогодні в Україні це демонструється щодня. Цінності ще не вимерли, вони живі в серцях людей. Віра, бажання справедливості й чесність постійно присутні. 

Інша річ, що посилюється зубожіння і збідніння, через що з’являються злість, жорстокість та ненависть. Які, на жаль, теж присутні щодня, навіть більше, ніж добро, милосердя і справедливість. 

Але має бути межа. І так створено людину, що щодня вона мусить особисто для себе проводити цю тонку грань між двома площинами одного цілого: добра і зла, Бога і Диявола.

Але в жодному разі не розчаровуватись. Ось як про це каже газеті «День» соціолог Євген Головаха: «Це називається “комплексом вивченої безпорадності”. Це коли людина багато разів намагається чогось добитися й нічого не добивається. У неї формується комплекс превентивної безпорадності – перед тим як братися за нові справи, вона вже заздалегідь готова до поразки й того, що нічого не зможе зробити… Я думаю, що за аналогією до цього можна говорити про вивчену безпорадність держави. В Україні неодноразово намагалися змінити ситуацію й шляхом Майдану, й шляхом, на щастя, демократичних виборів, і щоразу результат розчаровував. Мовляв, ми самі нічого не можемо – закордон нам допоможе».

Але ж усе одно все залишається в наших руках. Ніхто не прийде і не прибере у вашому домі. Ніхто замість вас не купить сім’ї хліба, ніхто не приготує вам вечерю. Зрештою, ніхто не піде замість вас на роботу. Ніхто не вийде замість вас протестувати проти зрізання дерев в улюбленому парку, бо там мають поставити чергову «пивнуху». Ніхто без вашого наполягання не підніме вам зарплатні, якщо ви просто тихенько сидітимете і чекатиме пенсії ще років так зо 20. Ніхто, крім вас самих. І великі справи починаються саме з маленьких починань.

Нещодавно вдома ми змінювали систему опалення. Ми могли заплатити трохи більше грошей і зробити все швидко й без проблем. Але ми зробили це чесно, через всі відповідні служби й дозволи. Ми тижнями чекали спеціалістів, по кілька разів переробляли документи, дзвонили десятки разів у всілякі контори. І чекали-чекали, наймали різних майстрів, щоб усе зробити згідно з вимогами, старалися діяти відповідно до чинного законодавства, одним словом. 

Можливо, хтось скаже, що ми не маємо рації, бо могли би, звісно, пришвидшити процес. Але особисто я нині щаслива від того, що все закінчилося, в хаті тепло і що ми нічого не порушили. Інша річ, що вся ця система, щоб людині щось зробити в цій державі, є настільки заплутаною і забюрократизованою, що іноді справді руки опускаються. Бо після описаного вище процесу мені вже не хочеться знову починати щось робити. Звісно, бізнесмену Олександру Меламуду легше. Він в інтерв’ю УП сказав: «А что касается дать взятку – легко. И не по каким-то причинам. Я не вижу, почему я должен усложнять себе путь и чесать левой рукой правое ухо, если можно это сделать намного быстрее, проще и беспроблемно». Я не можу цього коментувати, бо не маю ані стільки нахабства, ані грошей. Але можу сказати, що отримую задоволення, коли бачу чесні вчинки, за якими все ж таки видно людську гідність.

Я в цю гідність щиро вірю. Як і Хемінгуей, як Костенко, як Перельман. Я просто люблю людей із почуттям власної гідності. Таких, як мій чоловік, моя господиня і моя бабуся. І я знаю, що ця гідність наразі є тим мірилом, яким можна змінювати країну.