Переповнений зал столичного кінотеатру «Кінопалац», щільний ряд телекамер перед першим рядом, все знайомі обличчя журналістів та кінознавців (серед них - Володимир Войтенко, Лариса Брюховецька, Андрій Халпахчі, Ірина Гордійчук), лист-вітання від міністра культури Франції Фредеріка Міттерана, який зачитала радник із питань культури та співробітництва посольства Франції Анн Дюрюфле, - так у середу ввечері в Києві зустрічали лауреатку 64-го Каннського кінофестивалю Марину Вроду. Впоравшись із бюрократичними питаннями (у Франції режисерка загубила паспорт), Марина після повернення в Україну відразу дала прес-конференцію - як люфт у її власному кросі по міжнародних кінофестивалях, оскільки вже 4-го червня вона має бути в Сочі, де представляє свою короткометражку у конкурсній програмі «Кінотавра».

Про вчителів

Спілкуванню із журналістами передував прес-показ «Кросу» - 14-хвилинної роботи, в якій здача школярами фізкультурного нормативу метафорично обігрується як траєкторія руху окремо взятої людини. Переповідати кіно - невдячна й безперспективна справа. Фільм, звісно, треба бачити: треба бачити трамвайні рейки, що тягнуться в лісовій гущавині, відчути відстороненість, чи краще сказати інертність, фізкультурника та його підопічних, змиритися з постійним тремтінням камери. До речі, як зізналася Марина, режисером, у якого вона вчилася й продовжує вчитися, є Серій Лозниця (на зйомках «Щастя мого» вона працювала асистентом режисера з масовки). І цей момент добре прочитується в її роботі: ті самi великi плани й камера, що, як шпигун, невідступно слідує за героями.

Перераховуючи своїх учителів, Марина Врода, звісно, назвала керівників майстерні, в якій вона вчилася, будучи студенткою університету ім. Карпенка-Карого: це нині покійний Валерій Сивак та Михайло Іллєнко, який, до слова, особисто прийшов привітати свою знамениту студентку. Хоча, судячи з деяких обмовок Вроди та коментарів Михайла Іллєнка, у студентки та вишу були непрості відносини. Іллєнко характеризує молоду режисерку як відверту й таку, що послідовно відстоює свою позицію, з якою були й конфлікти. Марина Врода ж зізналася на прес-конференції, що в неї «були проблеми з кіностудією в інституті». Власне, тому вона вирішила знімати свій дебютний фільм після закінчення навчання, покладаючись лише на власні сили.

Про гроші

Продюсером «Кросу» стала Флоранс Келлер, яка працювала в Україні у Французькому культурному центрі. Після повернення у Францію вона заснувала компанію Les 3 lignes, «маючи бажання продюсувати такі (короткометражні. - Ред.) проекти».

«Щоб зняти цей фільм, у мене було всього літо, адже на початку літа я написала сценарій, - розповідає Марина Врода про появу у своєї стрічки французького продюсера. - Я розуміла: щоб знайти гроші через міністерство, треба чекати рік чи півроку. А я хотіла працювати сама, адже точно знала, що мені треба». Флоранс Келлер виникла, коли Марина Врода звернулася зі своєю ідеєю до друзів. Синергія українки й француженки виявилася як для дебюту неймовірно успішною: «Золота пальмова гілка» Канна, запрошення на міжнародні кінофестивалі, а нещодавно французький Canal+ придбав права на показ картини.

«Золота пальмова гілка» допомагає у плані подальшої дистрибуції, показу фільму», - зізнається Флоранс Келлер. Проте не дає відповідь на питання, чи дійсно «Крос» у Франції мав широке промо й підтримку, про що ходять чутки в наших навколокіношних колах (додамо, що первинний бюджет зйомок «Кросу» вклався всього у 3,5 тис. євро, але незабаром, через друк копій, сума може зрости до 30 тис. євро). Але про те, що це дійсно може бути так, свідчить коментар француженки про активну роботу у Франції Агенції короткого метра, що підтримує цей жанр кіно. «У Франції його купили, бо там є відповідні структури й люди, що цікавляться коротким метром. Я не думаю, що Україна щодо цього відкрита», - підсумовує Флоранс Келлер.

Проте не варто переживати, що відсутність налагодженої системи кіновиробництва в Україні спонукає Марину Вроду стати французькою режисеркою: «Те, що Хемінгуей писав у Парижі, не означає, що він був французьким письменником», - парирує вона. Зараз Марина Врода працює над сценарієм, який погоджуватиме зі своїм продюсером: «Якщо їй буде цікаво, ми шукатимемо можливості його зняти. Моя мрія - зняти повний метр. А до того буду знімати документальне кіно, на яке не потрібні великі кошти».

