16 вересня в 11-ту річницю зникнення Георгія Ґонґадзе журналісти та громадські активісти згадували загиблих за роки незалежності колег.

Акції пам'яті пройшли в Києві, Львові, Харкові, Одесі, Івано-Франківську, Черкасах, Маріуполі, Рівному, Дрогобичі, а також у столиці Грузії Тбілісі.

Київський вечір пам'яті розпочався з панахиди у Володимирському кафедральному соборі о 18:30. У цей же час люди зібралися на майдані Незалежності. Запаливши свічки, учасники акції рушили до Адміністрації президента. Там вони згадали всіх загиблих за часи незалежності України журналістів і провели хвилину мовчання.

Також учасники акції виголосили свої вимоги до влади і передали черговим в Адміністрації президента своє звернення до президента України Віктора Януковича.

Від президента громадськість вимагає встановлення повної істини у справі Ґонґадзе та покарання всіх замовників, відкритості судового процесу над Олексієм Пукачем і використання як доказів у суді всіх записів майора Мельниченка. Також у зверненні вимагається припинити наступ на свободу слова, цензуру, напади на журналістів та перешкоджання їхній діяльності. А крім цього, президента просять ініціювати зміни до закону «Про судовий збір», повернувши назад старі норми, аби захистити ЗМІ від надмірних позовів про відшкодування моральних збитків (повний текст звернення читайте нижче).

За даними Київської незалежної медіа-профспілки, за роки незалежності в Україні загинули 62 журналісти. Зв'язок цих смертей із професійною діяльністю працівників мас-медіа офіційно визнаний лише в невеликій кількості випадків. Водночас, колеги та родичі загиблих журналістів мають підстави вважати, що трагедії були спричинені професійною діяльністю журналістів. У більшості випадків винні не були покарані.

1. Валерій Глезденьов, військовий журналіст газети «Красная звезда» (Львів), 1992, загинув в Афганістані під час виконання професійних обов`язків;

2. Мирон Ляхович, редактор газети «Життя і праця» (м. Львів), 1992;

3. Вадим Бойко, тележурналіст телекомпанії «Гарт» (м. Київ), 1992, загинув від вибуху у власному помешканні;

4. Микола Бакланов, власний кореспондент газети «Известия» (м. Київ), 1993, помер від черепно-мозкової травми, отриманої під час нападу;

5. Юрій Османов, редактор Кримської газети «Арекет» (м. Сімферополь), 1993, був знайдений мертвим на вулиці Сімферополя з черепно-мозково травмою;

6. Андрій Лазебніков, начальник прес-центру ЧФ (м. Севастополь), 1993, застрелений біля власного будинку;

7. Сергій Шепелєв, редактор газети «Вечірня Вінниця» (м. Вінниця), 1993, загинув у вогні у власній квартирі, за словами незалежних експертів, журналіст був прив`язаний до ліжка;

8. Віктор Фреліх, позаштатний кореспондент газети «Молодий Буковинець» (м. Чернівці), розслідував ситуацію з витоком ракетного палива, який спричиним масові зазворювання серед людей, 1995, помер від отруєння невідомою речовиною, незадовго до смерті отримував погрози фізичної розправи;

9. Юрій Джеджула, журналіст газети «Київський вісник» (м. Київ), 1995;

10. Володимир Житаренко, спеціальний кореспондент газети «Красная звезда» (м. Львів), 1995, загинув у Грозному під час виконання професійних обов`язків;

11. Анатолій Таран, редактор газети «Оболонь» (м. Київ), 1995, знайдений мертвим на пустирі у Києві;

12. Володимир Іванов, редактор газети «Слава Севастополя» (м. Севастополь), 1995, загинув від вибуху на порозі власного будинку, вибухівка була закладена у смітник;

13. Георгій Овчаренко, журналіст телеканалу УТ-3, ведучий програми «Чорний квадрат», 1996, знайдений мертвим у квартирі свого сусіда;

14. Анатолій Ягодін, військовий журналіст газети «Красная звезда» (м. Київ), 1996, загинув у Чечні під час виконання професійних обов"язків;

15. Ігор Грушецький, кореспондент газети «Україна-центр» (м. Черкаси), 1996, знайдений мертвим на одній з вулиць Черкас з пораненням голови;

16. Ігор Кузик, відповідальний секретар газети «Армія України» (м. Львів), 1996, зник і за кілька місяців був знайдений мертвим у парку в центрі Львова;

17. Анатолій Танадайчук, кореспондент газети «Панорама» (м. Вінниця), 1996, після смерті на тілі журналіста виявили сліди від уколів;

