Вже 15 років українська газета «День» носить неофіційне звання лідера щоденної якісної преси. Вона також відома «фірмовими» щорічними фотоконкурсами та «візитною карткою» - бібліотекою газети «День», до якої входять нариси про «білі сторінки» історії України. Кілька років тому книги цієї бібліотеки отримали гриф «рекомендовано для використання як додаткової літератури у навчальних закладах», що стало приємною несподіванкою і особистим досягненням для керівника проекту і головного редактора газети «День» Лариси Івшиної, з якою вдалось поспілкуватись кореспонденту «СМ».

 - Пані Ларисо, Вашій команді вдається робити щоденну газету і при цьому, займатися просвітою, говорити про моральні цінності, представляти українську минувшину як частину історії всієї Європи...  
- ...Мені здається, що ця частина нашої роботи могла би бути екранізована. Бібліотека «Україна Incognita» - чим не серіал? Власне це могло би бути частиною структури Суспільного мовлення. Бо країна, яка себе ще не переосмислила, потребує саме таких форматів. До речі, на російському каналі «Культура» є Вільний університет, куди приходять могутні вчені, я слухала декілька програм з величезним інтересом. Це повноцінна двогодинна лекція, де люди сидять за партами, слухають і вчаться, вчиться телевізійна аудиторія. Нашій країні знаєте, скільки треба вчитися? А ми собі дозволяємо тільки танцювати та співати. Мені прикро, що в радянський час для нас була відведена роль козачків при панському столі, щоб танцювали, кланялися та короваї носили. А нині ми самі, добровільно...     

- Ви якось зазначали, що нашій еліті треба вивчати історію. Чим може допомогти в цій ситуації журналістика? Як Ви оцінюєте політику міністра освіти, якого звинувачують у спробах переписати історію?

- Я думаю, що на цю ситуацію варто дивитися системно. Еліті, як і громадянам, треба вивчати і творити історію. В України за новітні часи було кілька шансів, «вікон можливостей», скориставшись якими, можна було б витягнути всю ситуацію, стати на тверду дорогу об'єднання з великою Європою. З певних причин вони провалились. І з цієї дуже низької відмітки ситуацію опанувала політична сила, яка в принципі ніколи не декларувала того, що хотіла би чути осмислена українська спільнота.      Майже ніколи від них не чули слів, що «ми будемо розвивати українську мову, вивчимо українську історію, будемо з усіма спілкуватися, ми будемо вчитися, запросимо найкращих спеціалістів...». Вони нічого такого не казали, а їх все одно обрали. Тому що попередні розчарування, попередні поразки, і попередні дурниці, і попередні зради багатьох людей спустошили. Тому те, що відбувається нині, значно краще, ніж могло би бути.      Наше суспільство не дуже добре вчиться. Шкода, але журналістика йому також майже не допомагає. Наприклад, телебачення переважно стравлює, розважає, лоскоче, смішить, але не «тягне за вуха» і, зрештою, зовсім не примушує рости. Треба було б формувати якісь рамки, які б людей стимулювали і показували горизонт. Проте і журналістів не можна надмірно звинувачувати. Не сформована планка і ціннісні орієнтири. В нас плутають чиновників, різноманітних начальників, номенклатуру і називають їх елітою. А водночас в кожній сфері є прекрасні спеціалісти і профі - ось це еліта! Це чудові лікарі, фізики, філософи, поети, письменники і перелік можна продовжувати. У нас є справжня еліта - неоформлена, невизнана майже всім суспільством. Нам треба голосно сказати, що ми знаємо, хто наша еліта, а ці - не еліта. І цієї плутанини можна уникнути, просто всім треба намагатися налаштуватися на якийсь камертон. І не тягнути цю різноголосицю в різні боки, слухати свою країну, врешті-решт, вдивлятися в неї.      А стосовно конкретного міністра - то в нього є особиста карма. Має спеціальну роль у цьому уряді, і, як може, старається її виконувати.

