Вчора, 5 лютого,  на каналі «1+1» у підсумковому випуску ТСН «під проводом» Олеся  Терещенка відбувся  цікавий репортаж Костянтина  Грубича, який разом із полум’яною прогресивною соціалісткою Наталією  Вітренко здійснив перед телекамерами невеличку, але знакову та вельми громадсько-корисну прогулянку вулицями зимової столиці. Матеріал перемежовувався дошкульними коментарями знаного вітчизняного соціолога Ірини  Бекешкіної, що прямо вказувало на причетність того, про що йшла мова, до  невідворотних виборів. Це, втім, дещо зменшило людську складову побаченого, зате  добавило пікантності, статистичності, політичності й зайвої урочистості.
 
 У цьому передвиборчому  проекті – бо, можна здогадатися, на нас на «плюсах» тепер чекатимуть прогулянки і з іншими непересічними політособистостями - мабуть,  вперше вітчизняний глядач побачив на телеекрані надоїдливу й оскомну прихильницю власної політичної доктрини як просту, даруйте, бабу.   І таке телевізійне бачення цієї постаті,  можливо,  додасть пані Вітренко голосів, але  разом з тим по ходу  репортажа  було чітко видно, що  в цілому таких голосів все ж буде не багато. Мало буде.

 І не тому, що за спиною «соціалістки в прогресі» майоріла мовчазна фігура не менш одіозного пана Марченка, який виконує при ній функції чи то громадсько-політичного охоронця, чи то ідейного помічника, чи то розподільника коштів... Ні. А тому, що поставившись до матеріалу вдумливо, можна було  зробити висновок про те, що сподівання вищого органу цієї партії і, подейкують,  небайдужих до «прогресивного соціалізму» росіян про напрочуд вдале вкладання передвиборних коштів є марними. Безперечно, Наталя Михайлівна поводилися дуже  прогресивно: я така, як ви – люблю собак, жалію безпритульних, не маю з собою навіть мілких грошей, торгуюся за кожну гривню на базарі, бо заробляю мало тощо.
 
Але,  фактично, вийшло не дуже. Бо, крім Марченка,  поряд з Наталею Михайлівною йшли штатні охоронці, хоча ніхто пані Наталю не чіпав, ворожого натовпу не спостерігалося.  Далі – виявилося, що  спілкуватися з людьми так, щоб вони вірили, наші політики не вміють,  говорять   гаслами.  Та й інтересу в них до тих людей насправді немає… Продавець м'яса на Бессарабці,  може,  й знає лідера прогресивних соціалістів, а,  може,  й ні. Але те, що та «з телевізору», знає достеменно, тому про всяк випадок назвала їй ціну яловичини дещо меншу за фактичну, хоча тій було б на руку навпаки. І… Наталя Михайлівна одразу, почувши таку собі не вражаючу ціну, втратила інтерес до продавщиці.  Щоправда, тут трапилася поряд тітонька, яка почала обурюватися тим, що насправді вона такої ціни на яловичину не чула на Бесарабці… І тут в Наталі Михайлівні  прокинулася звичайна прагматична жінка – яка й почала радити жінці, щоб та скористалася вигідною для  себе ситуацією, та купила швиденько м’ясо за названою ціною… А коли жінка на це не пристала – то знову Наталі Михайлівні з нею вже ні про що  було говорити… А й  то: якщо нема на чому себе показати,  попіарити, то навіщо й оте спілкування  з тими виборцями?..   Ця мізансцена, власне, і була єдиною живою в усій прогулянці… А от роз'ятрити душу глядача піар-поглажуванням немитої голови київського безпритульного бессарабської зовнішності, який тримав такого ж песика, та встромивши йому займану в охоронця купюру - явно не вдалося. Та й журналіст К. Грубич -  молодець, не поліз прислужливо до гаманця,  аби допомогти пані Вітренко «в образі». Був нейтральним до взірцевої байдужості…

Здається, такі телепрогулянки з лідерами політичних партій, що рвуться до парламенту, більш промовісті  за будь-які інші політичні телеформати. Бо в усіх тих інших телеформатах, не говорячи вже про політрекламу,  політики встигають орієнтуватися і не виходити  «з образів». А от  навіть коротке зіткнення з реальною дійсністю, а не віртуальною –  миттєво  демонструє нам їх, справжніх… А між тим, у  парламент внаслідок політичної  реклами попадають найнахабніші, а питають з них потім,  як з розумних…

От як би ЦВК саме в такий спосіб рекомендувала б пошукачам депутатських місць витрачати кошти, а не дурити людям голови телевізійними закликами «думати по-українські» чи удавано-ностальгічними спогадами про нечуваний ріст ВНП… 

Ймовірно, тоді хоча б однієї безглуздості ми позбавилися:  кандидатам в депутати не доводилося б писати плутані автобіографії з описанням власних пращурів аж до мисливців за мамонтами, але без згадувань про кримінальне минуле…