18. Олександр Мотренко, ведучий передачі «Суботній експрес» радіостанції «Транс-М-Радіо» (м. Сімферополь), 1996, по дорозі на роботу зазнав нападу трьох чоловіків, один з яких був у міліцейській формі, помер від удару в голову, міліція заявила, що Мотренко був п`яний і сам напав на правоохоронця;

19. Віталій Коцюк, кореспондент газети «День» (м. Київ), 1997, повертаючись додому електричкою, отримав опіки невідомого походження, перед смертю казав, що невідомі витягли його з електрички, облили бензином і підпалили;

20. Петро Шевченко, власний кореспондент газети «Київські відомості» у Луганську, 1997, за місяць до смерті опублікував серію репортажів про протистояння місцевої влади і СБУ, вийшов з офісу на зустріч, з якої у визначений час не повернувся; був знайдений повішеним біля аеропорту Жуляни;

21. Володимир Бехтер, старший редактор Держтелерадіокомпанії (м. Одеса), 1997, помер від удару у голову під час побиття працівниками міліції;

22. Борис Дерев'янко, головний редактор газети «Вечірня Одеса» (м. Одеса), 1997, розстріляний біля своєї редакції, слідство заарештувало виконавця, замовники не названі;

23. Святослав Сосновський, редактор видавництва «Таврія», 1997, помер від ножових поранень, які йому завдали нападники неподалік від його дому;

24. Олексій Єфименко, редактор газети «Відродження» (м.Саки), 1998, помер внаслідок падіння з вікна п`ятого поверху;

25. Василь Загірний, редактор газети «Знамя победы» (м. Шахтарськ Донецької обл.), 1998, загинув у ДТП;

26. Микола Ракшанов, журналіст черкаської газети «Факти», 1998, помер від черепно-мозкової травми, за версією правоохоронців травма не була результатом нападу, однак, за свідченнями лікарів, пошкодження мали насильницьких характер;

27. Альберт Борисов, головний редактор газети «Шахтерские вести» (м.Краснодон), 1998;

28. Мар'яна Чорна, тележурналістка телеканалу СТБ (м. Київ), 1999, знайдена повішеною у власній квартирі, версія слідства - самогубство;

29. Ігор Бондар, директор одеської приватної телекомпанії «АМТ», 1999, розстріляний з автомату невідомими;

30. Олександр Голубчик, генерадльний директор телекомпанії «Приват-TV», 1999, загинув у ДТП;

31. Василь Чудик, головний редактор радіо «Незалежність», 1999, був знайдений мертвим у під`їзді власного будинку;

32. Георгій Гонгадзе, керівник інтернет - проекту «Українська правда», 2000, був викрадений по дорозі додому, виконавці засуджені, замовники невідомі;

33. Михайло Капуляк, заступник редактора газети «Світ молоді» (м. Івано-Франківськ), 2000;

34. Володимир Пальчиков, журналіст Дніпропетровського радіоцентру, 2000;

35. Владислав Рябчиков, журналіст газети «Кримська Правда» (м. Сімферополь), 2000, був збитий автівкою і помер від поранень;

36. Юлій Мазур, головний редактор газети «ЮГ» (м. Одеса), 2000, був знайдений мертвим неподалік від свого будинку;

37. Віктор Шариков, журналіст українського телебачення;

38. Віктор Романенко, телеоператор програми «12 хвилин новин» ГТРК «Крим» (м.Сімферополь), 2000, був знайдений мертвим у морі поблизу Судака, помер внаслідок падіння зі скелі під час нічної зйомки;

39. Володимир Смирнов, кореспондент газети «Время» (м. Миколаїв), 2000, помер від поранень, отриманих під час нападу на вулиці;

40. Олег Бреус, видавець газети «XXI вік» (м. Луганськ), 2001, застрелений кілером;

41. Ігор Александров, телекомпанія «ТОР» (м. Слов 'янськ, Донецька область), 2001, помер від численних травм, завданих  йому бейсбольними битами;

42. Олександр Коваленко, головний редактор газети «Соціальна політика» (м. Київ), 2001, був знайдений мертвим з вогнепальним пораненням у лісі під Житомиром;

43. Юрій Гончар, позаштатний кореспондент «Факты и комментарии» (м.Київ), 2001, був знайдений у власній квартирі з ознаками насильницької смерті;

44. Юрій Іванов, оглядач газети «Одеські вісті» (м. Одеса), 2001;

45. Олег Черняк, оператор обласного телебачення (м. Одеса), був знайдений мертвим у власній квартирі зі слідами ін`єкції;

46. Андрій Фещенко, віце-президент Національної телекомпанії України, 2002, знайдений мертвим з вогнепальним пораненням у власному автомобілі;

47. Володимир Провороцький, журналіст Сумської державної телерадіокомпанії, 2002, був знайдений з ознаками насильницької смерті у власній квартирі;

48. Олексій Терещук, Заступник головного редактора газети «Вінниччина», 2002, помер від травм через рік після побиття невідомими;

49. Михайло Коломієць, редактор і засновник інформаційного агенства «Українські новини», зник і пізніше був знайдений мертвим у лісі на території Білорусі, ГПУ порушила кримінальну справу за фактом доведення до самогубства, справа не завершена;

50. Олексадр Панич, журналіст тижневика «Донецькі новини» (м. Донецьк), 2002, був викрадений і пізніше знайдений мертвим у річці Кальміус.

