Фестивальний час розписаний до хвилин, але пан Єжі знайшов час для розмови.

- Пане Єжі, ви так давно в кіно і знімалися у різних режисерів, більше того, ви багато знімалися у фільмах, які були копродукцією, тобто де актори говорять різними мовами. Як, на вашу думку, виникає ця точка дотику і єдина мова, яка знаходить шлях до глядача?

- Це важче в театрі, ніж у кіно. У кіно техніка тепер така, що практично можна зробити все. Я, наприклад, останніми роками багато працював в Італії, не лише знімався, а й був дистриб'ютором своїх фільмів. В Італії титри не використовують, озвучують усе, даблінг називається. Там усі фільми треба обов'язково дублювати. Італійський дистриб'ютор зробив мені великий подарунок, сказавши: «Маестро, ви озвучуватимете себе по-італійськи». Легко сказати, та важко зробити. І не лише, щоб це було синхронно. Кожна мова має свою мелодику. Кожна мова має свою смислову інтонацію, для мене це важливо, я прагну підтримувати це. Так і намагався робити по-італійськи. А режисер говорить: «Маестро, біжіть у кінці фрази, мелодія важливіша, ніж зміст». Потім там були монологи, я так мучився з ними, а режисер через дві години мені говорить: «Маестро, ідіть поїжте, у бар або ще кудись, повернетеся через дві години, ми вам заплатимо». Через дві години повернувся, дивимося матеріал: говорю, як італієць. Як це можливо? «А ми з цього дубля взяли це слово, із того - ці фрази...» Це кіно. Я зіграв і презентуватиму тут фільм Нанні Моретті «У нас є папа», грав із великим актором Мішелем Пікколі. Але він не говорить по-італійськи, а повинен, тому що грає Папу Римського, - та ж операція. Це кіно.

- Ви дуже багато працювали в кіно як актор, перш ніж перейшли до режисури. Це абсолютно різні іпостасі в одній індустрії. Актор повинен «розчинятися» в режисерові. Режисер повинен диктувати і тримати повністю майданчик, усіх, не лише акторів. Хто з тих, із ким ви працювали, будучи актором, найбільше на вас уплинув особисто і професійно?

- Я мав щастя працювати з великими режисерами не лише в кіно, а й у театрі. Був асистентом і працював багато років з Анджеєм Вайдою в театрі. Велика школа. Наприклад, кастинг. Пам'ятаю, як ми почали одну театральну роботу у Кракові 1970-х років, було близько 50 акторів. Так важливо не помилитися. Не лише тому, що в нього такий зріст, такий погляд. Річ у тім, як вони між собою взаємодіють, яку енергію між собою передають. Цього мене навчив Анджей Вайда. Кшиштоф Кишльовський навчив мене таємниці роботи з актором на майданчику: делікатно, щоб нікого не зачепити, щоб нікого не «знищити» перед зйомкою, організувати, згуртувати акторів. А взагалі для мене режисура - це інтелектуальна пригода, а акторське мистецтво - це пригода серця.

- Ви працювали з паном Вайдою 1970-х років - за найскладніших часів, коли полякам удалося відстояти і зберегти національну самосвідомість.

- У театрі це можна було ще показати.

- Тоді ж була знаменита постановка Вайди «Біси». Ви брали в ній участь?

- Так, я грав Верховенського.

- Коли пан Вайда ставив «Бісів» у «Современнике», я була присутня там увесь репетиційний період. Це справді величезна школа. Адже кожен із нас як особистість виростає із чогось: із сім'ї, з учителя, з літератури. А ваше коріння? Із чого виріс актор і режисер пан Штур?

- Перше коріння - Ягеллонський університет, я закінчив польську філологію. Там професори навчили мене, як читати літературу, де шукати. Можливо, це найважливіше - знати, де шукати. А потім пішов до театрального інституту. Там теж працювали чудові професори - мій учитель був учнем професора, який вчився у Станіславського.

- Коли чуєш такі речі, розумієш, що час настільки спресований і все дуже близько.

- І потім, коли в Польщі настав такий період, що вже не було радянської влади над нами, настала демократія, і ми тепер учимося в Заходу, я погодився стати директором школи, щоб вони не виплеснули дитя разом із водою. Саме тому я пішов із театру. Мене вибрали директором, і я 12 років працював директором школи, яку колись сам закінчив. Знав усе і знав, що треба рятувати, чого не можна викинути. А політики хотіли викинути все, що є найголовнішим у нашій професії, не знаючи нічого.

- Адже саме культура може і репрезентувати країну, і створити імідж, але політикам чомусь не вистачає мізків це зрозуміти. Як ви думаєте, чому в 1960-ті, 1970-ті й навіть 1980-ті, дуже непрості для Польщі роки, коли все у країні відбувалося на крайній точці кипіння, мистецтво, перебуваючи в підпіллі, заборонене, процвітало: була література, був приголомшливий театр, було прекрасне шукаюче кіно. Що відбувається сьогодні, коли начебто ми всі вільні?

