ІІІ Київський міжнародний кінофестиваль традиційно мав відбутися ще у травні, однак буквально за тиждень до очікуваного старту було оголошено, що подію перенесено на червень — нібито надісланих на конкурс картин виявилося так багато, що організатори не встигали скласти програму. Коли ж стало відомо, що фестиваль проведуть у вересні, з’ясувалися справжні причини — брак державного фінансування та проблеми зі спонсорами. Справа не обмежилася перенесенням дат: у цьому році КМКФ зазнав того, що організатори гордо називають «повним переформатуванням».Вирішили відмовитися від демонстрації картин у кінотеатрах і проводити показ основного конкурсу просто неба. Чутки про те, що кінофорум хочуть вивести на Софійську площу, циркулювали ще минулого року. Тепер її реалізовано — екран і три тисячі стільців були встановлені між Софією Київською і пам’ятником Хмельницькому, і будь–який бажаючий міг взяти участь у дійстві, добре знайомому завсідникам «Відкритої ночі». Щоправда, осінь не надто вдала пора року для open air фестивалю: у Києві виявилося не так багато кіноекстремалів, здатних витримати вечірні покази двох повнометражних картин, тому стійкі сінефіли дещо губилися в просторі порожніх сидінь. Але в будь–якому випадку можна подякувати організаторам за надане задоволення: дивитися кіно в такому мальовничому місці й віддаватися приємностям формату «оупенейр» — новим знайомствам, зігріваючим напоям і картатим пледам.

　

У денний же час демонстрацiя фільмів проходила в не менш знаковому місці — в музейному комплексі «Золоті ворота», вхід куди також був вільний. Тут відбувався заснований цього року конкурс короткометражних стрічок, спеціальні покази, фільми програми соціального кіно і ретроспективи.

Ще одним нововведенням фестивалю стала ще така особливість суддівства: якщо конкурс короткометражних фільмів оцінювало професійне журі, то переможця в основній програмі визначало глядацьке голосування, що відбувалося на офіційному сайті фестивалю. До складу журі, яке очолив італійський продюсер Анжело Іаконо, ввійшли канадський актор і постановник Григорій Гладій, режисер турецького фільму «Бабай», який переміг на минулому фестивалі, Аталай Ташдікен, український кінокомпозитор Вадим Храпачов, фронтмен групи Vacuum Маттіас Ліндблум. Участь останніх відповідала концепції цьогорічного фестивалю — синер­гія кіномистецтва і музики. Так, у рамках фестивалю (слоган якого закликав: «Дивися музику, слухай кіно!») відбулася ретро­спектива мюзиклів видатного американського режисера Боба Фосса, а найцікавiшою картиною, представленою на спеціальних показах, стала австро–німецька «Піаноманія» Роберта Кібіса і Ліліан Франк — ця документальна стрічка про настроювача фортепіано дає нагоду провести півтори години в компанії з напівбогами музичних стихій, які виявляються надзвичайно привабливими і кумедними.

Також, за словами організаторів, одним iз критеріїв відбору фільмів до конкурсної програми стала «сильна музична складова». Не можна сказати, що багато представлених робіт вирізнялися самодостатнім i виразним музичним супроводом (серед гідних прикладів хочеться в першу чергу вiдзначити музику, написану Володимиром Кріпаком до вітчизняної короткометражки «Рука»), але серед найбільш гідних картин були такі, де музика органічно впліталася у тканину оповідання. Так, у конкурсі короткометражок показали 19–хвилинний американський мюзикл «Раптова смерть» Адама Холла, де надзвичайно тонко і кумедно інтерпретовані жанрові кліше (це історія про вчених, які намагаються врятувати Лос–Анджелес від епідемії смертельного вірусу, який змушує інфікованих співати і танцювати). Чи не найкращим фільмом повнометражної програми стали «Пісні бардів» голландця Зандера Франкена. Його оповідь складається з трьох класичних притч, розказаних у піснях химерно вбраних музикантів, а ілюстрацією стають дії, що розгортаються в різних країнах тре­тього світу. Спосіб життя, зовнішній вигляд, манери героїв — усі ці декорації культурного середовища можуть нам здатися незвичними і чужими. Однак розказані історії і характери персонажів, чудово виписані та розіграні, переконливо і навіть пронизливо показують, що, по суті, ці люди зі своїми бідами і радощами, надіями і страхами нічим не відрізняються від нас.

Загалом, конкурсні програми КМКФ дещо нагадують кінофестиваль «Молодість», адже більшість картин зняли молоді режисери, й багато з них були дебютантами. Винятком стала єдина в основному конкурсі повнометражна українська картина — «Тойщопройшовкрізьвогонь» Михайла Іллєнка (у буквальному сенсі, це довгоочікувана робота, оскільки через звичні для вітчизняного кінопроцесу проблеми з фінансуванням зйомки і постпродакшн фільму затягнулися на чотири роки). Чекати довелося і на прем’єрі, яка «через технічні проблеми» затрималася на три з половиною години. Ті, хто не став чекати, навряд чи втратили: стрічка, присвячена дивовижній реальній історії українця, радянського пілота, що пройшов Другу світову, німецький полон, ГУЛАГ і став вождем племені індіанців, в екранній інтерпретації перетворилася на набір штампів.

Невеселе враження від вітчизняного повнометражного учасника частково компенсували кілька гідних українських стрічок: згадувана вище «Рука» Олега Борщевського (короткометражка про спроби немолодої дами знайти просте жіноче щастя) і показана поза конкурсом картина Володимира Савельєва «Пам’ятай» (драма про взаємини єврейської сім’ї та українських селян, на яких чекає однакова доля — загинути від рук нацистів).

Серед гідних картин основного конкурсу хотілося б у першу чергу відзначити сербський фільм «Монтевідео» Драгана Белогрліча (комедію про митарства югославської збірної з футболу) і «Сибір. Монамур» росіянина Слави Росса (драму про російське село, пригнічене безправ’ям і убогістю). Обидві ці стрічки завдяки гострим сюжетам і привабливим характерам є чудовим прикладом «глядацьких» картин, здатних знайти відгук у серцях найширшої аудиторії, і при цьому практично позбавлених шансів потрапити на великий екран через зашкарублість вітчизняних дистриб’юторів. На щастя, такі фільми відібрали на цьогорічний КМКФ, який на тлі інших фестивалів перетворюється на явище у вітчизняному культурному просторі.

Преміальні

Гран–прі фестивалю «Золоті крила»:

— короткий метр: «Через Горі», реж. Джордж Барбакадзе (Грузія, Австралія).

— довгий метр: «Тойщопройшовкрізьвогонь», реж. Михайло Іллєнко (Україна).

Дипломи отримали:

— короткометражні фільми — «Рука», реж. Олег Борщевський (Україна), «Раптова смерть» (Sudden Death), реж. Адам Холл (США).

 

Коментар

— Основна складність полягала в тому, що ми могли нагородити лише одну картину. Якщо можна було би нагородити дві чи три, то у журі не було би проблем. Отже, ми вирішили, що не можна відзначати картину, що вирізняється лише естетичним навантаженням. Ми хотіли нагородити фiльм, де йшлося про сьогоднення, його проблеми і способи вирішення, який показував недоліки сучасного суспільства і давав надію на те, що з ними можна боротися. Так само ми хотіли відзначити роботу з достойною музичною складовою.