Поет Павло Вольвач: «Причини головних українських бід — у нас самих!»

23 Квітня 2011
22501
23 Квітня 2011
10:40

Поет Павло Вольвач: «Причини головних українських бід — у нас самих!»

22501
Його ім’я — серед тих, хто визначає сьогодні рівень сучасної української поезії: Василь Герасим’юк, Тарас Федюк, Петро Мідянка, Іван Андрусяк…
Поет Павло Вольвач: «Причини головних українських бід — у нас самих!»

Його ім'я - серед тих, хто визначає сьогодні рівень сучасної української поезії: Василь Герасим'юк, Тарас Федюк, Петро Мідянка, Іван Андрусяк... Характерно, що не менш яскраво Павло Вольвач проявився і в прозовій іпостасі: його роман «Кляса» (котрий свого часу неабияк зворохобив тихий плин літературного життя і був визначений багатьма критиками як «один з найживіших сучасних українських романів») витримав два перевидання в Україні й виходить турецькою мовою у стамбульському видавництві «DA».

 

Але передовсім Павла знають саме як поета. Останніми в серії поетичних книжок від Вольвача стали «Триб» (2009, «Факт») та «Вірші на розі» (2010, «Ярославів Вал»)...

 

- Те, що ви із Запоріжжя - відомо. А чи можете згадати конкретний день, коли начебто поет-маргінал Вольвач вийшов із «підпілля» і публічно заявив про себе?

 - Той випадок пам'ятаю добре, це був рік так 1992-й... Я з'явився в редакції запорізької газети «Наш город» (наголос на першому складі, хоча місцеві дотепники натискали на другий. - П.В.), що якраз проводила такий собі «поетічєскій чємпіонат». Вирішив спробувати, хоча газета й специфічна була, пам'ятається, а ще більш специфічний чоловік відповідав там «за культуру». Це один із запорізьких російськомовних поетів, який невдовзі пішов у політику, став народним депутатом і, здається, закінчив заступником відомої пані Вітренко. Ну, на той час він іще був більш вегетаріанських поглядів, не таких охотнорядських і кислокапустянських, але, коли вперся оком в україномовні вірші, важка задума таки лягла на його чоло. «А почему вдруг Махно?» - «Та подобається...» Поет наставив на мене випуклі скельця окулярів, зітхнув, і вже на довше поринув у тексти. За стіною - було чутно - цокотіла друкарська машинка, в коридорі стукали метушливі підбори... «Но вы же из Западной?» - за кілька хвилин перепитав він з надією. «Ні, зі Східної... - жорстокосердно відповів я. - Причому, до сьомого коліна. В три поверхи...» Поет зітхнув іще важче і знову зашарудів аркушами. Так і почалося...

 

- Маєте в письменницькому активі вісім поетичних книжок, роман. А могли б самі щось вирізнити із цього авторського шерегу?

 - Навряд. Мені всі книжки однаково близькі. Той-таки «Марґінес», перша тоненька книжечка на жовтуватому папері, 50, здається, сторінок. Чи «Південний Схід», що став своєрідним підсумком «запорізького» періоду і творенням певного південно-східного міфу, чи «Триб», у якому деякі критики вбачають вихід на «стереометричне» освоєння українського часопростору. Інші теж не стали чужими, теж не відмовляюся від них. І всі потім важко відкривати, ніби аж ніяковієш від колишніх власних рефлексій, емоцій... Та й сумніви, про які я вже неодноразово говорив, діймають: справді-бо, кому потрібне все те, що пишеш ти, та й не тільки ти? Кому воно зігріває душу, що воно і як може змінити в цьому житті й світі, та й чи повинно змінювати? Нема одвіту... Але «Клясу» я б таки вирізнив. Бо дуже вже вплинув на мене цей роман, дуже вже багато попривідкривав чогось такого - і в довкіллі, і в собі самому, про що й не підозрював. Мені йшлося написати цю книжку. Щоб осмислити й зафіксувати той час і світ, свідком якого був саме я. Щоб довести, що прозове слово, яке абсолютно різниться від поетичного, теж не втікає з-під пальців, а таким собі «кубиком-рубиком» складається в автономний, але цілковито живий світ, куди потім вільно заходити всім бажаючим і небайдужим... Хоча ні, не так. Не складається світ, а виривається із м'ясом і кров'ю з прожитої реальності і лягає на сторінки: ось він, димить свіжою плоттю, шкіриться золотофіксовими посмішками... Так точніше.

 

- Сумніви, про які ви говорите, мають, напевно, естетичне чи психологічне підґрунтя. А як впливає на вас соціальний, політичний простір? Як ви ставитеся до навколишніх реалій? Що вас надихає?

 - Я реагую на життя. Саме від зіткнення із життям, із реальністю з'являється більшість моїх текстів. А щодо ставлення до політики... З одного боку, наче б ніяк не ставлюся, якщо розуміти «політику» як тайни кабмінівського двору, верховнорадівські міжсобойчики, чи партійні тусовки, чи навіть мітингові перманентні променади київськими бруками.

 

Але ж, повторюю, не в закритому просторі живеш, не у вежі... Ніздрями самосійного культуролога-інтуїтивіста я відчуваю все те безпросвіття й незатишок, які зависають десятиріччями й згущуються, які б влади не змінювалися. Як це може не пригнічувати? Чи як може не позначатися на мені майже повна, якщо не втраченість, то маргіналізація, нереалізованість, неприлаштованість мого покоління, трохи старших-молодших, тих людей, що входили в літературу якраз на хвилі найвищих романтичних національних і всіляких інших сподівань? Де Юрко Ґудзь, де Аттила Могильний, де Улян? Та й не лише вони...

