У День знань до нас повернулася Ганна Безулик з програмою «РесПубліка». Що ж, не приховуватимемо, скучили. Цікаво було, чи не з'явилися якісь новації, несподівані повороти, зміни в стилістиці. Маю відразу повідомити: не з'явилися. Може, воно й на краще? А то в Кисельова у «Великій політиці» з'являються, але дедалі більше якісь анекдотичні, на зразок футбольних воріт у студії (на честь матчу збірних команд України й Уругваю) та удару по м'ячу, а ще запитань про те, чи посприяє вдалий виступ України на Євро-2012 успіху партії влади на парламентських виборах. Вадим Карасьов заспокоїв: українці - це не гарячі латиноамериканці, а поміркований народ, здатний не плутати футболу з політикою. Між іншим, у 1970-ті роки між Сальвадором і Гондурасом на ґрунті футболу сталася справжня війна...

Час починати суспільний діалог

Ганна Безулик запросила як головних опонентів Олександра Турчинова і Марину Ставнійчук. Пані Ставнійчук - цікавий представник нашої нації. Які ж гнучкі переконання треба мати, аби вони не заважали вірою і правдою служити як помаранчевим, так і біло-синім. І скрізь не на останніх ролях. Утім, в історії СРСР був один діяч, про якого казали: «від Ілліча до Ілліча без інфаркту і паралічу» (малося на увазі - від Леніна до Брежнєва). Це був мудрий і хитрий посланець сонячної Вірменії Анастас Мікоян. Проте багато українських політиків уже давно переплюнули Мікояна.

Представник опозиції та представниця Адміністрації Президента говорили про святкування 20-річчя незалежності України. Звісно, їхні враження виявилися полярними. Мені були більш зрозумілими емоції пана Турчинова. Справді, не можу позбутися відчуття, що святкові урочистості проходили в окупованій країні, де окупаційна адміністрація великодушно дозволила аборигенам відзначати якісь їхні місцеві свята. Особливо неприємно було в Києві, де влада продемонструвала свою абсолютну чужість місцевому населенню, неначе Київ нині контролюють якісь печеніги або половці, що його завоювали, але почуваються в ньому незатишно і не знають, яких підступів можна чекати від завойованих. Звідси й велика кількість варти на кожному кроці. Пригадується недалеке минуле, коли за Ющенка - Тимошенко Партія регіонів у столиці ходила, де хотіла і як хотіла, й ніхто її не чіпав.

Сьогодні конституційне право на мирні збори і демонстрації фактично ліквідоване за допомогою судів, які чітко виконують усі побажання влади. Причому абсолютно залежні суди стоять у нас вище за Конституцію, оскільки легко можуть заборонити виконання будь-якої норми Основного Закону. Цікаво, однак, виходить...

Але навіть якщо суд нам щось дозволить, це ще нічого не означає. Будь-який міліційний генерал може підкоригувати судове рішення. Суд дозволив учасникам мітингу біля пам'ятника Шевченка пройти вулицею Володимирською до Софійської площі. А міліція - не дозволила. Якщо судам можна вільно поводитися з Конституцією, то чому міліції не можна так само вільно реагувати на судові рішення?

Марина Ставнійчук дуже шкодувала, що немає спеціального закону про те, кому, як і де ходити. Звичайне псевдоюридичне крутійство.

Конституція - документ прямої дії, вищий за будь-який інший закон. 20-річний ювілей держави повинен розкрити очі навіть найдовірливішим і найнаївнішим людям. Відмова влади від військового параду - це момент істини. Влада показала своє ставлення до незалежності країни. 9 травня для неї свято, а 24 серпня - ні. Адже 9 травня - це спільне свято з Кремлем, а 24 серпня - свято суто українське. Щоправда, плазування і раболіпство перед кремлівським «тандемом» жодних дивідендів нашій владі не принесло. Російський перший національний телеканал (офіціоз!) уже відкритим текстом заявляє, що «Янукович для Росії гірший, аніж Ющенко». А чому? А тому, що в уяві Кремля проросійський політик в Україні - це той, хто все віддає російській еліті, нічого не залишаючи собі. А якщо не все, то він «русофоб», «бандерівець», «націоналіст».

Своєрідний підсумок обговорення підбив професор Євген Головаха, який порекомендував владі припинити пустощі й починати суспільний діалог. Пустощі - це політичні репресії, які відволікають людей від необхідності реформування того феодально-радянського монстра, в якому ми сьогодні живемо. Інакше може реалізуватися загроза опинитися там, де нині перебуває Білорусь.