-  Вам довелося працювати на телебаченні. Нині багато говорять про потребу Суспільного мовника, яким би він мав бути, і хто його творитиме?      - Я завжди під час цих дискусій казала: «Добре, умовно воно у нас є. Що Ви будете показувати?». Поки немає людей, які вміють це дуже добре робити, треба вчитися. Треба сформулювати завдання. І я переконана, якщо буде достойна мета, підтягнуться ті, хто захоче її реалізовувати. Коли ми починали газету «День» в 1997 році і задумали англійський тижневик (якому вже 14 років, і з минулого року він виходить двічі на тиждень) - тоді це виглядало, як ненаукова фантастика. Ця надзадача виправдала себе! Як приклад - «TheDay» редагував вчений зі світовим ім'ям Джеймс Мейс. А якби в нас не було англійського тижневика, хтозна, коли б перетнулися наші шляхи.      Наша студентська молодь все ще ізольована від сучасних гуманітарних знань того рівня, на який вона заслуговує. Я їм страшенно співчуваю. Книга «Мої університети» - це наслідок багаторічних спілкувань зі студентами, кроки назустріч тим молодим людям, які не хочуть в інформаційний час жити в умовах темного захолустя...      У мене недавно була зустріч з парламентськими інтернами. Я була страшенно задоволена рівнем спілкування. Під час глибокої дискусії я спитала, хто чув про Сергія Кримського. Там було двоє наших постійних читачів, вони підняли руки. А всі інші не знали. Уявляєте? А це - гігант. Один з найактивніших, найцікавіших філософів нашого часу. В минулому році він пішов з життя. З ним не було жодного повноцінного ефіру на українському телебаченні. Розум - неформат. На жаль, у нас немає «високої полиці» на телебаченні. Орієнтація - на смаки нижче середнього. Доводилось не раз говорити, що у нас на ТБ апартеїд[*] інтелектуального глядача. Розумний громадянин і, зрештою, розумний виборець - це питання національної безпеки. Коли суспільство опускають, коли воно бідне, засмикане, воно боїться інтелектуального продукту.      

 - Невже в Україні немає попиту на інтелектуальний продукт?

- Ні, я не так думаю. Попит є, але його треба сформувати, розбудити. Людина не може любити те, чого вона не знає. Невже ми, маючи таку колосальну історію, не віримо в наше суспільство? Невже ми думаємо, що зараз оте все ТБ-«попсовидло», яке нам пропонують, - це рівень українських людей? І тут тільки Суспільне телебачення саме по собі не допоможе. Хоча добре, що Президент знову про нього згадав. На кожному каналі повинен бути свій фрагмент суспільного телебачення. І я не погоджуюся з тим, що українці мають платити двічі. Вже є Перший національний - це канал платників податків. Його треба розвивати як суспільний. До речі, я бачу, що Єгор Бенкендорф робить обнадійливі кроки в цьому напрямку. 

- Перший національний мав би бути змістовний, просвітницький?  
- Безумовно, він мав би виконувати таку місію, надзадачу. Але чи може він її виконати повною мірою, це інша обставина. Заважає, на мій погляд, пострадянська традиція, яка зводилася до того, що цей канал - це канал начальників. Але бачу, на Першому національному з'явилися «вікна», коли народ чує, наприклад, два абзаци від Івана Марчука, Євгена Сверстюка... І ось нещодавно - розкішний сюжет з Ніною Матвієнко у фантастичній українській сорочці. Вже одна ця картинка - неймовірне видовище! Це до двадцятиріччя незалежності. Це такі «клаптики радості», але ж має бути структура, на яку нанизуються важливі теми, розумні розваги. Як могло статися, що в країні на жодному каналі не було б програми годинного інтерв'ю з видатними людьми свого часу? А вони йдуть з життя. Павло Загребельний, Микола Вінграновський, Леся Вінграновська, Михайлина Коцюбинська...      Ми повинні задумуватися над тим, чому від напівколоніального режиму УРСР ми прямуємо в українське гетто в незалежній Україні?   

- Але ж є в Україні цікаві і талановиті журналісти, які могли б робити такі програми...     

- Так, останнім часом «5 канал», «ТВі», «СТБ» зі своїми невеликими можливостями подають якісь «маячки»... Але хіба Віталій Портников не справився б робити годинне інтерв'ю для великої аудиторії, скажімо, на каналі «Інтер»? Чи той же Олександр Ткаченко на «1+1»? Чи Наталя Мосейчук, чи Ольга Герасим'юк? Чому я кажу - годинне? Це умовно, може бути і 45 хвилин. Розумній людині, щоб розгорнутися, не завжди вистачає часу просто сказати «гав» на великих ток-шоу. І багато людей, яких туди, може, й запрошують, не готові йти. Є люди, які не можуть говорити, коли їх грубо перебивають. А деколи їх треба і розговорити, сформувати такі запитання, щоб їм захотілося висловитися. Я нічого не знаю красивішого за своєю тб-природою, ніж мислення он-лайн. Коли людина в прямому ефірі мислить, а ти дивишся, як народжуються думки. Шкода, що нині ми просто позбавлені такого задоволення.      

