Упродовж тижня у глобальній мережі та ЗМІ не вщухає обговорення так званих «львівських подій». Хтось кидається в крайнощі, як наприклад автор вірша про тризуб на Кремлі та Росію без «москалів», на який я натрапила у Фейсбуці, чи ті журналісти, які поспішили приклеїти свободівцям ярлик фашистів. Тенденція доволі небезпечна - замість відкритих інтелектуальних дискусій про складні події тієї війни, які мали б відбуватися в Україні 9 травня й транслюватися загальнонаціональними каналами, замість життєво необхідного переосмислення історії ми бачимо примножування міфів.

Проте є й інша частина суспільства, яка, незважаючи на відсутність грунтовного й зрозумілого аналізу ситуації з боку влади, намагається більш глибоко зазирнути у причини та можливі наслідки. До цієї частини суспільства належать, безумовно, і читачі «Дня». Ми вже зверталися до цієї складної теми у матеріалах наших авторів, оскільки, на нашу думку, грунтовний аналіз ситуації надзвичайно важливий. Адже заплановані кимось навмисне чи спричинені недбалістю та безвідповідальністю, «львівські події» можуть стати кроком на шляху до небезпечної радикалізації суспільства.

Як цьому протистояти та як діяти, коли інформаційний простір країни не захищений жодними фільтрами? Хто повинен взяти на себе місію з формування національного інформаційного простору та протидії ворожим інформаційним атакам? Про це в інтерв'ю «Дню» розповів доктор філологічних наук, професор Маріупольського державного університету та Національної академії державного управління, автор підручників з інформаційних воєн Георгій Почепцов.

- Георгію Георгійовичу, ви відомий теоретик, один з найвідоміших українських фахівців у сфері інформаційних технологій та інформаційних операцій. За вашими підручниками навчаються покоління студентів. Утім, на жаль, на практиці щоразу виявляється, що український інформаційний простір абсолютно не захищений. Країна не здатна протистояти антиукраїнським інформаційним операціям, зокрема, психологічним атакам. Події у Львові на 9 травня - тому підтвердження. Як ви оцінюєте провокації у Львові та реакцію на них українського інформаційного простору? Як мали б у такій ситуації діяти українські журналісти, щоб не допустити тиражування провокативної інформації?

- Ви самі починаєте запитання з одного з інформаційних прийомів, коли називаєте все це провокацією. Тобто наперед задаєте точку відліку, за допомогою якої можна про це говорити. До речі, Р. Макнамара колись сказав, що треба відповідати не на те запитання, що вам поставили, а на те, яке б ви хотіли отримати.

У кожному повідомленні є фактаж та інтерпретація. Події 9 травня у Львові мають негативний фактаж, від якого ми хочемо заховатися за рахунок інтерпретації «рука Москви». Можливо, але потрібні докази. І для того, щоб ця «рука Москви» так спрацювала, треба було задіяти велику кількість і наших чиновників, і громадян. Навіть у такій гіпотетичній ситуації за свої дії давайте відповідати самі. «Свобода» нехай відповість за те, що робила вона, а міліція - за те, що вона не робила, але повинна була б робити. Бо не можна було не пускати ветеранів, не можна було дозволяти зривати ці георгіївські стрічки. І взагалі стосовно організації з боку влади - не треба було створювати вибухонебезпечне середовище, привозячи людей з інших областей. Тобто ситуація була запрограмована, а от свідомо чи ні - це вже інше питання.

Окрема проблема - висвітлення цієї ситуації журналістами і реагування на неї влади. Висвітлення було - ми всі і все бачили. Але одночасно журналістам важко було коментувати щось, бо влада промовчала. А є такий закон для влади всіх країн: чи подія позитивна, чи негативна, але краще самому про неї розповісти - тоді вона почне новинну хвилю з вашою інтерпретацією. Увести першим інтерпретацію легше, ніж потім її змінювати, бо вона вже буде записана в масовій свідомості. І будьмо чесними: журналіст не здатен розрізнити, чи це було провокацією, чи ні. Це можуть зробити тільки спецслужби. Про це може спокійно говорити також політик, бо він автоматично повторює свою політичну позицію: опозиція буде називати це провокацією, провладні сили - ні.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

- Все ж, якщо це інформаційно-психологічна спецоперація, то далеко не перша проти України. Чим вона була особлива? Якщо проаналізувати інформаційну війну проти України в розвитку, які висновки варто зробити, не лише у плані протидії інформаційним атакам, а й у плані профілактики подібних провокацій?

- Такі події, як і протидії, плануються заздалегідь. Наперед готуються навіть різні варіанти реагування, бо коли подія відбуватиметься вже не буде часу на розробку точних слів. Слід мати журналістів, які будуть спеціалізуватися на такому реагуванні. Не говорячи вже про якусь бюрократичну «клітинку», яка нестиме відповідальність за моніторинг цього. У цьому випадку будуть з'являтися графіки, можна буде побачити зростання частоти згадувань, зміну уваги чи її концентрацію на тих чи інших подіях. Якщо цього не буде, то завтра ми матимемо нову ситуацію, яку знову називатимемо провокацією. Але реально все це буде використанням інформаційного простору на користь того, хто виявиться спритнішим та вмілішим.

Слід також «інвентаризувати» весь спектр можливостей, якими досягається вплив. У нас, наприклад, зникли люди народної довіри, якими були, приміром, М. Стельмах чи О. Гончар. Вони також можуть зупинити не ту інтерпретацію завдяки своєму авторитету. Також чи не вперше в житті МЗС породив відповідь російській стороні, яку можна вважати сильною, бо вона була дійсно незалежною. Отже, щось діється, правда, немає гарного результату, але будемо вважати, що його ПОКИ ЩО немає.

