Ціллю таких видань є впливати на історичну пам'ять. А історична пам'ять - це не стільки те, що ми пам'ятаємо, скільки те, що нам треба забути, щоб певні незручні моменти минулого не конфліктували з прийнятою версією історії.  

Отже, що забуває і про що замовчує «Наша история» у своїй версії Шевченкової біографії?

Ганебна  реакція Бєлінського («...здравый смысл в Шевченке должен видеть осла, дурака и подлеца, а сверх того горького пьяницу, любителя горелки по патриотизму хохлацькому.... Мне не жаль его, будь его судьею,  я сделал бы не менше»)  названа лише «скептической». Немає жодної згадки про Шевченкове «Первому - Вторая» -  натомість є обширна цитата, що під час слідства Шевченко «выражал раскаяние в гнусной неблагодарности своей к особам, оказавши ему столь високою милость» (тобто до Миколи І та його дружини). Нічого нема про «цензурну» історію Кобзаря («Эту песню полагал бы я за лучше исключить...из издания поэм Шевченки, - писав російський цензор у 1859 р. про «Думи мої, думи мої», -  ..общая мисль ее враждебна слиянию Малороссии и Великроссии. Исключение этой песни... отстранит тяжелую мисль, что он ставит и Россию в числе бывших врагов Украины»). Історія з виключенням зображення Шевченка з барельєфу «Тысячелетие Российського государства»  подана як чутка: «Говорят, что молодой приятель Шевченко М.Микешин хотел включить в список «действующих лиц» фундаментального монумента «Тысячелетия России». А кінцівка цієї історії «змазана» туманним «но ему не разрешили это сделать» - хоча достаменно відомо, що «вследствие поданной об этом государю імператору частной записки его величеству (Олександру ІІ - ЯГ)  не угодно было изьявить на то свое согласие».

Серед осіб, які служать «Історичними паралелями» до Шевченка, названий Сталін: саме він зрежисирував «пафосне святкування 125-ліття з дня народження» поета і «назначив» його у «родоначальники української літератури» (лапки в оригіналі). Що це «назначення», рівно ж як святкування відбулися раніше - і то не з наказу згори, а з суспільної  ініціативи знизу, у  неросійській Галичині (щорічні шевченківські академії!) - про це упорядники книжки волять мовчати. Видно, Галичина - не Україна.

Найцікавішою з точки зору  маніпуляцій є кінцева частина - «Версии без итогов», в якій йдеться про ідеологічну боротьбу навколо спадщини Кобзаря.  Вона переказує різні версії: комуністичну, філологічну, українофільську і «ниспровергательную». Остання, як на мене, є власне зразком якісної маніпуляційної технології: упорядники засуджують тих авторів, що появились в «последнее время» и «которые, претендуя на объективную оценку Шевченко, превращают его в какое-то исчадие ада» (натяк на Бузину?). Таким чином створюється ефект, яким, скажімо, вживається на російському телебаченню: в ефір пускається новина, яка створює довіру - а далі до неї прикріпляється відверта дезіноформація.

Ось як подається «українофільська» версія:

«Это версия н ы не наиболее активно разрабатывается в Украине. Она превращает Шевченка в узкого националиста, озабоченного украинской независимостью и протистоянием русскому империализму.   Националистом, конечно, Шевченко, был, но впоєне культурным, цивилозованным. В его писаниях встречаются пассажи о «проклятих кацапах и москалях», есть у него сравнения украинского крестьянина с крестьянином русским - не в пользу последнего. Однако первые можна отнести к эмоциональной литертатурной игре, а второе является всего лиш «этнографическим» свидательством, не претендующим на выстраивании какой-либо абсолютной иерархии. При желании у Шевченко можна найти и проникновенные слова, обращенные к русскому народу. Вряд ли это повод называть его «русофилом».

Отак от Шевченко стає цивілізованим націоналістом. І цю цивілізованість слід прочитувати як брак « озабоченности украинской независимостью и протистоянием русскому империализму». Відповідно, усіх хто «озабочен» и «протистоит»  - особливо тепер, у Януковичівській Україні - треба трактувати як націоналістів «нецивілізованих».

Ще один трюк:  серед перелічених версій є «українофільська»  - але нема  русофільської чи просто російської.  Остання маскується під об'єктивну «філологічну», і левову частину її складають спогади Данилевського про зустріч О.Бодянського ( «одного с первых российских (!) славистов») та Гоголя у 1851 р., де мова йшла про ставлення до Шевченка. Ось цитата з Гоголя: «Я знаю и люблю Шевченка, как земляка и даровитого художника... Но его погубили наши умники, натолкнув его на произведения, чуждые истинному таланту. Они все еще дожевывают европейские, давно выкинутые жваки. Русский и малоросс - это души близнецов, пополняющие одна другую, родные и одинаково сильне. Отдавать предпочтение одной, в ущерб другой, невозможно».

Читаю та так і бачу Данилевського, який сидить з диктофоном біля Гоголя. А потім, повернувшись додому, старанно розшифровує слово у слово те, що тільки що записав на магнітофонну плівку. Жодного застереження,  що ці слова записані  з пам'яті й відтворені пізніше - а тому вірити їм можна лише з примруженням ока. Але навіть якщо Гоголь щось таке сказав (правдоподібно, якщо судити з його інших писань,  він дійсно міг щось таке сказати), то цікаво, що з усіх існуючих цитат вибрана саме ця, про шкідливість «умников-земляков», які «дожевывают европейские ... жваки» - і тим самим руйнують душевний союз «русского и малоросса».

«Тарас Шевченко» є лише першим номером серії «Нашей истории». За ним має послідувати 99 інших, серед яких українці йдуть у перемішку з росіянами. Кидається в очі ієрархія образів: Шевченка нема на титульній сторінці  рекламного проспекту усієї серії - там є тільки росіяни: Петро Перший, Катерина Друга, Олександр Суворов, Олександр Пушкін, Юрій Гагарін, Дмитро Менделеєв, Лев Толстой. Для українців зарезервована остання сторінка, де Франко і Українка розміщені впереміжку зі Катериною ІІ, Столипіним, Шаляпіним, Блоком та ін.

Розділ «Живопись. Музыка. Литература» включає, окрім Шевчека, ще й Миколу Гоголя, Лесю Українку й Івана Франка. Їхні життєписи послужать меті показати, як «славянская культура ... развивалась «под знаком» Православия», и достигла «вершин на территории Российской империи в ХІХ-начале ХХ века». Цікаво, як спричинився до розвитку Православ'я Іван Франко, та ще й до того на території Російської імперії!?  Біографії Констянтина Острозького, Пантелеймона Куліша й Миколи Костомарова у розділі «Религия. Философия. Обществення мисль»  мають розказати, «как наша земля сохранила в чистоте Православие». Номер про Мазепу покаже, як склалася би українська історія, коли б його планам довелось здійснитися (бррр, який жах!). Розділ «Наука» повертає нас до старих добрих часів, коли у боротьбі із «безродним космополітизмом» російським науковцям приписували неіснуючі світові заслуги: «Отечественные учене в ХІХ - ХХ веках... своимы откритиями изменили не только наши представления о мире, но и сам мир. Мы обязаны им существованием современных високих технологий» (так і бачиться мені «комп'ютер Білла Ґейтса - Володимира Вернадського» за аналогією з «законом Лаувазє-Ломоносова»).

«Государство. Политика. Власть» має такий головний мессидж: «Любое государство имеет социальную структуру, предполагающие деление общества на правителей и управляемы... Как правило лидеры страны являються режисерами грандиозного спектакля, разворачивающегося на исторических подмостках». Брак у цьому мессиджі «общества» є показовим. Бо впровадження поділу «государство-общество» замість «правителей- управляемых» сильно завадило б авторам серії. Воно показало би, наскільки суттєво українська історія відрізняється від російської: як писав Липинський, «основною різницею України від Росії єсть не мова, не плем'я, не віра,.. а інший, витворений віками устрій політичний, інший... метод організації правлячої верстви, інше взаємовідношення верхів і низів, держави і громадянства».

У кожному випадку, залишається загадкою що у цій серії робитиме анархіст Нестор Махно, котрий був ані «правителем», ані тим більше «управляемым». Рівно ж є таємницею, як впишеться у розділ «Государство. Политика. Власть»   академік Сахаров.  Бо в описі цього розділу немає жодної згадки про такі терміни як «дисиденство, громадянське суспільство, людську гідність» - про все те, що не вписується в офіційну версію російської історії.

Завершуючи: серія«Наша история. 100 великих имен» є глянцевою спробою розчинити українську історію у недрах «русского мира». Подібні спроби впродовж останніх 200 років робилися уже не раз. І тому ця спроба сама по собі була би малоцікавою, якби не одна деталь: жодна інша не робила такої далекойдучої й безоглядної спроби приборкання Шевченка, перетворення його з «кобзаря» у поета-«казачка». До цього часу Шевченко завжди вибивався з «русского мира» як шило з мішка. Він вирвав українську літературу з «общерусского потока», куди її пробували впакувати Гоголь - і зробив її, разом з «умниками-земляками», європейською. Цим Шевченко викликав у свій час таке роздратування Бєлінського, а порівняно недавно (1994) - Йосипа Бродського ( «С Богом, орлы, казаки, гетманы, вертухаи! Только когда придет и вам помирать, бугаи, будете вы хрипеть, царапая край матраса, строчки из Александра, а не брехню Тараса»).

Серія «Наша история. 100 великих имен» робить радикальний поворот: вона намагається впакувати Шевченка назад у «русский мир». Робить це елеґантно й гламурно, з екрану українського телебачення, що рекламує цю серію, та з кожного газетного кіоску. І то не лише у Харкові, Одесі чи Києві - але й у Львові де я, «нецивілізований націоналіст», купив номер, присвячений Шевченкові.

Ярослав Грицак, блог Zaxid.net

Фото - http://zaxid.net