Розмови щодо європейської інтеграції стали настільки буденними, а проголошення намірів - декларативним, що ці речі вже сприймаються як абсолютно очевидні. Тобто очевидно: Україна робить вигляд, що реально рухається в бік Об'єднаної Європи, а та, у свою чергу, робить вигляд, що ставиться серйозно до намірів України.

Сприйняття Європи багатьма українцями досі відбувається крізь призму міфів та стереотипів. Префікс «євро» у свідомості розуміється як «професійний», «успішний», «надійний», «сучасний».

Поки що ідентичність нашого суспільства тримається на протиставлені себе Європі. Пануюча в суспільстві логіка така: «там краще», отже, якщо «нас туди» візьмуть, нам теж стане жити «краще».

Натомість формування власної ідентичності повинно відбуватися не на основі протиставлення, а на основі зіставлення та взаємодії з Європою.

Українській державі й суспільству варто не чекати, доки на нас з'явиться попит у Європейському Союзі, а працювали над тим, щоб самим дати вигідну пропозицію.

Що таке Європа для українців? Чи є європейські цінності «чужими» для нашого суспільства? Чи й надалі для політиків і суспільства абстрактне слово «хороший» буде синонімом до слова «європейський»?

Чи ми зможемо пояснити, що таке Європа і який шлях до неї веде?

Цінності, навколо яких об'єднується Європа, є своєрідними програмними політичними орієнтаціями для держав, які прагнуть долучитися до європейського «клубу». Але Європа - це також і спосіб мислення, який визначає орієнтири, цілі та способи їх досягнення.

Отже, чи співвідноситься свідомість і ціннісні орієнтири українського суспільства із загальноєвропейськими?

Погляд у себе: крізь призму європейського дзеркала

Здавалося б, характеристики, які формують цілісне уявлення про Європейський Союз, - дуже прості і загальновідомі. Але для досягнення цих стандартів розвитку необхідна, у першу чергу, зміна ціннісного бачення себе і своєї ролі в світі.

Європу слід збудувати спочатку у власних головах. І доки ми цього не зробимо, будь-які розмови про європейську інтеграцію будуть порожнім просторікуванням. Про це й буде далі йти мова.

Однією з ключових західних ліберальних цінностей є цінність закону. Чи є ми європейцями у цьому розумінні?

Свідомість нашого суспільства - корупційна. Ідея верховенства права не прижилася ані в способах здійснення державної влади, ані в головах більшої частини суспільства.

Носія нашого менталітету не влаштовує формальність права, яке позбавлене людського фактору - любові, співстраждання, доброти. Коротко кажучи, у виборі між «Законом» і «Благодаттю» наша людина переважно схилятиметься до другого.

Бути європейцем означає стояти на місці перед червоним світлом світлофора о другій годині ночі, коли навколо немає жодної автівки. Бути українцем - це свідомо за рік до вступу дитини в університет збирати гроші на хабар.

Західна людина знає, що освіта та вільна конкуренція можуть стати для неї дієвими ліфтами мобільності у суспільстві. Українські ж ціннісні підвалини життя суспільства такі, що головні можливості піднятися у статусі, матеріальному становищі, посаді створюють не освіта, а одруження чи ті ж корупційні зв'язки.

Разом з тим, для того, щоб Європа розуміла нас, а ми - її, нам потрібна спільна риторика. А це неможливо без базування на спільних, погоджених цінностях і підходах до упорядкування власного життя.

Рух до Європи не заперечує наявність національних особливостей розвитку культури, політики, економіки тощо. Різноманітність - це не перешкода. Інакшість - це перешкода.

Для того, щоб подолати цю інакшість, яка корінням сягає нашої історії, ментальності, особливостей державного та суспільного розвитку, дуже важливою є освітня та культурна трансформаційні складові.

Жоден наказ жодного міністра освіти не змусить студента вивчити англійську мову і почати читати сучасні наукові й публіцистичні праці авторитетних західних авторів.

Жоден закон не подолає проблему хабарництва чи сміття на вулицях, доки люди самі сприйматимуть ці речі як очевидні.

Так, європейське та українське суспільство відрізняються між собою набором очевидних сенсів. Тому якщо держава і суспільство висувають стратегічну мету європейської інтеграції, то лише зміною законодавства тут не обійтися.

Рушієм стабільного поступу та розвитку європейськості має стати формування відповідного дискурсу в суспільстві, який має охопити сім'ю, школу, публічний простір.

Інтеграція до Європи неможлива без виховання Європи у собі, формування європейської ідентичності. Ніякі приєднання до Європи на інституційному рівні не зроблять з нас європейців, доки ми самі не схочемо бути європейцями.

Економічно та соціально Україна застрягла десь між індустріальною та капіталістичною епохою, і перебування у цьому «застряглому» стані породило химерний гібрид, що поєднав у собі недоліки першого і другого.

Європа - це насамперед суспільство знань, у якому саме нематеріальні активи (знання, компетентність, репутація) мають найбільшу цінність і є основним капіталом. Ключовими складовими цього суспільства є наука, освіта та мас-медіа.

Не будемо зупинятися на перших двох дуже важливих чинниках, спробуймо зосередити увагу на третьому, який має високий внутрішній потенціал для наближення нашого суспільства до європейського.