51. Юрій Шевцов, фотокореспондент газети «Кримська правда» (м. Сімферополь), 2002, зник і пізніше був знайдений мертвим у лісосмузі;

52. Тарас Процюк, телеоператор інформаційного агентства «Рейтер» (Ірак), 2003, був убитий пострілом з американського танка по приміщенню готеля - снаряд влучив у кімнату, в якій перебував Процюк;

53. Володимир Єфремов, представник організації «Репортери без кордонів», колишній редактор газети «Собор» (м. Дніпропетровськ), 2003, загинув у ДТП;

54. Олександр Кривенко, керівник громадського радіо, 2003, загинув у ДТП;

55. Володимир Кривенок, директор телекомпанії «Зміїв-ТБ» м. Зміїв Харківської обл., 2003, загинув у ДТП;

56. Олександр Шамрай, редактор газети «Вісті Зміївщини» м. Зміїв Харківської обл., 2003, загинув у ДТП разом з Володииром Кривенком;

57. Георгій Чечик, генеральний директор ТРК «ЮТА» (м. Полтава), 2004, загинув у ДТП;

58. Іштван Касанек, оператор телеканалу «М-Студіо» (м. Ужгород), 2004;

59. Олександр Сумко, головний редактор журналу Державної прикордонної служби «Кордон», 2004, впав з балкону своєї квартири;

60. Вадим Гудик, незалежний журналіст та бізнесмен, 2006, застрелений на центральній площі Білої Церкви;

61. Норік Ширін, головний редактор газети «Голос молоді» (Крим), 2006, був знайдений з ножовими пораненнями у дворі свого будинку;

62. Василь Клементьєв, редактор газети «Новий стиль», Харків, 2010, зник безвісти.

Наводимо також повний текст звернення учасників вечора пам'яті Георгія Ґонґадзе та всіх загиблих журналістів до президента України Віктора Януковича.

Журналіст Єгор Соболєв

Микола Мельниченко і Мустафа Найєм

Президенту України Януковичу Віктору Федоровичу

учасників акції пам'яті Георгія Гонгадзе та всіх загиблих журналістів

Звернення

Сьогодні виповнюється одинадцять років з дня зникнення журналіста Георгія Гонгадзе, чиє обезголовлене тіло було знайдене у Таращанському лісі. Ця смерть стала каталізатором подій, які визначили життя України на багато років вперед, привернула до України увагу міжнародної спільноти.

Розслідування вбивства Георгія стало своєрідним тестом на перевірку ставлення української влади до свободи слова, європейського вибору, лакмусовим папірцем щодо відкритості, щирості, відсутності подвійних стандартів. Тим більше, що на обіцянках розкрити вбивство Гонгадзе зробили кар'єру чимало українських політиків, які припинили згадувати Георгія після того, як прийшли до влади.

За цей рік ми побачили деякі рухи у розслідуванні справи вбивства Георгія Гонгадзе. Була скасована постанова про відмову в порушенні кримінальної справи проти Леоніда Кучми і Володимира Литвина за відсутністю в діяннях складу злочину. Проти Кучми, якого виконавець вбивства Олексій Пукач назвав замовником, була відкрита кримінальна справа. Слідство звернуло увагу на плівки майора Мельниченка. Є надія, що вони будуть використані як докази.

Однак ми, як і світова громадськість, маємо достатньо підстав не довіряти українським слідчим та судам.

У 2010-му нас дурили байками про нібито «остаточне розкриття» справи Гонгадзе. Цапом-відбувавайлом «призначили» покійного міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка. Але в таку «версію» не повірили ні в Україні, ні за кордоном. Через таке крутійство і українці, і світ не вірять у чесність розслідування вбивства Георгія та небезпідставно підозрюють, що навколо цього вбивства й надалі ведуться політичні ігри.

Зараз сумніви породжує повна закритість процесу. Очевидно, що суд над Пукачем, який був лише виконавцем, не містить державної таємниці більше, ніж процес над трьома міліціонерами-співучасниками вбивства. Тоді в закритому режимі допитували тільки негласних працівників міліції, решта судових засідань були відкриті.

