Уже немає з нами багатьох творців цієї знаменитої стрічки — сценаристів Івана Миколайчука та Юрія Іллєнка (він же й режисер), кінооператора Вілена Калюти, акторів Наталі Наум, Василя Симчича... Але твір цей і сьогодні виблискує, немов коштовний самоцвіт, цінність якого особливо зросла на тлі безбарвних, стандартно-нудних, гримучих фільмів-одноденок, які цупко хапають глядача в лещата залізної схеми, не спонукаючи його ні до думання, ні до співпереживання.

«Білий птах...» тогочасні зарубіжні критики порівнювали з майстерно виписаною фрескою, у якій є багаті, барвисті національні строї, архітектура, музика, танець, живопис, різьблення, народні пісні й поезія. Він зітканий з історичної правди і творчої фантазії, з любові й болю за українців, які на рідній землі були позбавлені безжурно-щасливого життя. У ХХ столітті доля до них була особливо нещадною: їх було втягнуто у вир боротьби, породженої класовою ненавистю в ім’я «щасливого майбутнього», тобто комунізму, вигаданого ідеологами й теоретиками, тієї боротьби, в яку було втягнуто чи не половину людства. Ідеологи привабливими обіцянками й маніпуляціями легко сіяли ворожнечу, яка розколювала народи, сім’ї, призводила до братовбивства (шкода, але симптоми такої ворожнечі через вже давно збанкрутілі ідеї проявляються і сьогодні). Фільм це показав на прикладі однієї буковинської сім’ї Дзвонарів. І разом з тим він засвідчив силу народу, який не дав себе знищити, показав його віру в Бога, його талановитість і творення рукотворної та шляхетної краси. Цей фільм і сьогодні вражає незбагненною силою зображення, яке, немов чиста, живлюща вода, додає сил і наснаги.

Про цей та інші фільми українського поетичного кіно написано, серед інших і автором цих рядків, чимало, хоча, як справжній класичний твір, він відкриває нові й нові смисли. Втім, сьогодні йтиметься про історію його створення. Допомагають розкрити її, крім спогадів учасників зйомок, документи, що зберігаються в Державному архіві-музеї літератури та мистецтва. Редакційні висновки, протоколи засідань, листування, а також неупереджені свідки — все це розкриває нелегку, сповнену драматизму боротьбу творців за свій фільм.

Як стверджують Марія Євгенівна Миколайчук та Лариса Кадочникова, ідея фільму належала Іванові Миколайчуку. Про його креативний талант і те, як щедро він ділився своїми ідеями, задумами, яких мав безліч, згадують усі, хто його знав. Він був створений саме для кіно — мистецтва колективного. Невипадково ж реалізував себе у трьох найважливіших для кіно професіях — сценариста, режисера, актора. Безперечно, Миколайчуку поталанило на старті його кінематографічної кар’єри. Про досвід, яким стала для нього найперша роль у фільмі «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова і оператора Юрія Іллєнка, можна було тільки мріяти. Це було вишукане мистецьке оточення, це був ще один виш, це, зрештою, була висока планка творчості. Цей фільм приніс заслужену славу всім його творцям. Після цієї роботи та після ролі Тараса Шевченка у фільмі Володимира Денисенка «Сон», рівноцінних фільмів такого творчого горіння не траплялося. Актора-студента постійно запрошували, але то були скоріше планові одиниці, а не витвори мистецтва. Як слушно писав він сам, є фільми-будинки, а є фільми-храми. Так от, після храмів пішли споруди панельного ѓатунку. А душа прагнула польоту. 1968 року було два фільми з експедицією в Карпатах: один — «Камінний хрест» Леоніда Осики — знімали на Покутті, другий — «Анничка» Бориса Івченка — поблизу тих місць, що й «Тіні». Події в «Анничці» розгорталися в часи Другої світової війни, і Роман — герой Миколайчука — був гуцулом, та мусив носити мундир і зброю, хоча все його єство противилося цьому. Юнак переживає, коли поліцаї за наказом фашистів знищують партизанів. Врешті від неможливості жити у гармонії з сумлінням Роман божеволіє.

