Влада не втомлюється підкреслювати, що європейський вектор — фундаментальний зовнішньополітичний вибір України. Однак жорсткий вирок Юлії Тимошенко може не тільки пригальмувати європейську інтеграцію, а й взагалі зачинити європейські двері для України. Правляча група нині зробила і робить усе, аби завалити іспит на вступ до європейської асоціації: блокує політичну конкуренцію, готує ґрунт для безальтернативних виборів, монополізує ресурси в руках могутньої купки олігархів. Перед країною знову загострюється проблема геополітичного виклику та вибору. Причому проблема геополітичного виклику з’являється з боку не тільки Європи, а й Росії. Наскільки можна судити з жорсткої реакції Європи на посадку лідера опозиції, режим Януковича опиниться в опалі з боку не тільки Заходу, а й Росії, а можливо — й інших регіональних гравців. А це не лише перекреслює улюблені багатовекторні ігри елітної верхівки, а й затискує Україну в геополітичних лещатах. Україна ризикує опинитися в затяжній зовнішньополітичній ізоляції і внутрішньополітичному тупику.

Україна перебуває на завершальному етапі переговорів із Європейським Союзом про створення зони вільної торгівлі та укладення Угоди про асоціацію. Однак останні закордонні візити українського президента до Європи і США, участь у саміті «Східного партнерства» в Польщі засвідчили, що простежуються розбіжності в розумінні цілей та завдань інтеграції по-європейськи і по-українськи. У Польщі президент Віктор Янукович відкрито говорив про Угоду про асоціацію між Україною та ЄС як про свободу торгівлі, обміну послугами, руху капіталів і робочої сили. Тобто президент бачить європейську інтеграцію як економічну, а не як політичну. Українська еліта зацікавлена у виході на європейські ринки, але не в інтеграції в європейські правові та політичні структури. Пізніше міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський, відзначаючи ці розбіжності, заявив, що не можна отримати привілеї вільної торгівлі з ЄС, не поділяючи європейських цінностей.

Цю суперечність підтверджує той факт, що українська влада продовжує балансувати в логіці багатовекторності, намагаючись вмонтуватися в європейський ринок і при цьому залишитися ціннісно й політично в пострадянському просторі. Беручи за основу європейський вектор, українська еліта готова ввійти в ЗВТ, але не в Європейський Союз. Європейський простір потрібний українським елітам як з економічних та бізнесових міркувань, так і для входження в європейські елітні клуби. В економічному плані правлячий клас і олігархи вже інтегровані в Європу — там їхні банківські рахунки, нерухомість, у Європі живе, отримує освіту і медичні послуги їхнє сімейно-кланове оточення. Інакше кажучи, йдеться про олігархічний, елітний варіант інтеграції. А ось питання інтеграції знизу, а не згори, інтеграції народів, а не еліт влада намагається оминати.

Щоб коректно оцінити, в чому ж полягають мета й завдання інтеграції по-українському, потрібно зробити невеликий екскурс у природу українського суверенітету і багатовекторності. Основні економічні преференції від незалежності, дивіденди від державності впродовж 20 років отримують адміністративна правляча верхівка та олігархічний клас, що сформувалися на пострадянській власності і феодальній ренті. При цьому широкі верстви мас залишаються без політичних прав і економічних бонусів від незалежності, внаслідок чого народ як нація і джерело суверенітету так досі й не сформувався. Джерелом багатства і запорукою утримання свого привілейованого статусу для верхів стає багатовекторність. Дешевий російський газ, низька ціна робочої сили в Україні, експорт сировини і збут продукції на європейських ринках — ось схема транзитної, човникової багатовекторності, яка досі безвідмовно працювала в умовах пострадянського геополітичного вакууму. Всі ці роки Україна тримається за економічний прагматизм, воліючи брати участь у регіональних торговельних прив’язках, уникаючи системних інтеграцій або союзів. Адже інтеграція означає не тільки об’єднання верхів у своїх вузьких інтересах, а й об’єднання народів економічно, політично та соціально.