 

Найбільше ж пригнічує усвідомлення, що, попри всі зовнішні тиски й підступи «воріженьків», причина головних українських бід - у нас самих, у нашому менталітеті. Щось там не так, якийсь - дозволю собі автоцитату - «глибинний глинобитний ґандж», який треба усвідомити, висповідати й викорчувати. Чи, може, вичавлювати по краплі, не знаю. Але щось із цим робити треба, інакше - шлях стелиться вслід за ацтеками та за убихами...

 

- А що ж робити?

 - Я промовчу... Та й чи маю право на поради аж такого масштабу й рівня? Запам'яталася суперечлива теза Бориса Гребенщикова про колег-музикантів, які заявляють, мовляв, якщо ви знаєте мої пісні, то тепер послухайте, що я вам скажу як громадянин. А дратівливого БҐ цікавить якраз їхня музика, а не їхня думка. «Якби ти був загальновизнаним мудрецем... геніальним аналітиком з неймовірним політичним чуттям, я б тебе послухав, а так...» Щоправда, за цю думку Гребня занесли в розділ «Дерьмометр», є такий на російському сайті «Ґрани.ру», куди зазвичай потрапляють усілякі дурні й невдалі вислови, як правило, мовлені доволі одіозними людьми. Але щось у цьому є...

 

Отже, з порадами важко. Загалом, намагаюся зберігати енергію для художнього тексту.

 

- Останнім часом ви працювали заступником головного редактора журналу «Сучасність». Це один з найповажніших українських часописів. Але, схоже, доля в нього така ж невесела, як і в більшості нинішніх подібних видань?

 - Та хіба тільки в часописів? Втім, всього не охопиш. Скажу за журнал. Справді, «Сучасність» - найавторитетніший, як на мене, український часопис, заснований діаспорою ще далекого 1961-го, а потім, з настанням незалежності перенесений в Україну.

 

До речі, це ж півстоліття якраз цього року виповнюється, ювілей. Тим прикріше, що «Сучасність» практично припинила існування. Причина банальна і звична, як на наш час, - брак коштів.

 

Головний редактор Тарас Федюк робить усе можливе, аби реанімувати часопис, знайти інвесторів чи меценатів, але поки що ситуація не дуже райдужна.Такі-от справи. Ганьба, але на всю Україну, виходить, немає людей, готових у скрутний момент підтримати журнал, на сторінках якого вперше оприявнилися практично всі найголосніші твори й найголосніші імена української літератури останніх десятиріч! Виходить, немає нікого: ні емоційних калинопідіймальних «патрійотів», ні раціоналістичних прагматиків «нової хвилі», ні опозиційних, ні провладних, ні «львівських», ні «донецьких», ніяких... Тільки смуги за літаками, що мчать «еліту» в Африку на полювання. Та ще вітер ворушить бутафорні стріхи в Батурині...

 

- З київським поетом Олексієм Зараховичем, ви, пам'ятається, започаткували кілька років тому мистецький проект «Українсько-російський словник». Був навіть поетичний вечір у Музеї літератури, де два автори навпереміну читали вірші - українською і російською. В чому суть цього проекту і яка його подальша доля?

 - Так, було таке. Якось за чаркою кави ми з Льошею Зараховичем, талановитим київським поетом, моїм приятелем, вирішили спробувати винести на публіку такий поетичний діалог, розмову двох авторів, один з яких пише українською, а інший російською. Поєднати на сцені, перед слухачами не лишень мови, а й різнопланові поетичні стилі, причому в контексті саме єдиної української культури. Принаймні «багатоярусному» киянину Зараховичу Плужник і Зеров не менше, а то й більше близькі, ніж Маяковський чи Мандельштам. Не мені судити, як нам це вдалося. Але те, що спроба виглядала цікавою, це факт. По перше, змішалися дві поетики, два світи - рейки, дими, маслини, кутаста «пролетарськість» та південна спекотність, і - навзаєм - річка, вільглість, верші (не плутати з віршами), «чухонь», луска, тополиний пух, київсько-«міщанська» легкість... По друге, я пам'ятаю той зал, заповнений ущерть людом, половина якого ніколи б не прийшла на Зараховича, а інша й краєм вуха не чула про Вольвача, ну й, відповідно, теж ніколи б не прийшла на його сольний вечір.

 

- Як відомо, середовище літераторів досить своєрідне, що обумовлене самою специфікою професії. Чи дружите з кимось із колег-письменників?

 - Друзі, як правило, набуваються в юності, в молодості. В мене теж так. До того ж, друзів не може бути багато, це подарунок долі, це від Бога. Втім, і про неможливість письменницької дружби говорити не буду, бо існують такі щасливі приклади, і зовсім не поодинокі. На даному етапі в мене є ряд колег, з якими почуваюся в цьому світі значно тепліше, впевненіше. Можу їх назвати, детально перерахувати, але раптом, як водиться, когось забудеш, і мимохіть образиш достойних людей. А я цього робити аж ніяк не хочу.

 

- Якою буде наступна ваша книжка?

 - Дуже динамічно, дуже рясно виникають вірші останні пару-трійку років. Це, мабуть, потрапив у такий струмінь, у такий період, коли осягаєш світ саме в поетичній формі. І мислиш не віршем-другим, а саме блоками, книжками віршів. Тож такий черговий етап завершився - чи продовжився? - черговою поетичною книжкою.

 

Надія Степула, «Дзеркало тижня. Україна» 

Фото - www.dt.ua

LIKED THE ARTICLE?
СПОДОБАЛАСЯ СТАТТЯ?
Help us do more for you!
Допоможіть нам зробити для вас більше!
Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Надія Степула, «Дзеркало тижня. Україна»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
22501
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду