— Соціальні медіа відіграли важливу роль у революціях у Тунісі та Єгипті. Можна говорити, що і в Марокко «Рух 20 лютого» (рух, що виступає за обмеження прав монарха та більшу соціальну справедливість. — Авт.) координує свої дії та планує акції завдяки Facebook та Twitter. Багато активістів є активними блогерами. Але це не вперше. Подібна практика почала використовуватися ще під час революції в Ірані (йдеться про так звану «зелену революцію» — акції протесту в Ірані 2009 року, які розпочалися після офіційного оголошення результатів президентських виборів. — Авт.).

— У Марокко ми маємо дуже специфічну ситуацію, тому що ми — монархія. У нас не було так, як з Бен Алі у Тунісі чи з Мубараком у Єгипті, адже король Марокко не обирається. 1 липня 2011 року марокканці проголосували за нову конституцію (хоча документ частково й обмежив монарші повноваження, він залишив у руках короля основну владу. — Авт.). За її прийняття висловилися 99,8% населення. А це число є нереальним та по суті своїй антидемократичним, навіть якби король був популярним.

— Я думаю, було б неправильним говорити, що наші люди неготові до демократії. Це хибний погляд. Також демократична революція неможлива за один день. Я не кажу, що завтра в арабському світі настане демократія, хоча якщо говорити про Марокко, то серед марокканців є запит на це. От і реакція монархії на започаткування «Руху 20 лютого» не була демократичною. У своїх промовах король завжди говорить, що нам, марокканцям, потрібно обирати демократичний шлях, але справи розходяться зі словами. У Тунісі, на мою думку, ще можливе встановлення демократії — там простіше домогтися демократичних змін через меншу кількість населення. У Єгипті все вкрай складно, тому що там є армія, ісламісти та сильна християнська меншина. Можливо, Вам відомо, що на минулих вихідних там відбувалися заворушення між мусульманським та християнським населенням. У Лівії також все складно через незавершеність громадянської війни. Ми бачили революцію в Ірані. Зараз ми спостерігаємо рух незгодних у Європі. В США теж почалися протести... Загалом, увесь світ нині розбурханий. Однак до цього моменту арабські країни були відокремленими від решти світу, тому що в наших державах панували режими диктаторів, а не народу. Нині ж ми бачимо, що відбуваються зміни...

— Звісно, дуже складно. Наприклад, на одну марокканську журналістку напав агент секретної поліції після того, як вона надрукувала матеріал про зникнення опозиційного політика. У Марокко не прийнято займатися розслідувальною журналістикою. У нас немає журналістів, які, наприклад, розслідують економічні проблеми. Це небезпечно, до того ж, медійники не можуть знайти ніяких документів та відомостей про правопорушення. Міністри та чиновники нічого ніколи не коментують у ЗМІ. Інший приклад: у Марокко чимало багатих генералів. Це, звісно, наслідок корумпованості — вони наживаються на вилові риби, що є хорошим бізнесом у Марокко. Навіть якщо вам пощастить з’ясувати ім’я одного з таких людей чи ім’я власника такої компанії — нічого з цього не вийде. Якщо, наприклад, солдат бачить, що його офіцер корумпований, і оприлюднює це (а в нас було декілька таких випадків), дуже часто саме солдат стає обвинувачуваним. Був у нас і приклад журналіста, який розслідував корупцію в лавах армії. Він був єдиним журналістом, хто мав конкретні відомості та джерела в середовищі військовослужбовців. Зараз він у в’язниці. У мене, наприклад, немає там контактів, і ніхто з військових не захоче зі мною говорити. Ти можеш інтерпретувати та аналізувати, але знаходити факти та їх підтвердження завжди складно. А от журналістські розслідування, які стосуються соціальної сфери, проводити значно простіше — це ж не армія, не економіка і не політичні та приватні скандали урядовців. На початку 2000-х років у Марокко виходив журнал, у якому друкувалися журналістські розслідування. Нині влада його закрила. Марокканська преса у дуже скрутному становищі.

— Навіть не знаю. Можливо, для цього потрібно більше часу. Але в будь-якому разі це означатиме хаос, революцію. Мені здається, що преса не може підтримувати радикальні акції, не може закликати атакувати адміністративні об’єкти, посольства.

За останні 20 років у Марокко стало більше свободи, ніж було років 30 тому. У нас з’явилися невеличкі політичні партії, які меншою мірою контролюються правлячим режимом. Роль опозиції відіграють незалежна преса та Інтернет-медіа, які виступають на захист свободи слова та людей, яких незаконно запроторили до в’язниці. Втім, становище регіональної преси, навіть якщо порівнювати його із українською ситуацією, дуже невтішне — 1,3 примірника на 1 тис. населення. Це найменший показник у світі. У Єгипті, наприклад, цей показник сягає 8 на одного мешканця, а у Тунісі навіть під час диктаторського режиму — 12. Та в будь-якому випадку саме журналісти протистоять свавіллю впливової політичної та економічної еліти.