У тому фільмі була схема, але пояснення, що ж діялося в Карпатах у ті часи, не було. Ні психологічного, ні концептуального обѓрунтування долі його персонажа фільм не давав. Миколайчуку хотілося розповісти, як він бачив і розумів ці події. Розповісти про людей, яких добре знав, зрештою, про власну багатодітну родину. Сценарій вимальовувався, тільки хто ж візьметься за нього? А він, уже не новачок у кіно, добре знав, що доля «безпритульного» сценарію незавидна. Та й ітиметься про таке, що не дозволено в кіно показувати. Адже один з Дзвонарів був у Червоній армії, другий — в УПА...

6 травня 1969 року, на Юрія, випадково зустрівши Юрія Іллєнка, він пропонує йому ідею сценарію — як подарунок на День ангела. Іллєнко дарунок приймає, і обидва сідають за сценарій. Минає трохи більше ніж місяць — і на день народження Івана (15 червня) сценарій уже готовий. Не відкладаючи, його віддають на суд найпершої інстанції — художньої ради кіностудії ім. О. Довженка.

«Чи не розучилися ми радіти хорошим сценаріям?» — запитав у присутніх на тому засіданні гострий на слово Леонід Осика, який високо оцінив твір своїх колег і переконував у такій оцінці інших. Оскільки редактором випало бути Віталію Юрченку, одному з прогресивно мислячих редакторів кіностудії, сценарій відразу подали на затвердження в Держкіно УРСР, де, на подив редакторів і самих авторів, не відкладаючи процедуру затвердження в довгий ящик, йому також дали зелене світло. Далі дорога лежала до Москви, де давали (або й ні) остаточний дозвіл на постановку. Як зреагують на таку непросту історію досвідчені тамтешні знавці — невідомо. Посприяти позитивному рішенню взявся один із режисерів і тогочасний художній керівник творчого об’єднання студії Євген Хринюк. Його здатність до комунікації з чиновниками від кіно таки сприяла — «сумнівний» сценарій затвердили, нагадавши, «что интересы будущего фильма требуют от авторов тщательной работы по уточнению социального существа проблематики произведения. Наряду с этим — поисков такого его образного строя, что был бы ясен и доходчив для широкого советского зрителя». На щастя, інерція «відлиги» й порівняної свободи ще тривала, бо вже через два роки на таку лояльність не можна було й сподіватися. 16 вересня 1969 студія уклала з авторами сценарію договір.

Стартував підготовчий процес, режисер здійснює акторські проби, які, як багато інших етапів роботи над фільмом, теж мусили пройти процедуру затвердження. А надворі вже зима, у фільмі передбачалася зимова натура, потрібно було виїжджати на зйомки. Й тут трапляється щось небувале. До вже затвердженого на всіх рівнях літературного сценарію Держкіно УРСР висуває безліч претензій (на стадії сценарію режисерського, що концептуально не відрізнявся від попереднього). Спочатку 7 січня (!) за підписами головного редактора сценарно-редакційної колегії Держкіно УРСР Д. Прикордонного, його заступника Ю. Новикова та члена сценарно-редакційної колегії Г. Зельдовича вимальовується кілька лаконічних претензій. Окрім перевищення обсягу та незадовільного фіналу, зокрема, й таке: «Відзначаючи творче, активне ставлення Ю.Г. Іллєнка до ряду конкретних зауважень, все ж не можна обійти мовчанням деякі не знайдені, на наш погляд, рішення: а) образний показ з екрану трьох жахливих років фашистської окупації. Банду, якою керує Орест, показано в цілковитому відриві від окупантів — більше того, Орест просто декларує незалежність від німців і від «совєтів»; б) суть контрабандистських спроб Звонаря щось заробити залишилась неясною». І т.п.

Однак маховик кіновиробництва вже запущено і, схоже, ні самі автори, ні директор кіностудії Василь Цвіркунов зупинятися не збираються. Бо ідеологія — це важливо, але за зрив планової одиниці також по голові не погладять. А в пояснювальній записці Є. Хринюка Цвіркунову та головному редактору кіностідії Ю. Бедзику зазначається, що 16 січня автори сценарію Ю. Іллєнко та І. Миколайчук провели бесіду з Г. Зельдовичем. «Рассказ режиссера о финале показался Зельдовичу Г.Б. более впечатляющим, нежели в записи. Режиссер обьяснил, что снять фильм он сможет более убедительно, нежели записать».

