Інструктори з гірських лиж мають декілька залізних правил, виконання яких обов'язкове для правильного катання. Одне з них - не дивись собі під ноги. Як же так? Адже якщо я не буду дивитися, я впаду. Насправді ні. Якщо ти дивишся собі під ноги, то страх паралізує волю, і шанси впасти набагато вищі. Тому не дивитися під ноги справді важливо. Треба дивитися вперед, щоб бачити, куди ти їдеш.

Для сьогоднішньої України так само важливо не дивитися під ноги, а спрямувати погляд уперед. Бо якщо подивитися під ноги, там можна побачити Україну, яка поступово набуває потворних рис авторитарної держави. Україну, де конституційний лад міняється просто рішенням суду. Україну, де публікація у блозі може спровокувати виклик до СБУ. Україну, де право на пікетування президента мають лише його прихильники. Україну, де більшим гріхом вважається зберігання порнографії, ніж крадіжка з бюджету.

Щоб не жахнутися від цієї картини, треба дивитися не під ноги, а в майбутнє. Інакше страх паралізує волю. Усвідомлення того, що відбувається саме цієї секунди, займе весь простір у думках, і не залишиться місця для того, щоб бачити попереду себе.

На початку 2002 року вперше було застосовано цензуру через «темники». Коли про це написали, на нас дивилися як на божевільних. Які «темники»? Які узгодження тем і сюжетів? Повна демократія! Журналісти роблять що хочуть! Слідом був гнівний лист від тодішнього генпродюсера 1+1. Який через два з половиною роки сидів у студії та разом з усім колективом новин 1+1 вибачався перед глядачами за брехню, яку вони змушені були транслювати.

Коли вбили Гонгадзе, брехня лилася з вуст міністрів і керівників спецслужб. Гонгадзе зник?! Вбили?! Та ні, Гонгадзе бачили в кафе. Гонгадзе купував квитки на потяг в Росії. Гонгадзе зустрічали у Львові. Гонгадзе виїхав до Чехії. Потім знайшли тіло в лісі під Таращею. Це не Гонгадзе, - переконували керівники МВС. Потім пролунали записи Мельниченка. Це не Кучма, - заявила генпрокуратура. Минуло 10 років. Час все розставив на свої місця. Версія слідства про вбивство Гонгадзе повністю відповідає тому, що було відомо ще в 2000 році.

Якщо жити в цьому жахові та дивитися лише під ноги, можна збожеволіти. Тому що застигла в цю мить картина не містить жодних ознак можливих змін. Але слід дивитися вперед і розуміти, що рано чи пізно правда стане відомою. Можна дурити всіх, але недовго. Можна довго дурити декого. Але не можна довго дурити усіх навколо.

Так само не може в ХХІ столітті існувати країна, де одночасно діють дві реальності. Україна фейсбуків, айпедів і широкосмугового інтернету - та Україна без гречки, з бензином, дорожчим за європейський, та на чолі з керівниками держави, що як найменш соціально захищені користуються знижкою на комунальні послуги.

Рано чи пізно ці дві реальності зіштовхнуться, і система вибухне зсередини. Для того, щоб побудувати в Україні диктатуру, не вистачає двох складових - часу і грошей. Це можна було зробити п'ятнадцять років тому в Білорусії або навіть десять років тому в Росії. Але це дуже складно зробити зараз, коли частина суспільства уже просто відмовилася від телевізора, але стала інтернет-залежною.

І друга проблема для потенційного диктатора - в цій державі немає грошей, роздавши які, в людей можна викупити їхню свободу. Тому рано чи пізно він змушений буде здатися. Єдиний спосіб прискорити цю подію - ні на секунду не послабляти суспільний тиск. Як би це складно не було - і яким би безнадійним це не видавалося.

Сергій Лещенко, для конкурсу «Стоп цензурі!»