Ми знаємо, що незамінних людей немає.

Але ми не знаємо, ким замінити Петровича.

Саме так - Петрович - ми звертались до нього, і це було звертання, яке вбирає в себе більше, ніж може нести одне слово - і ім`я, і характеристика, і знак поваги водночас...

Він, як ніхто, умів генерувати ідеї, і, як мало хто, не боявся втілювати їх у життя. Знав, що за давньою традицією, «ініціатива карається», що вкотре матиме клопіт на власну голову, але знову щось придумував, знову брався переконувати, що ми без цього пропадемо. Може, і не пропали б. Але точно як агентство були б іншими і багато чого б не вміли.

Більшість людей, зазвичай, живе так, як диктують їм посадові обов\'язки, погода та обставини. І лише одиниці не погоджуються з цим, не бояться виходити за рамки, або, як якщо вжити модне нині слово, міняють формат. Петрович завжди був з тих, хто міняє формат. І в тому, що УНІАН як інформаційне агентство сьогодні є одним з визнаних лідерів у інформаційному полі країни, - його непересічна заслуга. Це той випадок, коли робота стає долею, і її вже неможливо сприймати як просто посаду, просто обов\'язок, просто бізнес.

Валерій Петрович любив рідне агентство, і від тієї любові йшли його щирість, його наполегливість, його винахідливість... Потім ми зрозуміли, що так він жив завжди. Брався випускати газету - вона ставала найтиражнішою в області. Видавав збірку оповідань - одне з них визнавалось «оповіданням року». Створював громадську організацію - вона ставала справді масовою, відомою та авторитетною.

Дванадцять із його 55 років минули в УНІАН. Але ми якось ніколи не замислювалися над тим, скільки він устигав ще всього іншого.

Подорожував, об\'їздив пів-України, та добру третину світу. Але й тут, як натурі діяльній та непосидючій, йому було замало їздити одному. Він підбивав на це друзів та знайомих, і зрештою, взявся організовувати поїздки й для них.

Любив рідне місто - Коростень, що на Житомирщині, і поезію. Інший би любив собі і те, й інше саме по собі. Петрович не був би Петровичем, якби не поєднав ті дві любові в одну. У Коростені він організував літературний фестиваль під відкритим небом «Просто так» і кілька років поспіль проводив його. Лише найближчі друзі знають, яких зусиль те вартувало йому. Якщо комусь це здасться простим, спробуйте затіяти щось подібне в наш час та в нашій країні. Дасть Бог, у вас вийде...

А потім Петрович придумав ще одну річ. Фестиваль дерунів. Де? Звісно, там же, у Коростені. Фестивалю вже три роки, він став міжнародним, на нього гості їдуть здалеку. З Києва, скажімо, рано-вранці вирушає група велосипедистів, аби поїсти коростенських дерунів. Люди змагаються у випіканні, пишуть оди та гімни дерунам, а ще Петрович придумав дерунярське багатоборство та багато іншого. І коли цього року гості знову з\'їдуться до Коростеня, вони, може, і не здогадуватимуться, що це теж відбувається завдяки Петровичу. Не було б його - не було б фестивалю.

Узагалі це вислів - «не було б Петровича, то не було б якоїсь конкретної справи», - дуже точно відбиває його вдачу.

Не було б, приміром, багатьох цікавих соціологічних досліджень, проведених УНІАН. Знаходилося чимало скептиків, які зверхньо дивилися на застосовувану Петровичем методику, піддавали сумнівам можливість обмеженою кількістю людей та в дуже короткі терміни дати точну картину настроїв людей. Він ображався, обурювався, але терпляче брався, як соціолог і як математик, « з цифрами», доводити свою правоту. Ось у суботу зателефонували й попросили «зробити соціологію за вашою методикою». І пояснили, що довіряють саме нам. Це означає - Петровичу.

А в неділю вранці Петровича не стало....

Не було б в УНІАН проекту «Культура», бо ми завжди як агентство пріоритети віддавали політичній та економічній інформації, а до літератури чи там театру все якось руки не доходили. Петрович придумав схему й знайшов можливість при обмеженому фінансуванні звернутися до цього напряму. Після того багато вже змінилось, у проекту з\'явилися нові партнери, але й тут можна сказати: не було б Петровича...

Ще в багатьох відомих фірм не було б яскравих слоганів, неординарних рекламних кампаній. У вихідні Петрович примудрявся встигати збирати десь за містом або в себе на дачі креативні семінари для такої справи, або для мозкового штурму, як він казав. Туди могли потрапити найнесподіваніші люди, але всіх їх об\'єднували нестандартне мислення, уміння генерувати цікаві ідеї, або «контент», як любив казати Петрович. Тож ви можете навіть не здогадуватися, коли в житті ви натрапите на яскраву ідею чи «фішку» «від «Петровича» або його людей.

Одна з останніх справ, на яку він замахнувся - поставити український блокбастер за романом Василя Шкляра «Чорний ворон». Це вже пізніше роман удостоять Шевченківської премії, а ряд персонажів візьметься боротися з «ксенофобією» в романі, і навколо «Ворона» здійметься така буча... Петрович узявся продюсувати фільм, коли нічого цього ще не було. Але він уже бачив потенціал роману.

Чи вийшло б це в нього? Не знаю, бо Петрович ніколи не займався продюсуванням фільмів. Але скільки таких справ було, за які він брався вперше... Віриться, знайдеться хтось інший, хто замахнеться. І зробить. То була б добра пам\'ять для Петровича, і добра справа для нашого кіно та літератури, яку не зганьбив своїм романом Василь Шкляр.

...Нібито не буде брехнею сказати, що робота та все, пов\'язане з нею, було для Петровича на першому місці. Але водночас язик не повернеться сказати, що сім\'я при цьому була на другому чи третьому. Стільки тепла, стільки уваги йшло від нього до доньки, якій через інвалідність непросто було стати на ноги, але вона стала і при цьому відбулась як цікава художниця, до сина, чиїми здібностями, самостійністю мислення та вчинків так захоплювався Петрович, до дружини... А потім з\'явилася онука, а отже, ще одна людина, заради якої Петрович жив.

І ще він дуже пишався, що на дачі в себе розбив великий сад. Петрович не гнався, аби здивувати будинком - бо показна розкіш то не його. А ось сад був для нього чимось особливим. Він усе робив, як завжди, ґрунтовно та системно - читав спеціальну літературу, знайшов, як він казав, «дуже цікавого чоловіка по садах», і все зробив з тим чоловіком «по науці». Тепер сад підростає.

...Уже коли Петровича не стало, захотілося знайти цікавих фотознімків з ним. Пригадалося, що минулого літа саме на його дачі й саме за його ініціативою ми зібрались на один із тих креативних семінарів, аби «подумати над стратегією розвитку агентства». Хороший тоді вийшов день, Петрович як господар понапридумував усіляких «фішок» для прийому гостей, про стратегію теж не забули, дещо цікаве народилось. І ось перебираємо знімки, а Петровича на них практично нема. Є кілька фотографій, де він десь на другому плані з усією компанією, а головним чином - ми, гості, донька, син, онука, а ще сад, квіти... Подумалось, це й закономірно для Петровича... Йому цікаво було «вибудувати кадр», його композицію та зміст, а самому при цьому залишатись поза кадром.

І тепер може здатися, що його нема... Але це не так. Бо є люди, яких він любив, є речі, які він створив, є сад, посаджений ним. А отже, є з нами і Петрович. Просто він поза кадром. Але звідтіля спостерігає за нами.

Олександр Харченко, УНІАН