До речі, у нас була група красномовних товаришів, які не втомлювалися живописати нам білоруське «економічне диво». Автор цих рядків, навпаки, стверджував, що «економічні досягнення» товариша Лукашенка - це мильна булька, яка неодмінно лусне. Що і сталося. Захоплені ж трубадури мінського режиму в Києві замість того, щоб тримати відповідь перед читачами, вважали за краще «злитися з місцевістю». Та й товариш Каддафі їх добряче підвів. Між іншим, у цих близькосхідних подіях наша зовнішня політика знову сіла в калюжу. Наша держава до останнього дня не наважувалася розірвати з режимом диктатора й визнати уряд лівійських повстанців. Наважилися це зробити лише після Російської Федерації, яка теж неабияк «уклепалася» й уже підраховує збитки від погіршення відносин з Лівією, Єгиптом, Тунісом, та й у Сирії навряд чи все заспокоїться. Але те - російські проблеми, ми ж укотре розплачуємося за несамостійність, боязкість і некомпетентність. Чим? А тим, що нові влади цих країн можуть тепер ставитися до нас не просто погано, а дуже погано. Нам це треба?

Ганна Безулик, коротко змалювавши нинішню геополітичну ситуацію, висловила думку, що влада в Україні сьогодні опинилася в лещатах між критично настроєним Заходом і критично настроєною Росією. І як влада збирається з усього цього вибиратися?

Адже є ще й критично налаштована більшість українського суспільства. Хороший рецепт дав Є. Головаха, дай Бог, аби його почули. Ведуча навела і найсвіжіші соціологічні дані. Партія регіонів у рейтингу суспільних симпатій, за версією фонду ім. Разумкова, лише на 2% випереджає БЮТ. Це багато про що свідчить. У влади є все: ЗМІ, інститути, структури, служби, державний апарат, фінансові потоки, бюджет - та, незважаючи на це, війна за симпатії програна. Тимчасово чи назавжди? У суспільстві дедалі міцніше затягується гордіїв вузол нерозв'язних протиріч. На думку Євгена Головахи, його може розрубати лише виборець на виборах. Додам від себе: це можливе лише за умови елементарно чесних виборів, що сьогодні абсолютно не гарантується.

Знову лунав «плач Ярославни» про нашу безталанну опозицію.

Опозиція потребує внутрішньої революції в її власних лавах. Вона повинна надихати маси, бути світлою плямою на похмурому тлі влади, але сьогодні опозиція такою не є.

В її складі залишаються ті самі люди, які п'ять років дискредитували колишню владу. Їх не витіснили свіжі, здорові сили. Кого можуть надихати ті, на яких написано, що особистий інтерес для них у тисячу разів важливіший за суспільний? За що борються вони сьогодні - за відновлення демократії чи за персональне повернення до «корита»? Опозиція повинна переконати народ у тому, що вона краща за владу. Сподіватися на те, що умови життя, які дедалі погіршуються, самі все зроблять, - помилково. Внаслідок цього люди можуть, не вірячи опозиції, впасти в апатію замість протесту.

Урок, який не відбувся

Євген Кисельов у «Великій політиці», покінчивши з футбольними справами (навіщо «відбирати хліб» у професійного футбольного аналітика Шустера?), надав слово для дискусії про роль Дмитра Табачника в українській історії професорові Києво-Могилянської академії Гараню і журналістові Чаленку. Останній негайно накинувся на Могилянку градом звинувачень. Перед цим він встиг за повною програмою піддати нищівній критиці УНІАН, звинувативши агентство в тому, що воно є «антиросійською» організацією, «націоналістичним ресурсом», структурою, де «не люблять Донбас».

Наскільки я пам'ятаю, раніше від громадян була потрібна «відданість партії та уряду», а тепер - Донбасу... Могилянку ж полум'яний трудівник пера оголосив «націоналістичним кублом». Треба сказати, що лексика агітпропу ЦК КПРС і КДБ у пана Чаленка дивно природна й органічна. Професор Гарань парирував тим, що з 1992 року Києво-Могилянська академія - зона, вільна від корупції, чому вона й не подобається міністрові та ректорам низки інших вишів, оскільки виступає як «негативний» антикорупційний приклад.

