Даруйте за каламбур… Якщо вдаватися до метафори, то фестиваль «Молодість» буде репрезентований перед нами у вигляді такого собі підтоптаного дядечка, який образливо не пунктуальний, недоречно зарозумілий, але очевидно підмолоджується, бажаючи, аби його вважали пов­ним сил та (сексуальної!) енергії.

Фестивальна енергія насправді має напрямок дещо нетрадиційний... Справа навіть не в тому, що на фестивалі давно присутня програма «Сонячний зайчик», що складається із фільмів гомосексуальної та лесбійської тематики. І не в тому, що подібних програм на значних фестивалях немає — є окремі фестивалі з подібними фільмами — окрім Берлінського з його окремим призовим ведмедиком «Тедді», але ж Берлін — це клубний центр нетрадиційно-орієнтованих людей Європи! Власне, справа у «специфічному» фльорі «Молодості».

Перші ж два фільми повнометражного конкурсу — норвезький «Шалено щаслива» та польський «Кімната самогубців» — мали цілі сюжетні лінії про одно­статевий зв’язок, а у третьому фільмі того ж конкурсу, іранському «В дзеркалі», і поготів йшлося про зміну статі.

Це можна було б пояснити реаліями світу, уподобаннями відбіркової комісії чи випадковістю. Та поза тим, у цьому є своя фішка, погодьтеся.

Сучасність (що є модним?), свободолюбство (що межує з розбещеністю), яскравість (яка тягне до себе, незважаючи на вік, стать чи орієнтацію) — це тренд «Молодості», чітко виявлений саме цього року!

«Менше зірок кіно — більше самого кіно» — під таким слоганом, гадаю, могли б підписатися організатори. Чим лаконічно охарактеризували б свою роботу. Якщо не вважати польського режисера Єжи Гофмана чи російського актора Олександра Баши­ро­ва зірками, то зірок цього року на «Молодості» взагалі не було. Особливо у порівнянні з минулорічною допустимо-сказати-круглою-датою.

Тоді, власне, було більше всього — грошей, відомих акторів, феєрверків та інших гламурних позакіношних акцій. Тепер грошей сумно поменшало, а гламур щасливо зник майже на ніц.

Відкриття проходило у не надто респектабельному, м’яко кажучи, місці, як столичний кіно­театр «Київська Русь». Журі несподівано очолила високочола українська письменниця Оксана Забужко. А головний приз отримав мінорний, підкреслено виважений і цілковито непрокатний австрійський фільм «Подих» Карла Марковіца.

Не подумайте, молодість на «Молодості» як завше присутня. Це місце зустрічі, наразі вже кілька років поспіль із затвердженими координатами кі­но­теат­ру «Київ», не можна змінити, і не хочеться — тут

навпаки хочеться зустрічатися, тусуватися та все інше із закінченням «-ся», на що тільки вистачить фантазії та уявлень про життя.

Конкурс — концептуально про молодих (більшою мірою) і для молодих, адже це фестиваль дебютів.

Гості — як правило молоді режисери.

Глядачі — на загал молоді люди. Хоча трапляються ори­гінальні винятки, які, до речі, підтверджують вище визначені пріоритети «Молодості». Одно­го дня до мене після слабенького, скоріше сентиментального, ніж насправді драматичного німецького фільму Піа Штрі­манна «Лічені дні» підійшла заплакана жіночка бальзаківського віку і спитала про назву картини. Я сказав. Після чого вона емоційно зацікавилася про мою думку щодо нього. І я, якомога стриманіше, з огляду на її вік і свій нікуди не зниклий кінокритичний лексикон, відповів у дусі «не сподобалося». Вона здивувалася, пояснюючи свій абсолютний захват і видну на обличчі реакцію тим, що цей фільм дав їй змогу нареш­ті зрозуміти свого 36-річного си­на, якого вважала жорстоко­­­сердим і холодним…

Буває й таке, і це ллє воду на млин «Молодості» та кіно загалом. Як сказав один мудрий критик, — не суттєво яким способом робити з людини людину, голов­не, що це відбувається.

Розуміння якихось речей, частіше за все, дається у болючий спосіб, і сльози є найменшим з них.

41-й фестиваль «Молодість» болюче і для себе, й для інших показав зміни в житті та їх розуміння.

Гадаю, важке і болюче життя у згаданого вище Баширова, який прийшов на свою прес-конфе­ренцію, як-то кажуть, в дровах.