- Тому що мистецтво народжується у важких умовах, коли ти запалений бажанням свободи. А коли вже вільний або думаєш, що вільний, приходить якась обломовська лінь, і вже немає цієї енергії. Наприклад, я тепер хочу зробити щось нове. Де починаю цей інтелектуальний процес? Думаю, шукаю, де в мене ще залишилася частинка бунту, де можу бути проти.

- Іскру всередині шукаєте?

- Так, шукаю. І проти себе теж. Проти своїх комплексів, невдоволення. Така моя думка на цю тему. Ще треба сказати, що в той час, якщо вже тебе покликали, то тобі держава гроші давала. А зараз я сам повинен ходити, шукати гроші. Уже рік шукаю на новий фільм.

- У Польщі це виглядає презентабельніше сьогодні. Що потрібно, на ваш погляд, і чи потрібно взагалі, щоб відродився, зберігся й розвивався саме національний кінематограф? Чи саме поняття «національне кіно» сьогодні застаріло?

- Мені здається, що це треба починати у школі. В університеті в Катовіцах є факультет кінематографічної режисури, де я зараз викладаю. Хочу підвести хлопців до того, щоб вони брали лише ті теми, які довкола них. Коли студент приносить історію про кілера, запитую: «А на своїй вулиці ти бачив кілера?» - «Ні. Але тут така історія, я бачив таке в американському фільмі».

- Проблема в тому, що молоді починають з епігонства? Але всі починають з епігонства. Даруйте, Пушкін Байрона наслідував, Міцкевич теж свого часу на нього «молився», але потім починаються прояви власної творчості, людина мудрішає, опановує професію й таке інше. То хіба справа в темах?

- Так, важливі пріоритети, на когось рівнятися. Тільки, наприклад, мені хотілося б, щоб мої хлопці рівнялися на Кишльовського. Вони всі пишуть самі, хочуть бути режисерами, авторами фільмів і повністю себе реалізувати. І саме тут їм треба підказати, у чому ж їхня особливість, національна ідентифікація, де ж їхня батьківщина. Треба з цього маленького кола виходити, розширювати його. Вищезазначений Кишльовський 10 фільмів про один квартал у Варшаві зробив, усе відбувається в одному кварталі Ставки, а весь світ знає ці стрічки. От як зробити, щоб розповідати про себе і щоб ця моя розповідь стала універсальною, загальнолюдською і для всіх зрозумілою. Це моя мрія - знайти міжнародну мову, міжнародне есперанто, щоб усі зрозуміли те, що хочу сказати.

- Ви за своєю людською природою дуже делікатні. А делікатність зазвичай заважає в багатьох життєвих ситуаціях й особливо тоді, коли, наприклад, потрібно судити не себе, а когось іншого. Як відчуває себе пан Єжі Штур як суддя?

- Не так делікатний, як потайливий, я б сказав. Моя сім'я має австрійське коріння, ми трішки типові австрійці, мій прадід звідти. Судити? А що я роблю як педагог уже 35 років? Щодня суджу: це добре, це мені не подобається, цього не розумію. Й учень, студент повинні мені роз'яснити, довести справою свою правоту. А на фестивалях ми судимо режисера, оцінюючи те, що він зробив. Узагалі-то, ми всі судимо. Усе життя. А голові журі треба зробити так, щоб усі зрозуміли один одного. Узагалі-то суддівство - це мистецтво компромісу.

ДОВIДКА «Дня»

Єжі ШТУР народився 1947 року у Кракові. 1970-го закінчив Ягеллонський університет, факультет польської філології і акторський факультет Краківської державної кіношколи ім. Людвіка Сольського. Працював режисером Народного театру у Кракові - Teatr Ludowy. Із 1990-го став професійно займатися викладацькою діяльністю.

У 70-х роках Єжі Штур зіграв ряд ролей, які стали знаковими в історії польського кіно. Працював із такими режисерами, як Кшиштоф Кишльовський, Юліуш Макульський, Фелікс Фальк, Анджей Вайда, Кшиштоф Зануссі та інші.

Як режисер дебютував 1994 року фільмом «Список коханок», за який отримав спеціальний приз журі 19-го фестивалю у Гдині. Усі подальші його фільми - «Любовні історії» (1997), «Тиждень із життя чоловіка» (1999), «Великий звір» (2000), «Погода на завтра» (2003) і «Хоровод» (2007) - незмінно удостоювалися винагород на престижних міжнародних кінофорумах.

Світлана Агрест-Короткова, «День»

Ілюстрація - «День»