Перші двадцять нагадали епізод із радянського фільму про подвиги розвідників «Мертвий сезон». Всі троє по черзі запитували, правда, без застосування фізичної сили, як у кіно: «Кто с тобой работает?» Переконавшись, що я справді не виконую замовлення їхніх конкурентів, покликане підірвати ділову репутацію компанії засобами телебачення, мої співрозмовники змінили тактику. Почали вербовку: раз ні на кого не працюєш, то може, попрацюєш на нас? І підготуєш матеріальчик, котрий буде вбивчим для наших конкурентів? Я далі стояв на своєму: моя мета – лише взяти короткий коментар у вашого працівника, який на свята вдягає оригінальний маскарадний костюм.

Зрозумівши, що і тут не пройде, мої співбесідники зітхнули: «Тоді хай хоч дає своє інтерв’ю на фоні логотипу нашої фірми». Оператор взяв логотип так, аби потім, при монтажі сюжету, цю приховану рекламу можна було вирізати. Коли сюжет пройшов по телевізору, мені подзвонив один із заступників та пообіцяв суд: у кадрі не було логотипу, а це – порушення угоди. Угоди не було, сказав я. Ми ж домовилися, була відповідь. Моя вина як журналіста була в тому, що офіс, у якому проводилися зйомки, на екрані нічим від інших офісів не відрізнявся. Та й, сказати чесно, не було приміщення ексклюзивним. І не офіс мене цікавив, а працівник.

Сьогодні, в нових умовах доступу до публічної інформації, мене б таки притягнули до суду. Або – не пустили в офіс. Або взагалі погнали б далі від приміщення.

Подібних історій за мою журналістську практику було набагато більше. Ця, до речі, ще не надто екстремальна, згадалася, коли дізнався про недавній випадок із колегою, журналісткою Кароліною Тимків. Вона звернулася в одну фірму, аби, виконуючи свій професійний обов’язок, взяти невеличкий коментар. У відповідь їй запропонували підписати угоду на кілька сторінок. Якою журналістку в разі підписання зобов’язували не просто звіряти текст коментаря із його автором, а й давати на узгодження весь текст статті. Якщо стаття не сподобається компанії, і якщо компанія вирішить, що присутність їхньої назви в тексті може мати двозначне тлумачення, Кароліна Тимків або видання, для якого вона працює, заплатить штраф. Кого цікавлять подробиці – вони ось тут.

З цієї ж опери – зовсім свіжа заборона фотографувати першу леді країни Людмилу Янукович. І хоча потім ситуацію намагалися зам’яти, мовляв, ласі до сенсацій журналісти все «не так» зрозуміли, насправді фотографувати її можна, тільки обережно, подібна заборона не нова. Набагато раніше фотографувати себе заборонив мер Києва Леонід Черновецький. Правда, не зовсім радикально: анфас все ж таки можна, і то – коли він дає прес-конференції. У профіль – ні, причому фотографів, які обходили мера, здається, з лівого боку, охорона ганяла особливо жорстко.

З огляду на дискусії довкола Закону про доступ до публічної інформації, повсякденна практика, з якою стикаються ЗМІ, черговий раз демонструє панування в Україні подвійної моралі. Яку угодами, подібними до тієї, яку пропонували підписати Кароліні Тимків, фактично зводять у нашій країні до рівня моралі суспільної.

Ретранслює основні положення подвійної моралі заступник голови президентської Адміністрації Ганна Герман. Мало не щодня голова держави та інші представники вищого ешелону влади видають усно або на папері перл, який виглядає щонайменше двозначно. Бо слово – дійсно не горобець. Проте пані Герман намагається ловити цих «горобців», довго пояснюючи, що насправді має на увазі Президент, коли говорить, наприклад, про спадковість влади чи демократію з особливостями. Чим більше та докладніше вона пояснює справжній, на її думку, зміст тих чи інших слів і вчинків влади та її носіїв, тим менше ми з вами їй віримо. Саме тому, боячись відверто двозначного трактування всього, що вона робить, нинішня українська влада відрізняється найбільшим рівнем закритості від 1991 року.

Її приклад наслідують усі, до кого тепер звертаються журналісти за, повірте мені, банальними коментарями. Відмова спілкуватися з пресою або, як у випадку з Кароліною Тимків, вимога закріплювати таке спілкування юридичною угодою, яка несе штрафні санкції за «неправильне» спілкування чи «не ті» висновки, зроблені споживачами інформації, тобто – ми з вами, рівноцінна забороні фотографувати Людмилу Янукович.

Раніше подібні прийомчики застосовувалися тільки в військових або напіввійськових організаціях (міліція, СБУ, пожежна охорона, МНС). Скажімо, я не міг взяти коментар у капітана міліції без письмової (!) згоди на те начальника РУВС, в якому той працює. Солдати чи сержанти говорили мені щось на диктофон чи камеру лише в присутності майорів та полковників. Проте закритість, характерна для системи силових структур, поширюється тепер від влади на все суспільство. А закритість у даному випадку означає не оберігання власної приватності, а насамперед страх. Ну, а страх цей, як і будь-який інший, породжує невпевненість у собі та сумнів у правильності власних висловлювань та дій.

Виглядає, дуже скоро ЗМІ переключаться лише на марсіан та інших прибульців. Ось про кого писати та знімати сюжети для новин завжди було безпечно: і людям цікаво, і судових позовів про викривлену інформацію точно не буде. Ну, хіба з космосу…