Не сприяють довірі до суду, слідства та й влади в Україні в цілому й такі факти:

- закриття справи проти Пукача в частині обвинувачення його в замовному вбивстві;

- утримання Пукача в слідчому ізоляторі СБУ, який офіційно не існує;

- існування відразу шести окремих справ, які стосуються вбивства Гонгадзе;

- процесуально невизначений статус багатьох фігурантів плівок Мельниченка. Наприклад, Володимир Литвин не проходить по жодній справі навіть свідком, хоча проти нього є ті ж самі докази, що й проти Леоніда Кучми і Юрія Кравченка.

- Леоніда Кучму також не звинувачують у замовленні вбивства. Йому інкримінують лише перевищення влади у вигляді дачі незаконного розпорядження. І термін давності за цією статтею - 10 років - вже сплив.

- Європейський суд визнав, що до грудня 2004 року органи державної влади займалися не розслідуванням вбивства, а відведенням звинувачень від високопосадовців. Однак Генеральна прокуратура чомусь не розслідує цього злочину.

Всі ці обставини змушують і українську, і міжнародну громадськість підозрювати, що слідство та суд прагнуть відвести звинувачення від справжніх замовників вбивства Георгія Гонгадзе. Тим більше, що це відбувається на тлі триваючого наступу на свободу слова, права журналістів, який розпочався у минулому році. Звичним явищем стають цензура, судове переслідування незручних засобів масової інформації, побиття журналістів охоронцями можновладців, напади на них, перешкоджання журналістській діяльності.

Україна опустилася в рейтингу свободи слова з 89-го місця на 131-ше. Міжнародною організацією «Репортери без кордонів» стан справ зі свободою слова в Україні, який ще два роки тому був найкращим у регіоні, тепер віднесений до категорії «Серйозна ситуація».

Цього року в Україні, на щастя, не загинув жоден журналіст. Однак досі не знайдено зниклого в минулому році головного редактора харківської газети "Новий стиль" Василя Климентьєва. Хоча Ви, пане Президент, особисто обіцяли зробити все можливе, аби ця справа була розслідувана.

З 1 листопада набере чинності прийнятий Верховною Радою й підписаний Президентом Закон України «Про судовий збір», що, по суті, заохочує висунення проти журналістів мільйонних позовів «за моральну шкоду». Намір очевидний - знищити незалежні ЗМІ та залякати незалежних журналістів, які не зможуть сплачувати такі суми у разі програшу в корумпованих судах. Проти подібних законів громадськість боролась іще в часи Кучми. Активну участь у тій кампанії брав і Георгій Гонгадзе. Тоді громадськість перемогла. Зараз влада знов реанімує цю антидемократичну практику.

Справа Гонгадзе на сьогодні залишається своєрідним тестом на перевірку ставлення української влади до свободи слова, лакмусовим папірцем щодо відкритості, відсутності подвійних стандартів, щирості намірів рухатися до Європи. Адже недовіра до української судової системи та органів прокуратури, як і недовіра до української влади в цілому в Україні та за кордоном, багато в чому грунтується саме на перебігу цієї справи.

Якщо не буде прозорого, всебічного й неупередженого розслідування та суду, то ні українська, ні міжнародна громадськість не повірять в демократичний європейський вибір влади. Ніхто не повірить у версію Кравченка як єдиного і головного замовника вбивства, ніхто не позбудеться сумнівів, допоки слідство та суд ретельно не дослідять всі зафіксовані у записах майора Мельниченка факти.

Ми вимагаємо від Вас, як від найвищої посадової особи й гаранта Конституції України зробити все необхідне:

1. Щоб справа вбивства Георгія Гонгадзе не використовувалася в політичних іграх, і в ній була встановлена повна істина, названі та покарані всі замовники.

2. Щоб суд над Олексієм Пукачем - по аналогії з судом над трьома співучасниками вбивства Георгія Гонгадзе - був відкритим за винятком хіба що тієї невеличкої кількості судових засідань, які мають бути закритими згідно Закону через наявність таємниці.

3. Щоб всі записи майора Мельниченка, справжність яких не викликає сумнівів, були використані як докази у суді незалежно від того, яким шляхом вони здобуті.

4. Щоб в Україні припинилися наступ на свободу слова, цензура, постійні побиття журналістів, перешкоджання журналістській діяльності.

5. Щоб Ви, як суб'єкт законодавчої ініціативи, ініціювали зміни до Закону України «Про судовий збір» в частині сплати збору щодо позовів про відшкодування моральних збитків, повернувши назад попередні норми, аби захистити засоби масової інформації від свавілля з боку органів державної влади і судочинства.

«Детектор медіа»