Гадаю, важким було життя в передостанні місяці фестивалю для його організаторів, бо саме в останній момент від фінансової підтримки відмовився важливий і великий спонсор (не будемо його називати), як і в останній момент відмовився від головування в журі відомий і великий режисер.

Важким є життя і у героїв більшості конкурсних фільмів, у чому, власне, і полягає концепція… Показати, як люди доходять до істини, пройшовши шлях від ламання їх доль об коліно. Клас­ним (і важким) був підбір фільмів.

Всі картини підпадають під одну ідею, всі герої когось втрачають. В польському фільмі втра­чають коханого, в австрійському — свободу, в бельгійському — геніталії, в німецькому — матір, у французькому — дитину, в ісландському — дружину, в українському — чоловіка.

І всі проходять пекельний шлях безкінечних і невгамовних фізіологічно-психологічних мук, йдучи до свого катарсису через жертовність, прощення чи забуття.

Можна лише втішитися, як з приводу цього гарно склався фестивальний пазл: один з плакатів фестивалю був із написом «Про­сти перший», одна з акцій з фотовиставкою і концертом була присвячена фільмові Андрія Тар­ков­ського «Жертвоприно­шення»...

Цікаво, чи простив собі корейський режисер Кім Кі-дук те, що на зйомках його останнього ігрового фільму «Мрія» акторка намагалася накласти на себе руки?

Про це, про свою депресію з цього приводу, про себе після цього випадку і про своє вибачення Кі-дук зняв документальний фільм-сповідь «Аріранг» (програма «Спеціальні події»), у фіналі якого вбиває себе сам. Що ця метафора означає? Він убив винуватця і причину суїцидальної спроби акторки? Чи того себе, хто мучився докорами сумління, і врешті звільнився від них, пробачивши собі?

А у свою чергу чи попросить вибачення «Молодість» за перманентне і обурливе нехтування часом глядачів та критиків, коли майже всі фільми демонструвалися із мінімальним півгодинним запізненням, а часом очікування доходило і до години?

Чи попросить вибачення «Молодість» за приниження преси, коли на конкурсний, не спеціальний показ німецько-французько-польсько-українського фільму «Земля забуття» журналістів, студентів та всіх інших пускали лише після того, як зайшли «люди зі спецзапрошеннями» — сильні люди світу цього?

І чи попросять у глядачів вибачення творці «Землі…» за те, що дали чергову надію на гарне кіно за участі України, а натомість змусили переповнений зал дивитися погано зняту, зле продуману, придуману і сказану

кінопромову щодо Чорнобиль­ської трагедії й її 25-ї річниці?

Чи вибачиться журі за цілковите ігнорування, можливо, найсильнішого конкурсного повнометражного фільму «Вулкан» мо­лодого ісландського режисера Рунара Рунарссона, неймовірно «дорослого» кіно, чистого і, без сумніву, важливого для сучасного цинічного і снобістського світу?

…Але якщо чекати на «вибачення», невдовзі легко опинитися в ситуації з Танталом та його муками. А муки не є самоціллю.

Шлях крізь тернії мусить вести до духовних зірок, пробачте за певну пишномовність.

Звісно, муки бувають різні, шляхи до зірок і самі зірки також. От на це і ставить «Моло­дість»: на різнобарвність, на різність поглядів, на їх резонанс.

І ця ставка грає.

Так, є заглядання до рота, скажімо, Одеському фестивалеві. Так, є фінансові проблеми, власне, перманентні. І є так само вічні проблеми з пунктуальністю, якої, здається, взагалі немає.

Але каталоги і програмки (не­очіку­вано!) з’явилися у перший же день. І конкурсна програма (принаймні повнометражна) досить високого рівня. А переклад фільмів став кращим, хоч всі впродовж років звикли до його жахливої якості (кількість в 30 перекладачів, виходить, таки робить свою справу).

…Перехідний вік «Молодості» цілком доречний — вчасний і актуальний. Треба мати поменше гонору, не квапитись в конкуренцію з Одеським (адже там Ті­гіпко, а цю владу можна змити ніяк не «конкуренцією»). Точно не відомо, чи варто залишати волосся природного, вже сивуватого кольору. Та увесь час дивитися на хлопчиків, гадаю, вже досить. Хіба що коли перед нами буде Джонні Депп. Але ж він вже давно не хлопчик…