Французька журналістка Флоранс Обена стала відома в усьому світі, з'явившись у головних новинах світових мас-медіа в березні 2005 року, коли її разом із перекладачем захопили в заручники в Іраці. Вона провела в полоні 157 днів. Журналістка здобула славу не лише завдяки репортажам із гарячих точок планети, а й завдяки своїм розслідуванням у Франції. Аби зрозуміти, як живеться французьким безробітним після світової фінансової кризи, вона змінила зовнішність і шість місяців, із 6.30 до 20.30, працювала прибиральницею, щоб отримати контракт на постійну роботу. Пані Обена була однією з учасниць VII Глобальної конференції журналістів-розслідувачів, що відбулася наприкінці минулого тижня в Києві. Попри занятість та численні виступи, вона погодилася дати інтерв'ю «Дню».

- Пані Обена, згідно з опитуваннями барометра La Croix, 66 % французів вважає, що професія журналіста перебуває під тиском партій та влади, й 60 %, - що преса перебуває під тиском грошей. Що ви скажете на це?

- Я не знаю цієї статистики. Але справді, найбільшою проблемою журналістики у Франції є той факт, що журналісти фактично співпрацюють із політиками, не сперечаються з ними, не ставлять гострих питань. Це більше схоже на розмову, ніж на інтерв'ю. Прикладом цього є випадок із Домініком Стросс-Каном, коли під час ексклюзивного інтерв'ю з ним на одній із провідних приватних французьких телекомпаній TF ведучий читав запитання з аркуша. Якщо ви є журналістом, знаєте, що хочете запитувати, вам не потрібно читати заготовлені питання. Інакше вся ексклюзивність інтерв'ю полягає лише в тому, щоб ставити питання, а не отримувати відповіді. І це загальна проблема у Франції - головне запитати, а не отримати відповідь.

Якщо ж інтерв'ю з високопосадовцями, звичним є узгодження тексту перед публікацією. Я не знаю випадку, щоб будь-який міністр погодився на публікацію, не прочитавши перед цим матеріалу. І вони заздалегідь просять надіслати їм запитання.

- А чому так відбувається, невже французькі політики бояться, що скажуть щось не так?

- Вони бояться сказати щось неправильно. Бояться мати проблеми з колегами. У нас навіть є спеціальний термін для цього - «елемент мовлення». Наприклад, якщо уряд програв місцеві вибори, чиновники думають, як пояснити пресі погані результати. Жоден із колишніх міністрів не поділиться своїм аналізом поразки. Натомість на найвищому рівні буде вирішено, що саме потрібно сказати. Один французький журналіст став відомим, зробивши телесюжет, в якому екс-міністри говорили неначе під копірку: це катастрофа, це погано. Ніхто з них не сказав власної думки про те, що сталося. В цьому проблема - політики не хочуть аналізувати, дебатувати. Вони хочуть все контролювати, намагаючись це робити у цивілізований спосіб. Вони не переслідують журналістів, не саджають їх у в'язницю, дають відповідь на наші запитання, але це, швидше за все, - пусті слова. Як результат - відсутність у країні справжніх громадських дебатів про політику. Здається, й цензури немає, але, як на мене, це найвищий рівень контролю за пресою. Політики лише продукують шум.

- А з якими труднощами стикаються французькі журналісти після цієї фінансової кризи?

- У Франції друковані ЗМІ - не радіо й телебачення, які мають кошти, - зіткнулися з великими економічними труднощами. Фінансова криза вразила всю видавничу галузь, пов'язану з друком газет, журналів, книжок. У газетах скорочується персонал. Заради економії коштів редакції більше не посилають людей у відрядження за кордон. Якщо раніше в нас був кореспондент у Китаї, то тепер там немає нікого. Газети закривають свої бюро за кордоном. Як наслідок - ми вже не бачимо, що відбувається за межами Франції, а лише бачимо паризькі околиці (сміється. - Ред.). Зараз менше виділяється коштів на інтерв'ю, на журналістські розслідування. Якщо раніше на шпальті газети «Ліберасьйон» розміщувалося 9 тис. знаків тексту, то тепер - 6 тис. Тому на тій же сторінці стало менше інформації, відповідно треба готувати менше тексту. Проте там з'являється більше фотографій. Видавці кажуть, що це краще для людей, бо в них немає багато часу на читання. Насправді значно дешевше надрукувати збільшене фото, ніж текст. Потрібно декілька днів, щоб написати статтю в 10 тис. знаків і як слід розкрити тему. Тимчасом для написання статті розміром 5 тис. знаків достатньо лише одного дня. Коли статті стають коротшими, то вони потребують менше часу, відповідно й менша оплата. З іншого боку, на 20-х сторінках газети стає менше текстів, менше інформації.

