Прочитала статтю пана Гузя і відчула майже ностальгію. Таке враження, що повернулася десь на початок вісімдесятих, коли слова "ринок" та "приватна власність" вважалися лайливими, а захід інакше ніж гнилим не йменувався.

Одинадцять років я пропрацювала у західній Європі, спочатку продюсером на Українській Службі ВВС, потім міжнародним редактором британського ринкового журналу Investor's Chronicle, який входить до групи Financial Times.

Крім того, проходила практику в агентстві Dow Jones, писала для журналу Economist, пропрацювала три місяці у прес-центрі штаб-квартири НАТО у Брюсселі. Світ західної журналістики знаю не зі слів.

Два місяці тому я повернулася до України для участі у створенні спільного видання з акулами капіталізму, які так дратують шановного автора. Правда, ці "акули" – шведи, величезний сімейний конгломерат Bonnier, якому належить дев'ять ділових видань у Північній та Східній Європі. Ми відвідали чотири з них – у Швеції, Росії, Естонії та Польщі.

В кожному з цих видань – включно з "Пульсом Бізнесу" у Польщі та "Аріпаєв" в Естонії, де, як стверджує пан Гузь, після приходу західних інвесторів почалося масове безробіття серед журналістів - нам скаржилися, що їхній головний біль номер один - знайти класних журналістів.

Більше того, у кожній газеті журналістська платня сягає середнього або вище середнього рівня як до відповідного ринку. "Діловий Петербург", наприклад, працює вже з 93 року, люди задоволені, плинності кадрів немає. Журналістів бракує – газета регулярно провадить "майстер-класи" задля пошуку талановитого "молодняку".

І в кожному з наших видань-сестер нам говорили, як їм пощастило, що вони опинилися в обіймах шведських "акул", тому що працювати з ними набагато приємніше, ніж з "акулами" місцевими, рідними. І що з журналістами вони поводяться чесніше, ніж місцеві магнати – у грошових стосунках теж.

І що політичного тиску на журналістів немає, і що зі шведами наші колеги в Росії та Прибалтиці відчувають себе вільнішими від політичної заангажованості, ніж журналісти, які працюють у місцевих виданнях – саме тому, що шведів, насамперед, цікавить прибуток. Не політичний вплив, не бажання позагравати з урядом – а прибуток. Тому головний суддя успіху журналістів для них – читач (або глядач).

Бо лише якщо читач купує ваше видання, а рекламодавець дає вам рекламу, ви можете відчувати себе принаймні відносно незалежним від політичних ігор – це щодо питання про свободу слова.

Чи насправді пан Гузь вважає, що видання, засновані та фінансовані вітчизняними медіа-магнатами або політичними партіями під чергові вибори пропонують журналістам більше свободи слова? Або більше фінансової стабільності і впевненості у завтрашньому дні?

Сьогодні я формую редакційну команду нашого майбутнього видання, і бачу на власні очі, що знайти людей, особливо по-справжньому професійних, надзвичайно важко. Падіння рівня зарплат я, як редактор, також не бачу – навпаки, очевидно, що зарплати журналістів останнім часом помітно зросли.

Тепер про безробіття. З мого випуску факультету журналістики Київського університету 1994 року я не знаю жодної людини, що не працює (хіба що за власним бажанням). Навпаки, серед моїх однокурсників сьогодні – продюсер одного з телеканалів, голова прес-служби великого банку, редактор українського видання західного жіночого журналу.

Отже, з економічної точки зору заява про те, що відкриття нових видань – а відповідно і зростання попиту на класних журналістів – може призвести до падіння зарплат взагалі не витримує критики. Я розумію, що до справді ринкової економіки Україні ще далеко, але закон попиту та пропозиції працює навіть тут.

Мене щиро здивувала така антиінвесторська позиція шановного автора, бо справа тут навіть не лише у журналістиці. Якщо керуватися його логікою, до України взагалі не можна пускати західних інвесторів, бо до якої галузі вони б не прийшли, всюди відбудеться раціоналізація виробництва та скорочення персоналу. Але одночасно, як правило, у працівників, хто залишається, зростає зарплатня і покращуються умови праці.

То що краще – нехай стоїть і загинається завод з двома тисячами робітників, продукція яких нікому не потрібна і яким нема чим платити, чи хай на підприємстві залишиться 200 осіб, але вони будуть отримувати нормальні гроші, а продукція заводу буде розкупатися?

І ще одне. Не подумайте, що авторка статті – проти профспілок. Не проти. Профспілки журналістам, як і решті професіоналів потрібні. Я й сама, працюючи в Financial Times, була членом Національного Союзу Журналістів Британії. Але вступати чи не вступати до профспілки – то вільний вибір кожного з нас. І навряд чи панові Гузю вдасться привабити людей до профспілки залякуваннями приходом "акул капіталізму" та антиринковою риторикою.

Правда полягає в тому, що, по-перше, зарплату визначають не інвестори, а ринок, а по-друге, сучасній журналістиці, яка працює в умовах ринку та конкуренції, тепленькі не потрібні - потрібні гарячі, потрібні ті, хто хоче і може рухатися і розвиватися, відстоювати своє місце під сонцем. Їм безробіття не загрожує.

Українська правда