Директор підписує наказ про виїзд в експедицію в Карпати. Й одержує від Голови Держкіно УРСР Святослава Іванова грізного листа з офіційним велінням його установи (бо в особистих стосунках вони були товаришами): Держкіно УРСР, «ознайомившись з режисерським сценарієм та з акторськими кінопробами, вважає, що в сценарії не враховані повністю основні зауваження і побажання Кінокомітетів СРСР і УРСР. Продовжити роботу над режисерським сценарієм під суворим контролем дирекції студії і її сценарної колегії. Фільм буде запущений у зйомочний період тільки з дозволу Комітету з кінематографії».

До цього офіційного листа тоді ж, 12 лютого, було додано розлогу «бомагу» уже згаданих чиновників сценарно-редакційної колегії Держкіно УРСР. Видно, понад місяць вони не гаяли часу і ретельно вишукували нові «промахи» в авторів «Білого птаха...». «Представленный авторами режиссерский сценарий не удовлетворяет. В нем произошла подмена классовой позиции абстрактной библейской концепцией борьбы добра и зла, расцвеченной, кроме того, библейской же темой познания от известного райского древа. В режиссерском сценарии и при сьемках фильма необходимо снять абстрактный подход к проблеме добра и зла и все библейские мотивы и пойти по линии более глубокого раскрытия конкретно-исторического зла и его классовой сущности». Якої тільки крамоли вони не познаходили в сценарії! Замість Вівді, якій, на їхню думку, виділено надто багато місця, й дитячої любові Георгія вони пропонували дати «мысль об исторической необходимости освобождения Буковины от румынского господства». Вимагали уточнити те, що Дана з весілля йде «прямо в обьятья Ореста». Тай сам образ Ореста-бандита також, на їхню думку, «требует уточнения».

Зрозуміло, людські взаємини, пристрасті, почуття, якими переповнені персонажі «Білого птаха з чорною ознакою», до уваги не бралися — чиновники від кіно мислили ідейними категоріями. «Нельзя согласиться с тем, — пишуть вони, — что в последней части сценария, показывающей село после освобождения, превалируют трагические эпизоды: приходит немой Богдан, гибнет Вивдя, гибнут люди на минном поле, пытается повеситься Дана, сгорают Петр и Остап, кто-то убивает Георгия, даже поп сходит с ума. (...) Так что же — страданий стало больше, чем было, и стоило ли за это бороться. Эта идея явно неправильна и не может служить даже составной частью концепции фильма».

Здавалося, після таких звинувачень фільм мали б зупинити.

«Коли я намагаюся послідовно простежити процес створення цього фільму, — згадує Віталій Юрченко, — то він мені нагадує одинокий крейсер, оточений з усіх боків торпедними катерами. На катерах сидять знавці своєї справи. І всаджують у крейсер торпеди. Торпеда пробиває борт, входить всередину, і вибух, який повинен статися, має розломити крейсер навпіл. Але вибуху немає. Крейсер немов ковтає ці торпеди і, не відстрілюючись, продовжує йти своїм курсом».

Як пояснював наприкінці 1980-х Юрій Іллєнко, під час роботи над цим фільмом вони з Іваном Миколайчуком «поставили перед собою досить по-єзуїтському сформульоване завдання: хоч би скільки нам робили зауважень, ми їх виконуватимемо, але в бік удосконалення. Адже воно не має меж, а для чиновників від мистецтва, що вимагають поправок, важить бюрократичний принцип: ми вказали — вони змінили. Причому суть часто-густо лишається поза їхньою увагою. Дають, скажімо, вказівку викинути епізод або сцену, а ми примудряємося так її повернути, так побудувати, що розкривали щось навіть точніше, несподіваніше й правдивіше. Праця в таких умовах тренує «боксерів» екстракласи». А в листі до польського кінокритика Януша Газди Юрій Іллєнко пояснював: «Дехто доводить, що матеріалу в сценарії вистачило б на кілька фільмів, але я хотів би зробити щось на кшталт «пересиченого розчину», щоб, як кажуть хіміки, дійшло до випадання кристалів».