- То чому ж вони цього не роблять? Це відсутність можливостей чи бажання?      - Очевидно, що їм не хочеться йти всупереч обставинам. У нас, загалом, мало таких характерів. Це ж треба сваритися, коли хтось не погоджується, щось доводити. А що, хтось стоїть під телеканалами і вимагає? Ніхто не вимагає. Всі вважають: «Ну раз так, то так, значить така наша доля. Оце будемо дивитися дешеве мило, жити не своїм життям». Вже зараз я прочитала, що Юра Горбунов говорив про ситкоми, які будуть зніматися на українському матеріалі. А скільки років українські фантастичні актори були не зайняті! І це велика відповідальність всіх президентів разом взятих, всіх парламентів. Вони кожного разу нібито вирішують якісь важливі питання, але є ще надважливі питання. Є питання атмосфери в суспільстві, є аура Розуму. Якщо її ніхто не створює, ніякі закони працювати не будуть.

- А може, варяги на ТБ краще підготовлені і ефективніше реалізовують інформаційні стратегії?  
- Колись президент Кваснєвський сказав мені цікаву річ: «Ми, поляки, повинні працювати вдвічі більше, ніж німці. А ви, українці, повинні працювати більше, ніж поляки».      Треба усвідомлювати, і особливо це повинна зрозуміти молодь, що конкуренція на ринку праці є і в журналістиці. І якщо ми самі дозволяємо, щоб всі козирні місця займали інші люди, то наші журналісти будуть носити за ними папки. Так, можна по-різному до них ставитися, але досвід роботи вони мають чималий. Наші канали могли і своїх виростити, але цим ніхто не займається. Нашим журналістам треба давати шанси. Є хороші репортери, але їм треба наростити аналітичну складову. Деякі керівники каналів, які прийшли з радянського часу, були сформовані так, що для них московське телебачення апріорі вважалося еталоном, а не, скажімо, ВВС. І тому виходить, що залучають готових ведучих, консультантів за великі гроші, і, знову-таки, не розвивають своїх.      Анекдот: наші політики залучають російських політтехнологів, які в себе в країні не виграли жодних виборів! Бо в них просто немає виборів...      Але щоб ефективно працювати на українському ТБ, треба бути зануреним в контекст українського життя і української культури. Дехто думає, що вони приїхали звідкись такі високочолі, і все можуть. Але цей снобізм нічим не підкріплений. Саме так це виглядало з ефіром Кисельова під час шевченківських днів. Було жалюгідне видовище, мені було страшенно шкода Кисельова... Йому явно було незручно, але він себе сам загнав.      І ще на одному хочу наголосити - українські журналісти один одного не підтримують. Охочі похвалити будь-кого з іноземців, і ніколи не похвалять свого. А це рабські звички. Вільні люди поводять себе інакше. Я переконана, що саме це багато в чому нам заважає.     

- Дехто каже, що сьогодні журналісти при нівелюванні ролі опозиції відіграють цю функцію. Чи погоджуєтеся Ви з таким поглядом?      - Ні, функції опозиції не знівельовані. Просто ті люди, які нині в опозиції, не відчувають внутрішньої єдності і сили, бо їх порозсмикували по всяких владних угрупуваннях. І вони трохи в депресивному стані. Але функції в них залишилися, і час від часу я це бачу, коли виступає той же В'ячеслав Кириленко чи Сергій Соболєв - це виглядає дуже аргументовано, переконливо. До речі, у нас журналісти замість того, щоб пояснювати важливі речі, часто втягуються у якісь тусовочні сварки і пересуди. Зокрема, коли Арсеній Яценюк ішов на президентські вибори, не без допомоги журналістів йому клеїлися всі ярлики, то «кролик», то ще щось. Але ж подумайте, чи це нормально? Ми говоримо, що хочемо мати нове покоління в політиці, хочемо, щоб люди були більш освічені. Може, в нього є свої недоліки, то їх треба предметно критикувати. Не можна через якісь там особисті симпатії чи антипатії нівелювати роль нових молодих політичних діячів.        Але тим не менше, роль журналістів є значною, і журналістика все одно розвивається. Я бачу, як виглядають багато інтернет-видань, журналів. Ці кристали розуму де-не-де розсипані блискітками. І у Шустера буває немало цікавого, особливо, коли він запрошує не тільки політиків.   

