— Ну, по-перше, ТБ зробило чудову рекламу хореографії. І це прекрасно! Багатьом юнакам і дівчатам саме хореографія дає напрям — куди рухатися далі. Адже необов’язково алкоголь або наркотики. А є інший шлях, де ти можеш самовиражатися. Через тіло, через біль… І саме рух у танці організовує твій внутрішній світ. Тому, а це вже по-друге, дуже добре, що сьогодні так багато танцювальних шоу. І, сподіваюся, на нашому ТБ вони не закінчаться ніколи! Адже вже нинішнє покоління, яке зараз цим займається, дає вектор руху і своїм дітям.

Та що там казати, якщо я сама в процесі роботи над «Танцюю для тебе» («1+1»), а потім і над «Танцями з зірками», а також «Танцюють усі!» (СТБ), дуже багато матеріалу переглядала і багато вчилася.

— Можливо, у когось конкуренти і є… Але мене якось не навчили конкурувати з кимось… Кожен із нас володіє своєю професією, своєю логікою. На «Танцях» СТБ, наприклад, зустрілася з чудовими молодими людьми, представниками абсолютно іншої хореографічної школи. Ну і як можна з ними конкурувати? Кость Петрович Степан­ков, мій свекор, одного разу сказав: «Людина може пізнати іншу не тільки за запахом, кольором, а й за поглядом!» Ось і людям на ТБ, у театрі цікаво побачити твій погляд. Кожен новий танцювальний номер — це процес навчання. А конкуренція? Мабуть, це та сходинка, на якій зупинишся і будеш дивитися, як хто й що робить, — а час мине…

— Так, починаю працювати з ними. Це вже четвертий сезон шоу «Танцю­ють усі!».

— Ну чому ж? Адже кожного наступного року народжуються нові люди. Інколи буває, що одночасно народжуються однакові ідеї в різних точках світу. Це свідчить про те, що є творчий егрегор, творче мислення не тільки всередині нас, а й поза нами. Деякі учасники приходять на «Танцю­ють усі!» спочатку з егоїстичних міркувань: мовляв, ось я такий як є, хочу в телевізор… І така реалізація теж можлива! Але є люди, котрі все життя щось пробують… Вони шукають у своєму тілі нові рухи й нові баланси. І вони просто не можуть тримати цей «матеріал» тільки всередині себе. Тому я і впевнена, що Україна талановита. І талановитих дітей у наше шоу й надалі приходитиме дуже багато. Головне — не вбити в них бажання працювати самостійно!

— Так, з усіма! Не секрет, що після кожного ефіру ми залишалися на кіностудії Довженка, брали капелюх, збирали з усіх, ну… хто був готовий віддати гроші, бігли в найближчий супермаркет, купували багато їжі й напоїв. Хоча цей наш проект був практично непитущим… І до ранку розмовляли, розповідали анекдоти, до нас приходили гості.

А вранці бігли в «Караоке». Це нас усіх об’єднало… З Ганною Бессоновою ми тепер менше спілкуємося, а з Фаготом, Катериною Трішиною, Валерієм Харчишиним — продовжуємо. Наша команда доволі велика. Практично всі залишилися друзями. Аня Бессонова перестала займатися танцями. Вона професіонал високого класу в іншій справі. Хотілося б, аби її легенда була пов’язана з художньою гімнастикою.

— Не буває таких. Людина вже за своєю природою обдарована. Її можна закрити певними штампами — «ти мусиш так і так!»… І тоді ми отримуємо не людину, котра думає, відчуває, любить, а робота. Хоча соціальні проблеми накладають відбиток — і на пластику, і на тіло. Особливо багато розповість про те, чим людина живе, її погляд.

— Коли зранку до вечора «танцюєш» на роботі, то додому приходиш уже по іншу поживу. У нас у сім’ї не заведено критикувати чужі роботи… Зазвичай за тиждень чоловік знаходить кілька цікавих фільмів, які вийшли в Європі або в Америці, і ми намагаємося їх подивитися. Цікаві мюзикли, стежимо за Бродвеєм…

— Взагалі, на роботу з естрадними зірками у нас, як правило, відводиться не так багато часу… Проте й упродовж нього можна визначити здібності людини. Наприклад, рухлива й пластична Надія Мейхер. В Альони Вінницької дуже «музикальне тіло». Свого часу ми з Аланом Бадоєвим робили перший кліп «Бабочки в моей голове», де в кадрі була Глюкоза. Отож раніше у неї в кліпах завжди була суцільна мультиплікація. А тут раптом заграло її тіло! Цікаво було працювати й з актором Олексієм Чадовим над фільмом «Оранж лав».

Взагалі, наші зірки вміють змінювати думку про себе дуже швидко. Але для цього потрібно бути досить переконливим і знати, чого хочеш від конк­ретної людини. Цікаво її переконати, але не зламати. Важливо налаш­тувати її на свою хвилю.

Не приховую, бувають під час роботи й скандали… Також на нашому екрані (кіно- і телевізійному) дуже мало справжніх «героїв». Переважно на всьому накип гламурності — для підняття рейтингу. А ми вже скучили за справжнім. За людяністю — навіть у шоу-бізнесі…

— У драматичному театрі саме й думаєш про те, як би показати актора з найкращого боку. Адже такі майстри, як Ступка, Бенюк, Хостікоєв, Сумська, неймовірно обдаровані і природною пластикою. Вони буквально провокують хореографа на якісь «подвиги»… І моє завдання — виявити найкращі сторони деяких акторів.