Чаленко звитяжним тоном заявив, що в Україні 800 вишів і всім їхнім керівникам Д.В. Табачник подобається, і лише КМА «мутить воду». Ну, мабуть, сотням нашим «вихователів юнацтва» ще доведеться відповідати на неприємні етичні запитання, в тому числі своїм студентам. І чекати цього недовго.

Яку молодь ми хочемо мати, якої моралі можемо від неї вимагати за такого морального обличчя «вихователів»? Якщо сотні ректорів продемонстрували, що робоче місце, оклад, пільги для них незмірно важливіші, аніж якісь моральні «абстракції»? Дехто заспокоює свою совість тим, що не хотів підставляти під удар свій навчальний заклад. Виправдання завжди знайдуться, але етична проблема залишається. Ректори мали нагоду дати унікальний за глибиною та щирістю урок моралі - особистим прикладом, проте не скористалися нею. А це означає, що, власне кажучи, вихователів у нас немає, а є лише чиновники від педагогіки, «гвинтики» бюрократичної машини, спрямованої на виховання моральних рабів.

Деякі телеканали поінформували: Чернігівський державний університет обрав своїм почесним професором Л. Д. Кучму. У людей серед почесних професорів - Нільс Бор, Гейзенберг, Ландау, Енштейн, Резерфорд, Капіца, а в Чернігівському університеті - Кучма... який перебуває, на хвилиночку, під слідством у кримінальній справі.

Глобус «Газпрому»

Євген Кисельов також «пригостив» публіку найсвіжішою соціологією за версією фундації «Социс». Виявилося, що якби президентські вибори відбулися наприкінці серпня 2011 року, то В. А. Ющенко здобув би аж 0,6% голосів. Менше, ніж В. Литвин з його 1%. Анатолій Гриценко міг би розраховувати на 2%, Олег Тягнибок на 2,7%, Петро Симоненко - 3,7%, Віталій Кличко - 3,8%, Сергій Тігіпко - 4%, Арсеній Яценюк - 7,8%, «Проти всіх» - 13,7%, Юлія Тимошенко - 14,5%, Віктор Янукович - 18,2%.

Зрозуміло, у Кисельова теж поговорили про святкування 20-ї річниці незалежності. Московський метр висловив подив з приводу десятиденного арешту пенсіонерки Швидкої, яка відрізала стрічку на президентському вінку біля пам'ятника Шевченкові. Покарання пенсіонерки ведучий «Великої політики» назвав «повним перебором», мабуть, аби не називати ідіотизмом.

Перед прощанням із паном Чаленком Кисельов запитав його, чи є він патріотом України або «Русского мира»? Чаленко відповів, що, звичайно, «Русского мира». Що ж, причина полум'яної любові фігуранта до Д. В. Табачника і ненависті до Києво-Могилянської академії гранично ясна. Сам пан Чаленко на своєму блозі на «Українській правді» називав себе «онуком молодшого офіцера НКВС, який у вересні 1939 року перейшов Збруч». Онук сповна зберіг родинну традицію, принаймні ніколи не «поганить» своїх вуст українською мовою. Цікаво, чи зберегли свою ті «противсіхи», які 24 серпня разом із паном Чаленком тусувалися біля пам'ятника Сковороді на Подолі? І до чого тут Григорій Савич?

У ролі ще одного ідеолога «противсіхства» виступила у Кисельова юрист Тетяна Монтян. Її «арія»: все погано, всі мерзотники, навкруги одні хабарники і пристосованці, нічого на краще змінити неможливо, «не витрачайте, куме, сили...», надії немає і не буде, а тому - «геть усіх!» Це був апогей «противсіхства», неконструктивності й дороги в нікуди. Загалом, як писав поет: «Я запер дверь и проклял наши дни». Що ж далі? Нічого. Абсолютно нічого.

Здавалося, що за душею в адвоката Монтян лише негатив і безсилий цинізм. Цей цинізм, як кислота, роз'їдає все довкола. Але він нічого не здатен створити. Цинізм хороший, коли треба ламати, але поганий, коли треба будувати. На цинізмі нічого не побудуєш. Для творіння потрібні віра, надія і любов.

Кисельов час від часу розважав публіку ввімкненнями з Москви. Одне з них було частково цікавим, а частково загрозливим.