- І, як наслідок, - люди стають менш поінформованими. Як це впливає на демократію в країні?

- На мою думку, ми живемо у парадоксальний час. Ми можемо робити будь-які розслідування, але економіка все стримує. Тому справжня проблема сьогодні - люди не знають точно, що відбувається у світі. В країнах демократії політики мають погану репутацію. Люди не вірять їм, але водночас не знають, чи краде той чи інший політик, чи виконує він свої політичні обіцянки. І якщо медіа не мають часу чи коштів, аби запросити політиків на дебати, провести власне розслідування й розповісти, що правда, а що ні, то люди вважають обох політиків однаково поганими. Отже, люди не знають правди й не вірять нікому. Я вважаю, що саме це є великою проблемою демократії: мати право не лише голосувати, а й все знати про політиків. Більше того, люди вважають, що журналісти знаходяться в тому ж човні, що й політики, не борються з ними, постійно ставлять однакові запитання. Особливо це стосується Франції.

- А чому так відбувається?

- У нашій країні політики й журналісти виходять із тих самих вищих навчальних закладів, де вони вчаться разом п'ять років. Потім один із них стає міністром, другий журналістом, третій, скажімо, фінансистом. І, попрощавшись після закінчення навчання, вони залишаються друзями. Мені здається, що це не зовсім добре, бо для них подальші ділові контакти стають грою.

Потрібно, щоб журналісти й політики навчалися в різних місцях, щоб їх нічого не пов'язувало. Адже потім журналісту легше зателефонувати другу-політику, щоб зробити інтерв'ю, але це не добре для журналістики. Якщо ви друзі, не будете атакувати свого старого знайомого, бо знаходитеся в одному човні, на однаковій хвилі. Я можу навести приклад, коли відома журналістка з французького тижневика погодилася стати прес-секретарем президента Саркозі. Як це розглядати? Її колишні колеги залишаються журналістами, й як вона поводитиметься з ними? Так само було в попереднього президента. Це ненормально. Як можна так легко перетнути лінію й залишити свою професію? Для мене це ненормально.

- Ви вважаєте, що журналіст має залишатися вірним до кінця своїй професії?

- Саме так.

- А чому ви стали журналісткою?

- Я люблю подорожувати, робити репортажі, брати інтерв'ю в людей, писати про політичні проблеми. Я не люблю маленький світ політики. Мені здається, що це дуже формально. Мені подобається бачити, коли політики діють, а не говорять. Для цього потрібно більше часу.

Насправді я закінчила інститут за спеціальністю «література». Тоді не було роботи, щоб стати вчителем і викладати цей предмет. Я не знала, що робити, й вступила у школу журналістики. Спочатку я працювала над технічним оформленням текстів, заголовків до статей, переписувала тексти. І в цей час шукали журналіста, який би хотів робити великі репортажі з-за кордону. Мене запитали, чи не хочу я спробувати. Я погодилася й мені це сподобалося. Й таким чином я повністю змінила своє життя. Я почала подорожувати. І все це сталося випадково.

- І під час подорожі в Ірак вас разом із перекладачем узяли в заручники?

- Так.

- Чи вірили ви, що вас звільнять?

- Спочатку - ні. Ці люди були дуже жорстокими. Умови, в яких нас тримали, були жахливими. Нас помістили в камеру, наділи наручники. Нам давали дуже мало їжі. Було дуже скрутно. Я спочатку подумала, якщо вони так обходяться з нами, то не хочуть нас звільнити. А тоді по Інтернету часто показували, як в Іраці страчують в'язнів. Відтак, я вважала, що вони можуть нас убити, аби проявити себе. І для цього був дуже прийнятний момент - вибори до іракського парламенту. А викрадачі були проти цих виборів. Тому, демонструючи неприйняття виборів, вони могли відтяти голови «кривавим» представникам Заходу.

На той момент ми були в полоні вже місяць. І я сказала: якщо сьогодні вони нас не вбили, то вже цього не зроблять. І відтоді я була впевнена, що вони нас не вб'ють.

- У мас-медіа повідомлялося, що французький уряд заплатив 10 млн. доларів, щоб викупити вас. Це правда?

- Якщо чесно, я не знаю. Я певна, що уряд щось заплатив, але не знаю скільки. Якби французький уряд нічого не робив, то я б досі була там. Формально представники уряду заявляли, що нічого не платили. Але я раніше розслідувала випадки захоплення французьких громадян у заручники й знала, що викрадачам платили викуп.

- Після цього випадку ви мали службові відрядження до Афганістану, Мексики та Чаду. А вас не цікавили регіони колишнього Радянського Союзу, Росія, Україна?