Я із задоволенням тікаю на тренажі — в майстерню, щоб і самій дечого навчитися в артистів. Театр навчив мене знаходити всередині спектаклю певну логіку для танцювального матеріалу. Усе всередині, все єдине. І танець — частина цілісного спектаклю.

— Я люблю всі свої спектаклі. Навіть якщо говоримо, що буває не завжди вдала постановка, все одно сприймаю це як ситуацію, буцімто ми не розчули одне одного…

Найбільше боюся «не влучити» в матеріал. Тоді все розвалюється на очах! Завжди в першому прем’єрному спектаклі матеріал тільки-тільки починає дихати. А вже зігравши десь удесяте, артист може відчути, чи органічно йому там живеться. І хореографія — живий рух, а не зазубрені жести.

— Я йшла від природи цих героїнь. І Катерини, і Фріди. Режисер Олександр Білозуб усе розбив у спектаклі за «векторами». Катерина — одна, Фріда — інша. У Фріди іспансь­ка кров, Катерина — «незаймана». Тому намагалися відірвати її від землі, і все насилля проходило не прямо, а як образний ряд, як поїзд, що проїжджає, і ти стоїш над прірвою.

— А я вже одного разу була педагогом. Але… я закохуюся в тих людей, котрих навчаю… І потім не можу їх зазлишити… Тому процес викладання для мене — як кармічна відповідальність. Це з одного боку. А з іншого — ще так багато всього непрочитаного, непізнаного й непобаченого, що хотілося б рости далі.

— У мене є режисерська освіта. Але не почуваюся режисером. Хоча більшість артистів і кричать: дозріла вже! Режисер — це організатор практичного процесу. Я ж люблю заглиб­люватися в якусь одну нішу. З Театром імені Івана Франка співпрацюю вже понад три роки… І за цей час вдалося зробити «Дві квітки», «Леген­ду про Фауста», «Посеред раю на Майдані», «У неділю рано…»…

Дуже люблю не тільки наш театр, а й львівський — імені Курбаса. При­їжджаю туди до режисера Володи­мира Кучинського. Там у них своя майстерня. Сам Володя любить їздити світами і багато чого для себе відкривати. Він входить в абсолютно іншу стихію на сцені, це інший рівень відносин. Знаю по собі, що завжди зі Львова повертаєшся одухотвореною і легкою.

— Тобто стати критиком самої ж себе? Яка в мене хореографія? Це складне запитання. Часто у спектаклях потрібне пластичне рішення. Не хореографічне. А що таке пластика? Рух. Рух із певною ідеєю. Інколи це перехід… Наприклад, коли людина намагається крикнути, а натомість починає артикулювати, і це перетворюється на танець. Інколи номери артистів більше схожі на природну гру.

Так, є цілком хореографічні номери, як у «Двох квітках». Але вони теж не відкриті хореографічно. А взагалі, мені подобається працювати в усіх сти­лях. Від народної української до грецької манери. Ми робили «Грека Зорбу» з Хостікоєвим і Сумською (режисер Віталій Малахов). У постановці треба було «зануритися» в Грецію… Ми з донькою цього року побували в Греції, на Криті, там, де й народився зна­менитий фільм. І ось моя Даша ка­же, мамо, дивися, вони танцю­ють так само, як і на сцені! Притому наші артисти показували не сучасний грецький світ, а античний. І, природно, було цікаво, як це поєдналося, перенеслося на нинішній час. Жінки справді танцюють закритими, відкриті тільки кисті. І я переконалася, що деякі моменти, втілені в постановці, реально живуть на батьківщині «Грека Зорби».

Тому в мене поки що не було матеріалу, де б я могла сказати, що повністю зроблю від початку до кінця всю роботу. Є номери, поставлені інтуїтивно, це політ фантазії… І тішить, що ця фантазія співзвучна з людьми і їхньою внутрішньою органікою…

— Режисер Юра Одинокий увесь спектакль «Гімн демократичної молоді» придумує сам: від і до. Я — лише його «ноги». Більше виконую роль помічника. Є деякі придумки й рішення, що відповідають історії про людей, котрі жили у 80-х роках, перед перебудовою. Це 80 — 90-ті, зовсім недавно. Це якраз наше спостереження за бандитами, рекетом, зламом… Це час іншої музики, інших смаків, інших звичаїв. Коли все іноземне було новинкою… Нашого глядача спектакль має зацікавити: є про що подумати, що згадати… У постановці — трагедія двох людей, котрі живуть в епоху «ідіотизму»… У нашому «Гімні…» немає відкритої хореографії, а є просто пластичне рішення сцени.

— Родина — це взагалі колосальна відповідальність. Ти не маєш права на «недо» — на «недоробити», «недо­дивитися», «не помітити», ти весь час відповідальна за те, що робиш. Спасибі Аді Миколаївні за підтримку. Ми завжди її відчуваємо й чуємо. Вона — неймовірно завантажена людина. По-моєму, це єдина актриса з мого оточення, котра взагалі не думає про вік… А думає, швидше, про те, що ще можна зробити, що цікаво. Вона завж­ди читає… і це вражає! Вона постійно працює над собою. Вона жодного разу не сказала: мовляв, цього не треба робити. А тільки — терпіння, терпіння, терпіння.