Секретар союзної держави Росії та Білорусі Павло Бородін, стоячи біля глобуса, на якому всю Євразію, наче стрілами атакуючих військ, розмальовано лініями російських газогонів, замріяно воркотав: «Усе буде у нас, і Україна у нас буде, і Грузія у нас буде, і Казахстан у нас буде». Сцена вражаюче нагадувала іншу сцену, з фільму Чарлі Чапліна «Великий диктатор», де головний герой теж вправлявся з глобусом. Рано чи пізно, і кінець буде таким же.

«Історичний процес» і реабілітація сталінізму

Через власну наївність автор думав, що російське телебачення вже нічим його здивувати не може. І даремно. На каналі РТР щотижня по четвергах іде програма «Історичний процес», в якій Микола Сванідзе, добре відомий і нашим глядачам, і режисер від політики або політик від режисури Сергій Кургінян обговорюють актуальні проблеми минулого й сьогодення. Сергій Ервандович Кургінян - особа унікальна, діяч театру, який захопився політикою, автор багатьох політичних планів для російського керівництва.

Не знаю, чим він відзначився на терені театру, але акторські дані там безперечні. Кургінян влаштовує блискучий театр одного актора - вельми далекий від пошуків істини, але ж він дійсно зачаровує глядачів. Він люто висміює опонента, не гидуючи софістикою, перекручуванням, безсоромними прийомами, а інколи й відвертою неправдою. Він затикає опонентові рот, перекрикує його, гомерично регоче, сардонічно посміхається, то підвищує голос, то знижує тон до трагічного шепоту, то гуркотить, то гигикає й підвиває, то сміється крізь сльози, то істерично кричить, присвистує, прицмокує... загалом, кафедра сценічної мови будь-якого театрального інституту повинна стогнати від захвату. На одній із передач Кургінян спробував реабілітувати сталінізм, і в нього це вийшло, принаймні за глядацькими симпатіями він у сім разів перевершив свого опонента Сванідзе. На іншій передачі обговорювали події в Лівії. Кургінян запросив до студії московського професора Мусіна, відрекомендованого фахівцем з арабських країн, який, за його визнанням, колись вручав якусь наукову премію Муаммару Каддафі. Пан Мусін з місця в кар'єр пояснив, що товариш Каддафі - «батько й учитель» лівійських трудівників, а всі, хто виступає проти нього, «мерзотники, негідники й агенти клятого Заходу». Вершиною геополітичної думки професора стало твердження, що терористична організація ісламізму «Аль-Каїда» є стратегічним партнером... США. Для повноти маразму московському вченому слід було розповісти про те, що терористична організація ХАМАС є стратегічним партнером... Ізраїлю. Але й це було ще не все. Канал НТВ показав телефільм «Падіння» із циклу «СРСР. Крах імперії». Варто одразу відзначити, що більшість сюжетів на російському ТБ, присвячених 20-й річниці розпаду СРСР, були гірким плачем за колишньою імперією.

Справді, як багато ми втратили: ні тобі КДБ, ні парткомів, ні психлікарень для інакодумців, ні трансляцій з'їздів КПРС, ні поїздок у столицю по ковбасу, ні залізної завіси. Але понад усе вразили сенсації, про які розповіли автори фільму: виявляється, ще на початку 1980-х років президентові США було представлено секретну доповідь ЦРУ, де йшлося, що в 2012-2014 рр. (яка точність!) почнуться глобальні геофізичні зміни на Землі, внаслідок яких східне побережжя США буде затоплено. І багато світових територій - теж. Незатопленим залишиться лише Сибір. Саме він стане єдиним життєвим простором для американської нації. Після цього якісь таємничі сили почали просувати до влади людину «загадкової» національності Андропова, а потім теж таємничого Горбачова. Словом, СРСР виявився жертвою страшної світової змови. Якби не вона, не було б і жодних проблем, а «Союз нерушимий» досі процвітав би. Проте цікава річ: усі 70 років свого існування СРСР витрачав величезні кошти на розвал буржуазного Заходу, утримував десятки й сотні комуністичних партій та «антиімперіалістичних рухів», підбурював і провокував. Та Захід усупереч усьому вистояв, а комуністична імперія розпалася. Чи це не переконливий результат змагання двох систем?

А за росіян прикро. Велика країна, наш сусід, дедалі глибше занурюється в параною. Наслідки можуть бути катастрофічними, в тому числі для нас.

Фото Руслана Канюки

«День»