- Річ у тім, що моя газета мала кореспондента в Росії, а також у Вашингтоні. Зазвичай французькі газети мають когось, хто працює для них у цих регіонах.

- Пані Обена, чому ви вирішили змінити свою зовнішність і шість місяців працювали звичайною робітницею-прибиральницею?

- Я хотіла зробити великий репортаж про кризу, й для цього вирішила спробувати, як почуваються в цій ситуації люди з низькою кваліфікацією. В мене не було великого вибору. Я зрозуміла: якщо буду розпитувати простих людей, то не зроблю хорошої статті. Тому мені було цікаво під виглядом іншої особи розслідувати, що відбувається у «прихованій» частині суспільства. Мені колеги розповідали, що робиться в таких таємних сферах, як піратство, проституція тощо. Мені було цікаво побачити, як можна працювати у прихованій або ж, іншими словами, невидимій частині суспільства. Часом люди не бачать очевидних речей, які відбуваються довкола них. І для мене це був спосіб показати приховану частину суспільства.

- Чи була ця робота для вас більш важким випробуванням, ніж полон в Іраці?

- Це не можна порівнювати. Будучи заручником, ви не можете робити те, що хочете. Ви лише думаєте про власне життя. Але насправді дуже багато людей ставлять мені це запитання. Можливо, лише я не бачу в цьому ніякого зв'язку.

- Минулого року ви написали книжку про цей досвід. Як вона була сприйнята французьким суспільством?

- Більшість людей говорили, що всі знають про цю проблему, яка насправді є не дуже очевидною. Бо люди, які роблять таку роботу, є непомітними, вони не беруть участі в публічних дебатах, не об'єднуються у профспілки, не мають лобі. У них немає зброї, аби себе захистити.

- А чим ви займаєтеся зараз?

- Я збираюся піти на роботу в іншу газету. Вже декілька місяців я пишу нову книжку, тому не працюю в газеті.

- А про що буде нова книжка?

- Про передмістя Парижа.

- Пані Обена, чи є в журналістиці постаті, яких ви вважаєте прикладом для наслідування?

- Ні. Я думаю, сьогодні немає великих журналістів. На мою думку, найбільш відважні журналісти - це ті, які працюють у таких країнах, як ваша, які не мають захисту. Це журналісти, які щодня роблять свою роботу без компромісів. Для мене це найважливіша річ. Це не означає бути відомим, мати гламурний вигляд. Мені подобаються прості нормальні журналісти, які роблять свою роботу щодня. Вони працюють у складних умовах, отримують невелику зарплату. Для мене це - преса.

- Хотілося почути від вас, хто буде наступним президентом Франції - Саркозі чи соціаліст Олланд?

- Я не знаю. Не думаю, що хтось може сьогодні назвати прізвище наступного президента. Так багато речей відбувається у світі та Франції. Ніхто, наприклад, не може сказати, що трапиться у Греції.

- Але, згідно з даними опитування громадської думки, більшість французів готові проголосувати на президентських виборах за Олланда.

- Це так. Але хто знає, чи через шість місяців Олланд буде кандидатом у президенти від Соціалістичної партії. Опитування - це дуже ненадійна річ. Напередодні минулих виборів проведені у жовтні опитування давали перевагу супернику Саркозі, який переміг представницю соціалістів у травні 2007 року.

- Чи це означає, що поки що французи не готові обрати жінку на посаду глави держави?

- На мою думку, французи є старомодними в цьому відношенні. У Франції дуже складно жінкам бути в політиці, оскільки вони не сприймаються як нормальні політики. Тому в нас небагато жінок у парламенті, на важливих посадах. У журналістиці багато жінок-репортерів, але ви фактично не знайдете жінку, яка б обіймала високу керівну посаду.

- Але мадам Легард, екс-міністр фінансів, зараз обіймає посаду глави МВФ?

- Це так. Але це не Франція. Можна сказати, що є жінки, які обіймають високі посади. Але це швидше виняток. Згідно зі статистикою, жінки отримують меншу зарплату в порівнянні з чоловіками. У Франції є багато законів, у яких говориться, що жінки мають однакові права з чоловіками, але насправді це не так. У нас є тексти, але немає їх реалізації. В Європейському парламенті щодо цього є багато жартів. Зокрема, в одному говориться: Франція - це країна декларації прав людини, але не їх застосування на практиці. Або ще такий жарт: Франція має найкращу мову в світі, але насправді є чемпіоном з ухвалених законів, які не працюють. У нас є закони про жінок, про бідних, про соціальне житло, але вони ніколи не втілюються в життя. І це велика проблема для Франції. Французькому уряду навіть довелося заплатити великий штраф ЄС через те, що багато законів у нас не було адаптовано до європейського законодавства.

Микола Сірук, «День»

Фото -  «День»