«Блакитний екран» - посередник інтеграції

На жаль чи на щастя, ключовим особистісно формуючим фактором для більшості українського населення є телебачення. Воно не просто є джерелом інформації та «шлюзом» у публічний простір. Воно великою мірою впливає на творення ідентидентів, які виробляє людина в суспільстві. Або ж сприяє їхньому повному руйнуванню.

«Блакитний екран» у кожній оселі може стати чинником євроінтеграції. Але не інституційної, державної, а особистісної. Адже зміст цього «блакитного екрану» значною мірою конструює людину, яка сидить напроти з пультом у руках.

І мені як представнику Першого національного дуже приємно, що канал намагається здійснювати нехай поступовий, нехай неквапливий і небезпроблемний, але все ж рух у напрямку формування свого глядача. Глядача з європейськими вимогами. А свого глядача треба поважати.

Європейськість у роботі телебачення означає, на мій погляд, три головні речі: знайомити громадян з власною культурою, долучати їх до європейської культури і цінностей, а також відповідати європейським стандартам роботи телебачення.

Це є орієнтири на шляху особистісної інтеграції до Європи. Трансляції «Євробачення», міжнародних спортивних змагань, релігійних свят (зокрема, прямі включення з Ватикану), розробка україномовної версії «Євроньюс» знайомлять Україну зі світом.

Натомість партнерство з EBU та західними інформаційними агенціями знайомить Європу з Україною. А проекти, приурочені двадцятій річниці незалежності України, зокрема, «20 кроків до мрії», «Обличчя України», «Обличчя української історії», покликані знайомити українців з власною ж історією.

Адже якщо ми не знатимемо себе, не зможемо себе ідентифікувати, то нас не знатиме і Європа.

Європа - це повага до себе. Це означає знати свою мову, культуру, історію, розуміти її, не наступаючи на колишні граблі. Європа - це вміти себе показати світові. Причому, знаючи не лише те, що показувати, але і як.

«Ефір Першого - дійсно різноманітний. Людина, якій від телебачення потрібно не лише пасивне споглядання, але й розвиток, може тут знайти продукт для себе. Наповнення каналу складають інтелектуальні, пізнавальні, музичні програми, політичні ток-шоу, програми громадського спрямування.

Що вже говорити про програми, тематика яких є здебільшого чужою для українського телевізійного простору, а саме - соціальні проекти, духовні бесіди на злободенні теми представників різних конфесій, програми для дітей та молоді.

Звісно, ми критичні до себе. І працювати є багато над чим. Але ж навіть той об'єм роботи, який вже зроблений, заслуговує на повагу або хоча б на розуміння. Дійсно, нас критикувати є за що. Але ж це навпаки добре.

Якщо є за що критикувати, значить робота і результати роботи дійсно є. Взагалі, чи є якийсь інший канал, який наповнював свій ефір хоча б третиною з того продукту соціального, пізнавального спрямування, як це робить Перший?

І те, що дивиться український глядач, є тестом на європейськість. Щодня у показниках рейтингів різних каналів я бачу медійні уподобання українців. Це досі для мене є таємницею української душі. Неодноразово мандрую телеканалами, щоб зрозуміти, чому посередні програми дивляться, а пізнавальні мають обмежену нішу глядачів.

Але я продовжую стояти на своєму: у Першого національного - своя місія. І попри все, у нас ростуть рейтинги і збільшується кількість наших глядачів, які розуміють нас, які відчувають себе "своїми" на нашому каналі.

І тішить, коли сотні друзів на Facebook запитують, чи можна отримати запис наших програм. Або коли вчителі загальноосвітніх шкіл і батьки цікавляться документальними фільмами Першого для тематичних заходів. А це європеїзує ментально школярів.

Формування європейського мислення українського глядача може бути дуже важливим чинником для повноцінної європейської інтеграції України. І на цьому шляху ми не скиглимо, що є "найбіднішим" і "найнещаднішим" каналом. Ми найбагатші. Адже, дякувати Богу, не все поки що на землі вимірюється в грошах», - вважає головний редактор Першого національного Христина Стебельська.

Для того, щоб бути передбачуваним, надійним і зрозумілим партнером для Європи, потрібно виконати величезний обсяг роботи. Разом з тим, зараз ми живемо у час глобалізації та інформаційних технологій, коли все відбувається дуже швидко.

Тож час, який витратила Європа на індустріалізацію, перехід до інформаційного суспільства та суспільства знань, для України може бути набагато коротшим.

Але не легшим.

Патріотизм, історична правда, європейська інтеграція, культурна просвіта, громадянська культура населення - це не просто слова, а щоденна робота. У тому числі, і над минулими помилками. У тому числі - це щоденна робота телевізійників.

Інтеграція до Європи здійснюється не лише на рівні офіційних угод, а насамперед кожним із нас - на вулиці, на роботі, вдома. І це стосується усіх рівнів - як на рівні тих, хто причетний до вироблення та ухвалення політичних рішень, так і на рівні кухонь у кожній українській оселі.

Європа нам нічого не «дасть». Вона нам нічого не винна. Це ми повинні прагнути бути європейцями. Тільки тоді будемо жити в дійсно європейській країні, коли збудуємо Європу у кожному з нас.

Ігор Савченко, Перший національний, для «Української правди»