- Знову розпочалися слідчі дії щодо справи Гонгадзе. Хто, на Вашу думку, зацікавлений в ініціюванні цього процесу?     

- При всій, ніби відкритості нашого суспільства, інколи в критичний момент ми, напевне, дуже мало знаємо. Не випадково народилися паради версій. Важливо те, що 10 років тому ми знали вже всі ці обставини. І якщо зараз вирішили порушити цю кримінальну справу, то Мирослава Гонгадзе правильно сказала, вона вітає це рішення, вона, постраждала сторона. Ми, як журналісти, знаючи цю драматичну колізію, особливо пов'язану з трагічною смертю журналіста, маємо забезпечити професійне висвітлення цього процесу. В прайм-таймі того дня, коли було оголошено, що справу порушено, на каналах, яким я навіть симпатизую, були абсолютно випадкові люди, які нічого не можуть знати. Якщо когось і запрошувати, то це повинні бути люди, які причетні до справи і щось знають, багато років досліджують цю інформацію.      Загалом, суспільство не могло, і журналісти не допомагали, зробити з цієї історії моральні висновки. Не завжди потрібне рішення суду для того, щоб комусь не подавати руку. Не славословити і не робити вигляд, ніби нічого не сталося. Усі ці 10 років тільки цим і займались. Перед тим кричали «Україна без Кучми!», мало на стіни не лізли, а потім, коли схлинула хвиля - щось сталося з пам'яттю... Погляди, принципи - звучить так архаїчно, але вони так необхідні.    

- Як можна прогнозувати розвиток цієї справи?     

- Буде дивовижна історія правди. Хіба хто-небудь міг уявити, що улюбленець народу Ющенко за 5 років в цьому напрямку нічого не зробить, а той, кого вже не знати ким тільки не називали, візьме і порушить кримінальну справу? Хіба це не парадокс, свідками якого ми є? А що, не можна над тим серйозно задуматися, що ж то за явище таке? Готових відповідей одразу немає. Поки що ми бачимо, як кілька днів президент Кучма ходить в прокуратуру. Як написали російські журналісти: «Ви можете собі уявити, як екс-президент Путін ходить в прокуратуру?». Справді-таки, Україна - не Росія.      Знаєте, я дуже давно знаю Леоніда Кучму. Ще з тих часів, коли він тільки з'явився в Києві. По його тодішній поведінці я побачила, що в нього буде політична перспектива. Дивитися, що сталося з цими людьми, яких я добре знала більш ніж 15 років, - це драматична картинаі повчальний урок для суспільства. Він створив атмосферу беззаконня. Це президентський рівень відповідальності.     

- А яким Ви бачите проект «Україна-2015»?       

-Треба з чогось починати. Я не безсистемний мрійник, я вважаю, що те, що можу робити - це мій вклад в Україну-2015. Я хочу, щоб молоді люди, з якими я зустрічаюся, аналізували, знали новітню історію України, яку мало хто знає. Щоб бачили могутню історичну традицію, відчували українське багатство в цьому плані, тому що ми причетні до могутнього народу з колосальною силою енергії, щоб ми вчилися її модерно використовувати в сучасних формах. Тому що, наприклад, всі мережі, всі твітери, всі фейсбуки не допоможуть, якщо ми не будемо мати чим це заповнювати. Контент повинен бути не тільки для ТБ, а загалом потрібний. Світ потребує цікавої нашої презентації. Нас могли би краще розуміти саме по культурі, по рівню молодих людей. Що таке нині мета Євро 2012? Це ніби підготовка до 25-го з'їзду партії. Треба жити нормально, тоді і Євро нормально пройде. Є міжнародний День спонтанної доброти. Коли люди ні з того, ні з сього роблять один одному добре. Уявляєте, як би ми жили, якби в країні таких днів було 360?

Анна Опря, «Суспільне мовлення в Україні»
Фото Юрія Гаркавка, www.ptv.org.ua