«Це холуї, що обслуговують своїх хазяїнів. Я це прекрасно знаю. 85% журналістів у нашій країні займаються цим!», - заявив Табачник.

Жоден із соратників Яна Табачника по партії влади не виступив зі словами засудження на його адресу, жоден не смикнув його: «Що ти верзеш?!».

Своєю мовчазною згодою регіонали якщо не підписалися під сказаним, то принаймні пробачили товаришу емоційний зрив.

Пізніше, коли Табачник сказав, що не відмовляється від власних слів, його заява вдруге пролунала в дзвінкій тиші, яку не наважився перервати жоден з боку української влади.

Але минуло два місяці, і 6 червня Україна відзначає дивне професійне свято - День журналіста. Чиновники з цієї нагоди готують сповнені фальші та нікчемності привітання цим самим людям, яких Ян Табачник вважає «холуями». Деякі міністри вручать журналістам відомчі відзнаки. Багато хто розішле в редакції букети та цінні подарунки. А президент навіть підпише укази про відзначення журналістів державними нагородами.

Хрестоматійна функція журналіста - контролювати владу, а не отримувати від неї привітання.

Ще сумніше виглядає картина, коли дізнаєшся, як чиновники готуються відзначити День журналіста. «Українська правда» зібрала свідчення від своїх колег, які вже отримали відповідні запрошення. Так, адміністрація президента збирає журналістів, які працюють в пулі Януковича, для походу в боулінг.

Пул, до речі, утримується за кошти платників податків. Але сформовано його виключно з лояльних журналістів. Тобто громадяни України, які своїми відрахуваннями утримують цього чиновницького монстра, за свої ж гроші позбавлені права на об'єктивну інформацію.

Ну і апогей цього абсурду - це спільний похід у кегельбан, який демонструє повне зрощення цих двох, здавалося, протилежних функцій - журналіста та можновладця.

Спікер парламенту Володимир Литвин також не пошкодував грошей - організував для журналістів подорож Дніпром на кораблі. На Грушевського вирішили обмежитися врученням урядових відзнак та розпиттям шампанського разом із Миколою Азаровим у клубі Кабінету міністрів.

Цинізм влади не має меж. Подачки в день журналіста виглядають кричущо на фоні того, як свобода слова в Україні поступово деградує до межі епохи темників Кучми. Телебачення перетворилося на заповідник добрих новин про президента, вже ніхто не приховує наявність табуйованих тем...

За 15 місяців перебування при владі президент 46-мільйонної держави, який сконцентрував всі повноваження в своїх руках, дав одну (!) повноцінну прес-конференцію. Тобто суспільство навіть позбавлене права знати, як бачить його проблеми президент.

Спроба журналістів «Стоп цензурі» провести мирну акцію під «Межигір'ям» завершилася судовим позовом від сільського голови Нових Петрівців, який зажадав заборони збори до кінця 2011 року! Суд не схибив - право на свободу зібрань, гарантоване Конституцією, було принесено в жертву в ім'я права президента на відпочинок.

Але 6 червня сам Віктор Янукович - гарант конституційної норми про свободу слова та свободу зібрання - не забуде привітати журналістів із професійним святом, а декого навіть заохотити державною нагородою.

Протягом року Микола Азаров не відповів на жоден з наших десяти запитів про те, як куций український бюджет утримує цього можновладця в державній резиденції «Конча-Заспа". Здавалося, елементарне питання, але прем'єр-міністр просто знехтував ним, порушивши закон «Про інформацію» та "Про доступ до публічної інформації».

Однак це не завадить Азарову підняти келих з пафосним виступом в День журналіста. Замість серйозної розмови про кризу української демократії ми отримаємо чергову порцію нещирості та безсоромного підлабузництва.

Таке враження, що в Україні все перевернулося до гори дригом. І машина часу розкручує спіраль історії назад - в часи радянського ідолопоклонства та партійної преси.

У всьому світі журналісти відзначають зовсім іншу дату - 3 травня, Міжнародний день свободи преси. Це день, коли журналісти борються за свої права, називають прізвища душителів демократії та згадують загиблих колег.

Свобода слова не втрачається одномоментно. Не існує межі, після перетинання якої скажеш - демократії більше не існує. Вона зникає як танення льодовика - щоденно і щохвилинно. У підсумку це набуваючи потворних форм.

У травні 2011 року автор цих рядків побував у Вашингтоні, який приймав цьогорічний Міжнародний день свободи преси. Так само туди приїхали журналісти з усіх континентів, які розповідали про свої демократичні завоювання. Почуте шокувало, але ці люди так само не відчували, як щодня втрачають свободу слова.

Пекінський офіс управління інтернет-пропагандою - це форпост цензури в китайському інтернеті. Всередині цієї установи - десятки молодих китайців, які 24 години на добу проглядають веб-сайти та в режимі онлайн надсилають вимоги до редакторів прибрати ту чи іншу новину, не дозволяти коментарі читачів або навіть просто опустити вниз повідомлення на сайті. Все спілкування відбувається виключно в електронній формі. за відмову підкоритися вимогам цензора - звільнення. Facebook, Twitter та Youtube у Китаї заборонені.

У Казахстані всі блоги в зоні .kz прирівняні до засобів масової інформації та вимагають державної реєстрації. Всі інтернет-видання так само мають проходити державну реєстрацію, після чого Казахтелеком може просто заборонити нелояльні ЗМІ. «Живий журнал" був заборонений у Казахстані протягом двох з половиною років після того, як на цьому сервісі відкрив свій блог Рахат Алієва - колишній зять Назарбаєва та його найлютіший ворог, який мешкає у Австрії. Також в Казахстані діє закон про заборону втручання в приватне життя, який передбачає кримінальне переслідування, та закон про лідера нації, який робить Назарбаєва недоторканим у пресі.

У африканському Судані діє офіційна цензура. Національна спецслужба має медіа-секцію, яка офіційно наділена повноваженнями відслідковувати статті до їх публікації. Офіцер може легально прийти до редакції та заборонити конкретний матеріал. Але, щоб не обтяжувати себе зайвими рухами, цензори просто телефоном узгоджують публікації. В разі відмови може бути конфісковано тираж - тому що такий самий офіцер чергує в типографії та має повноваження вилучати наклад із забороненою статтею...

Сучасна Україна видається надзвичайно далекою від цих держав. На фоні прикладів Казахстану, Китаю або Судану ми виглядаємо справжньою європейською демократією.

Але п'ять років тому сучасні українські реалії здавалися так само нереальними, як сьогодні нам видаються казахські або китайські. Свобода слова не зникає одномоментно, її втрату усвідомлюєш лише коли озираєшся назад.

Навіть коли здається, що демократія перемогла невідворотно і назавжди, вона все одно вимагає щоденної боротьби за себе. Боротьби, а не нагороди з рук президента чи прогулянки на кораблі разом зі спікером.

Сергій Лещенко, «Українська правда»

Фото - Макс Левин