Отже, «крейсер» продовжував іти своїм курсом — тривали зйомки, а співробітники кіностудії регулярно писали відповіді чиновникам: Бедзик, Войтенко, Хринюк і Юрченко в черговому «Заключении» на режисерський сценарій від 10 червня резонно нагадують, що Комітет перший варіант сценарію схвалив і дивуються, чому він різко змінив своє ставлення.

Молоде натхнення, силу творчої фантазії чиновники не змогли зупинити. Коли восени на студії і в Держкіно показали матеріал фільму, для всіх стало очевидним — це творчий успіх. В різних «заключениях» ще звучали заяложені зауваження посилити соціальне звучання, але на це вже ніхто не звертав уваги.

У № 5 за 1971 рік (у лютому) польський журнал Ekran, який регулярно писав про події в українському кіно, повідомив, що зйомки фільму вже завершено і відбулися його перші покази — на кіностудії та в московському Будинку кіно і що його прийняли з ентузіазмом, визнавши одним з найвидатніших творів радянського кіно останніх років.

 

У березні фільм показали в Палаці культури «Україна» для делегатів з’їзду Компартії УРСР. І тут сталося непередбачене — секретар Івано-Франківського обкому партії Добрик зчинив скандал, заявивши, що це антирадянський фільм. Перший секретар ЦК Компартії України П.Ю. Шелест негайно скликає широку нараду, куди запрошує найвищих офіційних авторитетів у кіно з Москви і Києва. На обговоренні професор В. Кудін з Києва виявив «фальш» у фільмі: червоноармієць не міг одружитися з донькою попа, але Микола Мащенко резонно апелював: для нас важливо, не хто чия донька, адже вся сцена символічна, важливо, яку філософію вона несе, а несе вона філософію правильну. Секретар Спілки кінематографістів СРСР Караганов однозначно заявив: фільм ясно та чітко утверджує класовий погляд на історію, це фільм поетичний і він не згоден з професором Кудіним, що бандитам нічого не протиставлено, бо їм протиставлені люди праці, їхній побут. І додав: «Іллєнко просто чаклун як режисер і оператор». Професор з Москви Каплер наголосив, що фільм Іллєнка дуже талановита робота. В. Баскаков — перший заступник голови Держкіно СРСР висловив упевненість що для жителів інших республік фільм буде справжнім відкриттям, що Іллєнко великий талановитий художник.

Фільм відстояли від нападок і звинувачень і послали в конкурсну програму Московського МКФ. «Білий птах з чорною ознакою» зчинив серед кінематографістів фурор став подією масштабу міжнародного. В липні 1971 року на VІІ Московському МКФ в залі Палацу з’їздів на чотири тисячі місць його зустріли тривалими оплесками. Він здобув золоту медаль. Кореспондент журналу Ekran Генрік Зелінський у своєму огляді назвав фільм Іллєнка і Миколайчука найцікавішим з погляду форми твором того московського фестивалю. Фільм визнають істинною перемогою українського кіно. Святослав Павлович Іванов, якого з приходом В. Щербицького зняли з посади, написав дисертацію «Український художній фільм», де полемізував з критиками, в тому числі з Блейманом, автором статті «Архаїсти чи новатори?»: «Прогнози в мистецтві небезпечні. Коли в друкарні набиралася стаття Блеймана, яка проголосила безперспективність «школи архаїстів», Ю. Іллєнко вже працював над фільмом «Білий птах». Не тільки М. Блейман, а й деякі інші критики вважали, що арсенал зображальних засобів, якими користувались і які постійно збагачували прихильники поетичного кіно, придатний тільки для казок, легенд, притч та історичних фільмів. Вони помилялися... У фільмі «Білий птах» поетичне кіно увійшло в сферу нових ідей і проблем. Сучасність не у вигляді вульгаризованої схеми, а та, яка виходить з розуміння, що великі проблеми, які хвилюють сучасну людину, народилися не сьогодні. Автори фільму підтвердили життєвість естетики поетичного кінематографа».

«Білий птах з чорною ознакою» купили чимало країн, він здобув різні міжнародні нагороди: премію «Срібні сирени» в Соренто, Італія, гран-прі «Золота пектораль шаха Ірану» МКФ в Тегерані, дипломи МКФ у Сан-Франциско, Бєлграді, Токіо, Сіднеї, Мельбурні та ін. Як справжній класичний твір він залишається і сьогодні вражаючим і свіжим, як і сорок років тому!