Умберто Еко: Бо тоді виникли «Протоколи сіонських мудреців», але сталося теж дещо нове, що пов’язане з антисемітизмом. Аж до Французької революції він мав теологічну природу, євреїв звинувачували у вбивстві Христа. Вони жили у гетто, через які час від часу прокочувалися хрестові походи, спалюючи, вбиваючи євреїв та відбираючи в них трохи золота. Але ніхто їх не звинувачував у тому, що вони хочуть правити світом.

 

–Саме так. Після Французької революції євреї емансипуються, деякі асимілюються, стають частиною суспільства. Вони стають адвокатами, науковцями, а також банкірами. Реакцією стає світський антисемітизм, який дозволив створити універсальну теорію єврейської змови, яка має на меті захопити владу над світом. Це не було зрештою якесь мракобісся. Пишучи «Цвинтар», я відкрив для себе цілий напрям соціалістичного антисемітизму, який ототожнював єврея з капіталістом, з «Ротшильдом». Його представником був один з героїв моєї книжки, французький письменник Альфонс Туссенель. У той самий час, коли вийшов мій роман, італійський вчений Мікелє Баттіні опублікував працю під назвою «Соціалізм дурнів». Цей вираз, здається, належить Грамші, і стосується власне соціалістичного антисемітизму. 

Але написання цього роману супроводжували також несвідомі та перверзійні мотиви.

–Вибір впав на ХІХ століття й тому, що в мене було велике бажання написати un roman-feullieton, тобто роман в епізодах, аналогічний тим, які тоді публікували газети. Саме романи такого типу, наприклад «Людські таємниці» Ежена Сю надихали на створення «Протоколів сіонських мудреців». У Сю йшлося насправді про змову на чолі з єзуїтами, але схема була такою самою. Достатньо було замінити непопулярних монахів на євреїв.

 

–Тому що завдяки Сю roman-feullieton став революційним.У моїй збірці есеїв, «Супермен у масовій літературі» є присвячений йому нарис. Він був данді, декадентом, аж поки в один прекрасний вечір його не привели до дому робітника. Він навернувся. Коли він почав писати «Паризькі таємниці», роман про шляхетного князя, який змінює своє ім’я, щоб робити добро, то хотів, перш за все, розповідати про бандитів. Проте, він передумав і почав писати про соціальну несправедливість та необхідність проведення реформ. Він став героєм усіх французьких пролетарів, а потім став політиком і скінчив життя у вигнанні. Сю писав справді небезпечні книжки.

 

–З ними контактували навіть неписьменні, бо портьє, який вмів читати, читав чергові епізоди роману слугам зі всього будинку.

–Вони радше мали таку функцію, як нині мильні опери. Вони дозволяли людям відпочити від реальності, ототожнити себе з героями та їхніми пригодами.

 

–Вони також є вигаданими. Це штучні постаті, які потрібні громадськості для того, щоб вона могла з ними ототожнювати себе. Раніше вони теж існували, ними були святі. А зразком для наслідування є танцівниці з телебачення, а не свята Тереза з Лізьє.

 

–А ще Отець Піо. І Матір Божа з Меджугор’є – хоча її власне не визнала Церква, є настільки ж вигаданою, як героїні серіалу «Даллас». Але люди вірять і в об’явлення в Меджугор’є, і в історію серіалу «Даллас». Не відрізняють правди від вигадки.

 

–Для мого покоління з цим важко змиритися. Коли я був дитиною, у моїй рідній Алєссандрії щороку ставили різдвяну комедію, дія якої розгортається серед пастухів. Але ці пастухи, хоча й живуть у Вифлеєму, говорять діалектом. Приходять Три королі, зустрічають на дорозі пастуха Геліндо і питають в нього, чи чув він про ясла. Той повертається додому і кричить: «Хто сказав їм, що мене звати Геліндо?». «Я», – зізнається старий слуга. Геліндо б’є його палицею, додаючи: «Не можна видавати імен!» Це була примітивна форма захисту приватного життя, так як і омерта. Тим часом, мій 11-річний онук на Facebook може похвалитися, що йому подобаються якась дівчина. Ймовірно, для нього приватне життя матиме абсолютно інше призначення та іншу цінність, якої мені не зрозуміти. Я не користуюся Facebook, мене немає також у телефонному довіднику.

 

–До допитливих я ставлюся інакше: коли люди хочуть щось дізнатися про мене, я кажу їм все. Якщо я зраджую дружину, то виходжу і кажу, що йду до коханки. І так у це ніхто не повірить, але ніхто не може мене звинуватити у тому, що я щось приховую. Але, як для жінки у XVIII столітті було немислимо показати кісточку, так для мене немислимо писати про свої відчуття на Facebook. Це, ймовірно, означає тільки, що я дуже старий.