— Колись, за часів Союзу був такий лозунг: ми не раби, раби — не ми, — згадує Ігор Дутка. — Я цей лозунг трансформував згідно із сучасними українськими реаліями. Народ у наш час став дуже пасивний, кожен живе своїм життям і практично ніхто не відстоює власні інтереси — економічні, соціальні і так далі. Власне, на створення цієї карикатури мене надихнув стан нашого суспільства. У той час, коли навіть мусульманські народи повстають, тому що не хочуть бути рабами свого становища, українці мовчать навіть тоді, коли їх ведуть на бійню.

— Як вважаєте, карикатура — це більшою мірою публіцистика чи художня творчість?

— Це оптимальне поєднання цих двох речей. Карикатура дуже тонко висвітлює ту чи іншу проблему. Я з дитинства малюю карикатуру. Тоді мені подобались журнали «Крокодил», «Перець». Спершу я просто перемальовував деякі картинки.

— А коли ви прийшли до карикатури як дорослого жанру реакції на суспільно-політичні реалії?

— У більш зрілому віці, коли навчався в Москві у Московській академії ветеринарної медицини та біотехнологій. Тоді малював ілюстрації для різних газет. Щоправда, у той час, у 1981—1985 роки гостру політичну карикатуру не намалював, але акцентував на життєвих проблемах того часу.

— У 80-х роках почали виявляти корупцію в торгівлі, тоді розстріляли директора «Єлисеєвського» магазину (у часи тотально дефіциту московський «Єлисеєвський» був найвідомішим гастрономом СРСР, в якому отримували товари перші особи держави. Юрій Соколов був директором цього гастроному протягом десяти років — із 1972-го до 1982-го. За наказом Юрія Андропова чекісти затримали Соколова за підозрою у співучасті у незаконних валютних операціях, а Верховний суд РРФСР засудив його до найвищої міри покарання. Соколов був розстріляний у кінці 1984-го року. Очевидно, директор гастроному забагато знав, роблять висновок історики. — Ред.). Тоді було чимало таких скандальних справ. Політичну карикатуру я почав створювати вже у 90-х. Спершу малював суто для друзів, а вже пізніше деякі газети в Калуші публікували мої карикатури. Зараз я — працівник митниці.

— Про проблеми митниці малюєте карикатури?

— Суто для своїх. Адже я — державний службовець.

— Хто ваші вчителі в карикатурі?

— Свого часу мені подобався Анатолій Василенко, який працював у «Перці» (до речі, в «Дні» минулого літа виходило інтерв’ю із паном Анатолієм №119 від 9 липня. — Ред.) Мені подобається саме його стиль. Для мене його карикатура була своєрідним зразком.

— Наскільки сьогодні карикатура — активний жанр, на ваш погляд, чи використовують у пресі повною мірою його можливості?

— Колись тираж згаданих уже «Крокодила» та «Перця» наближався до мільйона. Зараз наклади дуже незначні. Не думаю, що люди почали менше цікавитися карикатурою, просто, очевидно, видання не мають фінансових можливостей, аби співпрацювати з карикатуристами. До того ж, немає видань, довкола яких могли б гуртуватися художники.

— Безумовно, вона дуже важлива. Звичайний громадянин не завжди може висловити свою думку, він на кухні вирішує політичні питання... А от журналіст може й повинен порушувати важливі питання в масштабах країни. Так само й карикатура. Адже буває так, що 10 статей не можуть висловити того, що висловить одна карикатура.