З уст Дмитра Табачника чути слово «гріх» просто смішно. Одначе, позаяк ідеться не про приватну думку громадянина - шанувальника архівних документів, а про офіційну позицію урядовця, то хотілось би відреагувати на заяву, яку він зробив учора, відповідаючи на питання про наступ на свободу слова:

«Якщо зробити елементарний моніторинг ЗМІ, хоча б найпопулярніших телеканалів, скільки в живому ефірі виступають представники влади і опозиції, то набагато більше виступають представники опозиції. Тому говорити про наступ на свободу слова це грішити проти істини».

Раніше Дмитро Володимирович не виступав як медіаексперт - для цього в Партії регіонів є інші діячі. Дехто з них, наприклад, розсилає з Банкової дуже дивний моніторинг теленовин, очевидно, покликаний переконати західні організації (адже перекладений англійською) в тому самому, про що говорить і Табачник: опозиції на телебаченні арифметично не менше, а то й більше, ніж влади, а отже, свобода слова в нас є.

Позаяк Табачник не є медіаекспертом, йому можна вибачити формулювання, яким він сам загнав себе у глухий кут. Із десяти найпопулярніших українських телеканалів - станом на вчора це були «Інтер», ТРК «Україна», «1+1», Новий канал, СТБ, ICTV, НТН, Перший національний, ТЕТ і К1 - програми, де політики можуть виступати в живому ефірі, є лише на трьох: «Інтері», ICTV та Першому. Ще на одному - ТРК «Україна» - два політичних ток-шоу були ще зовсім нещодавно, одне з них у прямому ефірі, але раптом одне з них закрилось, інше - перейшло на державний канал, під контроль влади. З чого б це?

А решті прямоефірних політичних ток-шоу доводиться тулитися в ефірі каналів, які наша найдемократичніша в світі влада вшановує в досить своєрідний спосіб - ТВі та 5 каналі. Там і справді, можливо, переважає опозиція, ось тільки за покриттям і часткою аудиторії ці програми ну ніяк не можуть змагатися з «Великою політикою», де лунають монологи Азарова, Єжеля й Могильова, вже навіть без участі журналістів.

Якщо говорити про політичні ток-шоу, які наш президент називає «програмами свободи слова» і ототожнює зі свободою слова, то метод арифметичного підрахунку часу, який надається опозиції і владі, не має жодного сенсу, адже цей час може бути по-різному використаний. Не буду зайвий раз називати персонажів із владного табору, які, опинившись у студії Шустера, Кисельова чи Куликова, спроможні, навіть коли їм не дають слова, перетворити програму на свій бенефіс.

Моніторинг, що підраховує секунди синхрону, існує і проводиться - за тиждень його результати стануть відомими, і ми довідаємось, чи Табачникова гіпотеза вірна. Утім, це не має великого значення, позаяк присутність опозиції в ефірі контрольованих владою політичних телебазарів, формат яких був виплеканий для імітації публічної політики, не є й не може бути свідченням свободи слова.

Проблема свободи слова в Україні - це перш за все проблема донесення до суспільства журналістами, а не політиками, актуальної та достовірної інформації, а не демагогії та гасел.

Теми, які не потрапляли до новин у минулому місяці, можна побачити тут. Це далеко не повний перелік - переважно ті новини, які поширювали інформагентства, які й самі певною мірою перебувають під тиском влади та власників. Замовчування важливих фактів - головна проблема українських медіа, і протягом першого року президентства Януковича кількість замовчуваних важливих тем, фактів і коментарів невпинно зростала. Частина замовчаного справді стосується діяльності опозиції, одначе більшість являє собою факти з політичної, економічної, соціальної дійсності України, розголошення яких не вигідне владі, бо суперечить іміджу, який вона прагне на себе начепити.

Зводити проблему свободи слова до представленості в ефірі політиків із офіційної парламентської опозиції - дешева й жалюгідна маніпуляція. Владі в нашій країні протистоїть не Блок Юлії Тимошенко чи «Наша Україна-Народна Самооборона», чи інші політичні сили, які не заслужили довіри суспільства або не виправдали її у попередні роки. Владі протистоїть саме громадянське суспільство, і журналісти, що працюють в його інтересах, відчувають обмеження і тиск - фінансовий, адміністративний, навіть фізичний, - коли намагаються доносити до громадян правду. Найпопулярніші ЗМІ наввипередки демонструють лояльність, вилизуючи владу, замінюючи політичні та інформаційні програми розважальними, вихолощуючи ті, що залишились.

Припускаю, що, якби журналісти масових ЗМІ могли працювати професійно та висвітлювати зловживання, корупцію, свавілля, кумівство та хамство влади без обмежень, сьогодні рейтинг Партії регіонів був би не 17%, а в найкращому разі 1,7%. А Янукович уже пив би чай з Мубараком. І Дмитра Володимировича неодмінно взяли б до товариства.

Тож не смішіть людей, пане Табачнику, говорячи про «гріх» і свободу слова.

Отар Довженко, для «Української правди»