Україна завжди була сприйнятлива до геоекономічної і геополітичної кон’юнктури саме завдяки своєму вклинюванню в зовнішньополітичні зв’язки. В умовах, коли, з одного боку, пострадянський геополітичний вакуум поступово заповнюється всілякими союзними об’єднаннями під кураторством Росії (МС, ЄЕП, ЄврАзЕС, ОДКБ), а з іншого — світова економічна криза та європейські боргові дефолти спровокували процеси зміни регіональних економічних просторів і ринків, поле для багатовекторних маневрів звужується. Крім того, вичерпується ресурс пострадянських трофеїв, знижується прибутковість експортно-сировинної економіки, відходить у минуле пострадянська українсько-російська сусідська знижка на газ. Усе це свідчить про те, що багатовекторність як економічна і політична платформа української пострадянської державності розвалюється.

Сьогодні вже впевнено можна говорити про те, що не випадково візит президента В.Яну­ковича збігся з рокіровкою в російському тандемі, а маніфест прем’єр-міністра РФ Володимира Путіна про реінтеграцію пострадянського простору, який не забарився після того, передусім звернений до України. Ідея Путіна про новий союз пострадянських республік перекреслює тривалу українську напівінтеграційну гру. Меседж Росії дуже чіткий — перехідний період вибіркових, човникових, секторальних відносин наближається до завершення. Справді, Україна ніби перебуває в СНД, але не його повноправний член, хоче співпрацювати з Митним союзом, але при цьому не входити в МС. Тепер уже буде неможливо економічно інтегруватися в Європу, але ціннісно, політично залишатися в пострадянському просторі.

Мета геополітичної модернізації по-путінськи полягає в перетворенні постсовка спочатку на союзно-торговий, потім — на союзно-економічний і з часом — на союзно-політичний простір. Інакше кажучи, йдеться про вертикальну, верхівкову, елітну, олігархічну надінтеграцію. За логікою російського прем’єра, спочатку виникне священний союз незмінних авторитарних президентів, потім відбудеться об’єд­нання великого пострадянського капіталу, поновлення пост­радянсь­ких монопольно-індуст­ріальних ланцюжків, відродження адміністративно-вертикального дирижизму, а потім буде переукладено новий популістський договір із масами.

Слід зазначити, що ідея реюніонізації за планом Путіна не позбавлена привабливості для українського правлячого класу. По-перше, союз авторитарних президентів може дати нинішній правлячій верхівці стабільне перебування при владі, забезпечити пролонгацію персоналістської влади шляхом маніпулятивного перекомутування політичних режимів. В Україні вже є прецедент, коли обраний при парламентсько-президентському режимі В.Янукович переформатував його на президентсько-парламентський. По-друге, проблема пошуку популістського договору з масами може бути перенесена із внутріукраїнського на загальносоюзний рівень. Сировинна рента задає проблему потенційних і популістських повстань, протестів, бунтів бюджетозалежних мас. Не буде потреби метатися між виборцями Заходу і Сходу, оскільки безальтернативний загальносоюзний порядок денний більшості замінить національні порядки денні.

На тлі ідеально розписаної картини путінський реюніонізм все-таки означає геоекономічну проекцію російської імперії. Фактично, Росія ідеєю ЄврАзЕС взяла курс на створення класичного типу імперії, коли метрополія концентрує на себе всі можливі ресурси своїх колоній. Але українська верхівка після 20 років «самостійної» експлуатації трофеїв незалежності навряд чи готова погодитися на російське домінування й новий переділ ресурсів і стати замість власників управителями вже російської власності на своїй території.

Українські еліти так вжилися в економічний прагматизм, що держава для них перетворилася на одну велику корпорацію. Нинішня правляча група, яка не розуміє толком, що робити з ціннісним національним державним порядком денним, відсунула його на нижні рядки політичного меню. Дуже зручно існувати на пострадянських цінностях, тим більше що їх підживлення приходить без затримки з Росії. Президенти України за роки незалежності так і не доросли до лідерів націй, а в період правління В.Януковича місія президента взагалі стиснулася до посередника в багатовекторних економічних іграх між українською елітною верхівкою та регіональними світовими центрами впливу і влади. Тим більше що в нинішньому політичному режимі навіть пострадянський ціннісний порядок денний вторинний. Саме тому план Путіна, адресований передусім українським елітам, не викликав у них ані зацікавлення, ані навіть ностальгії.