- Поштовх львівським подіям певною мірою дала Верховна Рада України - законом, умовно кажучи, про червоний прапор. Якщо політична еліта країни не здатна захистити інформаційний простір держави, хто має взяти на себе цю місію, хто має виробити стратегію формування (перш за все) та захисту національного інформаційного простору?

- У нас є бюрократичні структури, які повинні цим займатися саме в плані протидії провокаціям: Рада безпеки і оборони, Інститут стратегічних досліджень і СБУ. Але не відпрацьована креативна складова, а також співпраця зі ЗМІ. Уявіть, який би піднявся галас, коли б на якомусь каналі з'явилися спеціалісти з психологічних операцій у погонах? Чи почали б надсилатися інструкції з реагування на всі канали? Хоча в США спеціалісти з психологічних операцій спокійно сиділи на CNN, бо йде війна з терором.

Взагалі тут інша, небюрократична динаміка, тому реагування важке для бюрократів, бо не працює звичне для них погодження, коли відповідальність розмивається.

- В одному зі своїх матеріалів ви зазначаєте, що на пострадянському просторі розвивається нова холодна війна, яка надалі лише посилюватиметься. Хоча рік тому до влади в Україні прийшов нібито лояльний до Росії кандидат, істотного поліпшення в російсько-українських стосунках немає. Навпаки, у відповідь на поступки з українського боку маємо ще більший утиск українців та непоступливість росіян. Якими, на вашу думку, будуть наслідки цієї холодної війни на пострадянському просторі? Чи Україна й далі поступатиметься своїми позиціями, де межа і що може стати поштовхом до зміни ситуації?

- Політика стала набагато прагматичнішою. Гасла гаслами, а свій інтерес все одно залишається важливішим. Я певен, що Росія теж є «зобиженою» на Україну. І це в чомусь нормально. Оскільки ми дозволяємо собі висловлювати наші інтереси і словами, і діями. Що стосується наявності поступок, то вони були і будуть. Саме це пояснює нашу любов до багатовекторності. Іншого інструментарію в нас і немає.

Єдине, що треба починати готувати спеціалістів у сфері інформаційних операцій. Наприклад, у Москві є магістерська програма «політичне проектування на пострадянському просторі». Саме такою є студентська спеціалізація. І тоді ми зможемо щось казати, з когось вимагати. Без підготовки спеціалістів, без бюрократичних структур, які б несли хоч якусь відповідальність, нічого не буде. На умовний гуманітарний танк, що наступає, треба мати свій гуманітарний танк, а не «плач Ярославни».

До речі, сьогодні навіть з'явилися такі терміни, як гуманітарний спецназ або креативний спецназ. В цих термінах чітко відображені основні вимоги, які можна викласти так: а) швидке реагування, б) жорсткість відповіді, в) гуманітарна сфера дії.

Росія буде нашим вічним другом-ворогом. Чим країни ближчі, тим їм важче. Російське телебачення більш динамічне і більш інтелектуальне, тому поки що воно реагує на ці проблеми краще. А ми тільки беремо російські формати, останнім часом навіть разом з ведучими.

- Політтехнології, що застосовуються в Україні, призводять до радикалізації суспільних настроїв. Яка роль журналістики у знешкодженні цих процесів? Як правильно протистояти радикалізації суспільства на практиці?

- Оце найсерйозніше питання з усіх. Мають бути програми, які умовно можна позначити як виховання патріотизму. Це робили США, створюючи своїх героїв, свята чи виховуючи повагу до власного прапору. Це зробила Чехословаччина та інші країни, які виникли після розвалу Австро-Угорської імперії. Це зробив Ізраїль, який виник як країна з нуля, навіть мову довелося зробити живою з мертвої.

З'явився і зовсім новий тренд в розвинутих країнах (Велика Британія чи Франція, наприклад). Вони вирішили вимірювати своє зростання не в економічних параметрах, а в рівні щастя на душу населення. Бутан навіть увів цей показник у вигляді нашого ВНП. І увійшов в десятку найщасливіших країн світу.

Це теж урок, бо реально Захід вже частково відмовляється від тих цілей, за якими ми ще збираємося йти. Сьогоднішня Британія акцентує, наприклад, на тому, що капіталізм атомізував суспільство, зробивши людей менш щасливими.

- Українське суспільство потребує переосмислення своєї історії, зокрема й новітньої. Таке переосмислення вимагає якісно нового рівня суспільної дискусії, а це передусім сфера відповідальності журналістики. Якою, з огляду на це, повинна бути журналістська освіта? І чому сьогодні вона не здатна «продукувати» конкурентоспроможних журналістів?

- Журналісти не винні, ми хочемо перекласти на них такі функції, які вони не мусять виконувати. Таке переосмислення мають вести освіта і академічна наука, а також масова культура шляхом потрапляння в масову свідомість.

Кожен окремий журналіст мусить розвивати себе, не зупинятися, не виходити на роль судді. У нього немає на це права. Навіть політиків просять читати третину книжок не спеціальних, а з інших сфер, щоб бути цікавими людям. А журналісти, мабуть, повинні читати половину текстів заради загальної освіти. В єзуїтів колись був такий предмет, що звався ерудиція. Оце і є шлях журналіста. В деяких країнах, наприклад у Німеччині, журналістика є тільки другою освітою. Я запитував в них, а що ви будете робити з ядерним фізиком, і вони відповідали, що він вестиме якусь наукову колонку. Тобто фаховість при цьому стає набагато вищою.

Вікторія Скуба, «День»

Фото - http://www.day.kiev.ua