Вилучення 27 січня поточного року у журналістів українського телеканалу «Інтер» трьох відеокасет братньою білоруською владою  є безперечним свідченням випереджуючого розвитку свободи слова на теренах рідної держави. В якомусь сенсі навіть переконливим міжнародним тріумфом представників наших медіа…

Такого ж чесного та відвертого висвітлення нашого життя глядач очікував і від репортажу про візит Президента держави до замерзлого Алчевська, який був здійснений 30 січня. Але чесним та відвертим наше телебачення може бути головним чином поки що лише за межами України. Втім, добре, що хоча б так, бо раніше й такого не було…

Так, телевізійні репортажі про комунальну катастрофу в Алчевську пройшли по всім телеканалам раніше, ще під час власне холодів. На жаль, це проблема не лише цього невеличкого міста. В тій чи іншій мірі вона притаманна дуже багатьом містам та селам, державі загалом. В якомусь сенсі з'ясувалося навіть, що цілком життєвою національною ідеєю, яка здатна сьогодні згуртувати схід та захід, південь та північ держави, як не смішно, - це мороз у мінус 20. Цього не помітили журналісти, які самі потерпали від холоду. Це не використав Президент, збираючись до Алчевська. Тут був колосальний потенціал примирення та діалогу. Абсолютно серйозно!

Натомість в репортажах вечірніх теленовин і на «1+1» і на «Інтері»  30 січня  ми побачили звичну банальність. Добре, що хоч В. Ющенко особисто не сів за кермо службового «Мерседесу», аби чергового разу не демонструвати, що запізно йому в дитинстві купили велосипед, бо він не накатався хлопчиком. Принаймні, в репортажах урочистого моменту виходу його із-за керма не показали.  Або вже хтось звелів таке більше не показувати.

Замість цього Президент на екранах телеканалів смиренно й приречено постояв перед камерами разом із губернатором над якоюсь ямою, вислухав «спеців», які ламаною українською сказали йому про те, що «треба все викидати», потім (без синхрону) поспілкувався з городянами у розстебненому пальто, вручив комусь великого ведмедя з цукерками та зробив декілька обіцянок в мікрофон. Репортажі супроводжували цифрами мільйонів гривен, які днями надійдуть до міста (якщо, звісно, вціліють дорогою), кадрами розгрузки ящиків з якихось літаків (що то було, до речі, - труби? Несхоже…) та повідомленням про те, що мер міста не супроводжував Президента, так як пішов на лікарняний. От і все. За політичним чи емоційним хоча б навантаженням повторення репортажу про давній вже візит М. Горбачева чи М. Рижкова до зруйнованого вірменського Спітаку не вийшло.

Замість відповідей, питань виникло чимало. Навіть багато.

Хто з телевізійників, наприклад, бодай спробував спитати у представників місцевої влади,  скільки разів вони просили грошей на ремонт котелень і скільки разів їм у цьому відмовили? Чим у підготовці до зими допоміг місту новопризначений губернатор? Чому заздалегідь «призначено» винних? Чому так спокійно в репортажах говорили мешканці міста? Чи все вони сказали в мікрофон?

Так, тепер будуть відставка та кримінальне переслідування, про що оголошено, можливо,  й «стрілочників» знайдуть. Але як усе в нашій державі – заднім числом, за фактом. Тобто, в решті решт, через деякий час забудемо про все, до нових морозів (катастроф, аварій, вибухів тощо)…

Можливо,  хтось з тележурналістів  замислився б публічно над тим, а чи не результат це хронічних хиб у кадровій політиці цієї влади, яка,  призначаючи нових людей,  на представленнях казала: «відчувається школа», маючи, вочевидь,  на увазі, що до інституту там справа не дійшла?

І таке інше. Здається,  у нашого Президента минув період «парадно-переможних» виїздів на місця. А от на телебаченні,   вочевидь,   і досі  - ні.

Раніше при дворі тримали блазнів, тепер – журналістів. Так, чи що?