Критика

Реакція перших українських глядачів на фільм «Крос» виявилася неоднозначною. Зал аплодував, проте в ньому знайшлися й критики. Приміром, Марині закинули втрату динаміки зйомок наприкінці фільму, що можна пояснити не зовсім вдалим монтажем. Режисерка абсолютно спокійно сприйняла цю репліку, пояснивши: «Я викидаю все, що бачу зайвим. Так, спочатку у фільмі був ривок. Але далі герою бігти немає куди, хоча насправді біг продовжується у пластиковій кулі на озері наприкінці фільму». Конструктивної критики, рецензій та відгуків глядачів Марина врода очікує після показу «Кросу» на «Кінотаврі» та у конкурсній програмі цьогорічної «Молодості». Також є слабка надія, що короткометражку можуть показати в мережі кінотеатрів «Кінопалац», принаймні керівник мережі й генеральний директор дистриб'юторської компанії B&H Film Distribution Боглан Батрух пообіцяв зробити все можливе й неможливе.

Власне, чи можна говорити про аналіз такого жанру, як короткий метр, в Україні, коли єдиний пік уваги до нього припадає лише на час показу французького альманаху «Ніч короткого метра». В оглядах кінофестивалів - як українських, так і закордонних - йдеться переважно про художній повний метр. А фільми «Йшов трамвай №9» Степана Коваля (лауреат «Берлінале») та «Подорожні» Ігоря Стрембіцького (лауреат Канна) бачили лише обрані. І якщо Степан Коваль ще намагається творити, то Ігор Стрембіцький пішов у глибокий андеграунд: пробившись самотужки на Канни у 2005 році з фільмом, знятим на простроченій «Свемі», й через некультурне ставлення Міністерства культури, він не може реалізуватися в цій Україні.

Пряма мова:

- Якою була ваша дорога в Канн?

Флоранс Келлер: - Коли Марина мені в трьох словах розповіла, яким має бути фільм, я відразу відчула, що це буде гарно, надзвичайно, і тому важливо працювати в ньому. Можливо, у мене спрацювала інтуїція, але я знала, що треба готуватися до Канна. Коли ж Марина прибула до Франції й почала монтувати перші кадри, у мене виникло відчуття, що я триматиму в руках «Золоту пальмову гілку». Ми відправили фільм на фестиваль відразу, як вона закінчила першу версію монтажу. 18 квітня дізналися, що «Крос» відібрали, і потім почалося справжнє божевілля, тому що за три тижні ми мали закінчити весь постпродакшн.

- Марино, після вручення нагороди, що вам сказав голова журі конкурсу короткого метра Мішель Гондрі?

- Першою була моя реакція на його репліку за кулісами. Я запитала у нього: «Ну що?». Він сказав: «Як що? Palme d'Or!». Питаю: «Точно?» - «Так». Потім, коли ми вже пригощалися шампанським, він сказав, що багато режисерів, які отримували «Золоту пальмову гілку», потім не працювали. Але я його запевнила, що вже вирішила наперед - буду. І він сказав: «Ну давай!».

Ця нагорода дійсно висока - до мене всі підходять, всі вітають. І члени журі були дуже приємні.

Марина Врода народилася 22 лютого 1982 року у Києві. У 2007 році закінчила Київський національний університет театру, кіно й телебачення ім. Карпенка-Карого, факультет «Кінематографії та телебачення» за спеціальністю «Режисура художнього фільму».

Короткометражні студентські роботи - «Прости» (2003), «Клятва» (2007), «Дощ» (2007), «Сімейний портрет» (2006-2009). Її фільми були учасниками міжнародних кінофестивалів, зокрема кінофестивалю «Молодість».

Коментар Флоранс Келлер, продюсерська компанія Les 3 lignes:

- Агенція короткого метра існує майже 30 років. Це було бажання кількох французьких режисерів - об'єднати зусилля й підтримувати розвиток короткометражних фільмів у Франції. Якщо у Франції є структура, яка підтримує короткометражне кіно, то це тільки тому, що є люди, які цим займаються. Асоціація мала актину фінансову підтримку Національного центру кінематографії, який надає допомогу у вигляді продюсування, фінансування тощо. Сама ж Агенція короткого метра відповідає за дистрибуцію короткометражок: це може бути телебачення, кінотеатри або показ збірок фільмів.

Наталя Дмитренко, «Україна молода»

Фото - http://www.umoloda.kiev.ua