Українська політична еліта до жовтневого ідеологічного перевороту Путіна сподівалася зберегти як своє транзитне становище між РФ і Європою, так і геополітичні козирі в інтеграційних іграх із Москвою та Брюсселем. Але після програмного російського бліцкригу українська багатовекторність провалюється ще більше. Проте навіть у цих нових умовах, здавалося б, безумовного вибору європейського вектора правлячий клас намагається знайти нові версії геополітичного балансу з Європою.

На диво міцну європейську позицію української еліти, причому тієї її частини, яка завжди прихильно ставилася до російського вектора, можна пояснити тим, що РФ відмовляється від напівінтеграційних союзів на користь парадигми єдиного і священного союзу. Наразі європейські структури для правлячого класу стають своєрідною парасолькою, під якою можна сховатися від повернення «головного демона» пострадянського простору — Володимира Путіна. Саме цим можна пояснити останні вимоги України про формальне закріплення перспективи приєднання до ЄС. Україна вже неодноразово відгороджувалася від Митного союзу, прикриваючись формальним членством у СОТ. Хоча питання користі від приєднання до СОТ для національного виробника, та й для України загалом, залишається неодно­значним. Використання ЄС як щита від путінського євразійства зрозуміле, але чи означає це націленість на повноцінну інтеграцію в ЄС? Чи це нова версія зовнішньополітичної стратегії — українська напіввекторність. З одного боку, Європа не готова прийняти Україну, зокрема й через обмеження політичних свобод, а з іншого — Україні також не вигідна повноцінна інтеграція, яка передбачає, зокрема, економічну й політичну лібералізацію, а вигідно отримати окремі преференції, що закріплюють внутрішні політекономічні неофеодальні привілеї пануючої еліти. Європейський союз демократій означає відмову від пострадянських автократизму, персоналізму, дирижизму. Саме від елітного й верхівкового характеру влади правляча еліта поки що не готова відмовитися.

Іронія ситуації полягає в тому, що в цих нових умовах напіввекторності Україні досягати балансу допомагатиме справа Тимошенко. Чинник Тимошенко як поки що єдиної політичної альтернативи правляча еліта використовуватиме як джокер. Європейці дивляться на справу Тимошенко, з конституційно-правового погляду, як на обмеження прав опозиції та несправедливе правосуддя, а з інституційної позиції — як на збереження конкурентності еліт для стабільної політичної системи. У цій ситуації для режиму Януковича Тимошенко стає своєрідною подушкою безпеки від повномасштабної інтеграції в ЄС і чимось схожим на повітряну подушку, що дає можливість і далі сковзати між Європою та Росією. До речі, Росія у справі Тимошенко бачить обмеження головного конкурента, який за можливості може добитися більших результатів, ніж Янукович. Серед цих результатів — як більший електоральний рейтинг, так і, можливо, більша стійкість сильної президентської влади. Інакше кажучи, Росії не вигідна внутріукраїнська конкуренція, їй потрібен безальтернативний лідер, тільки в такому разі можна буде реалізувати євразійський проект.

Верхівкова, елітно-неофеодальна природа української державності продовжує задавати формат напівінтеграції і напіввекторності, блокувати повноцінне вбудовування країни у глобальний контекст. Українська еліта отримала суверенітет як трофей і використовує його як трофей. А за 20 років так і не сформувався національний суверенітет, тому країна вимушена постійно провалюватися між європейською і російською геополітичними глибами. Доки Україна займатиме позицію геополітичного ескапізму, приєднувальна напівінтеграція, що відповідає інтересам верхів, заходитиме в суперечність із інтересами та правами низів і як наслідок провокуватиме внутрішню соціальну й політичну перенапругу. І в цьому головний ризик для режиму Януковича. Викарабкатися з цієї прірви можна двома способами. Або верхи поводитимуться по-європейськи, підуть на домовленість із суспільством і нарешті буде завершено процес оформлення національної державності. Або низи зроблять по-європейськи: самі ініціюють новий громадський договір, але вже з іншими, демократично обраними лідерами.