Народний рух, який потряс такі країни як Туніс, Єгипет, Ємен, й повторні поштовхи якого досягли Алжиру, Марокко та Йорданії, категорично спростовує думку тих, хто подібно до Томаса Карлайла [Thomas Carlyle, 1795-1881, шотландський письменник, історик та філософ, якого вважають одним із засновників нацистської ідеології - Z] гадає, що «світова історія є біографією великих людей». Жоден вождь, політична група чи партія не може приписати собі це сейсмічне соціальне повстання, яке вже обезголовило туніську сатрапію Бен Алі та єгипетську Хосні Мубарака, ось-ось повалить єменську сатрапію Алі Абдала Салеха і від якого кидає в дрож уряди тих країн, до яких дійшла його слабша конвульсивна хвиля, як от Сирія, Йорданія, Алжир, Марокко та Саудівська Аравія.

Очевидно, що ніхто не міг передбачити того, що сталося в арабських авторитарних суспільствах, і що увесь світ, а особливо аналітики, преса, міністерства закордонних справ і західні політичні «мозкові центри» були настільки ж здивовані арабським суспільно-політичним вибухом, наскільки їх свого часу захопило зненацька падіння Берлінської стіни і розвал Радянського Союзу та його сателітів. Це порівняння не є довільним: обидві події мають схожу історичну вагу для відповідних регіонів і тягнуть за собою політичні наслідки для решти світу. Що може бути кращим доказом того, що історія не виписана наперед і що вона зненацька може піти в непередбачуваних напрямках, які не вкладаються у жодні теорії, котрі намагаються втримувати її в логічних руслах?

Кажучи це, неможливо не відзначити певної раціональності у цьому інфекційному русі протесту, який розпочинається – як у фантастичній історії – із самоспалення бідного й доведеного до відчаю провінційного тунісця на ймення Мухаммед Буазізі і зі швидкістю пожежі поширюється по цілому Близькому Сході. Стається це в країнах, які десятки років живуть під владою корумпованих до самих нутрощів диктатур, чиї правителі, їх близькі родичі й олігархічні клани нагромадили велетенські багатства, добре заховані за кордоном, в той час як бідність та безробіття, а також брак освіти та здоров’я утримували величезні прошарки суспільства на межі виживання, а інколи й голоду. Загальна корупція і система протекції та привілеїв закривали для більшості населення усі шляхи до соціального та економічного сходження.

Такий стан речей, що існував у незліченній кількості країн впродовж історії, ніколи б не призвів до повстання, якби не вирішальний фактор новітніх часів: глобалізація. Інформаційна революція, як не крути, продірявила жорсткі системи цензури, що їх арабські сатрапії спорудили, аби утримувати експлуатовані та пограбовані ними народи у традиційному невігластві та мракобіссі. Проте зараз урядові дуже важко, практично неможливо утримувати усе суспільство в медійному невіданні, аби маніпулювати ним та обманювати його, як колись. Мобільний зв’язок, Інтернет, блоги, Фейсбук, Твіттер, міжнародні телевізійні мережі та інші засоби аудіовізуальної технології донесли в усі куточки світу дійсність нашого часу і спонукали до порівнянь, які, звісно, показали арабським масам анахронізм та варварство режимів, під владою яких вони жили, і відстань, що відділяє їх від сучасних країн. І ці самі інструменти нової технології дозволили маніфестантам координувати свої акції і певною мірою організувати те, що спочатку могло видатися хаотичним вибухом анархічного невдоволення. Це було не так. Однією з найдивовижніших особливостей арабського спротиву стали зусилля маніфестантів зупинити вандалізм і відтіснити – як це сталося в Єгипті – головорізів, підісланих режимом для того, аби вони здійснювали безчинства з метою дискредитувати повстання і залякати пресу.

Неквапливість (щоб не сказати боягузтво), з якою західні країни – особливо європейські – реагували, спочатку вагаючись щодо того, що сталося, а потім виголосивши пустопорожні прекраснодушні заяви на користь вирішення конфлікту за столом переговорів, замість того, аби підтримати бунтарів, мабуть, спричинила жахливе розчарування в серцях мільйонів маніфестантів, які вийшли на вулиці арабських країн, вимагаючи «свободи» і «демократії», і виявили, що вільні країни дивляться на них з острахом, а інколи - з панікою. Між іншим, варто зазначити, що політичні партії Мубарака і Бен Алі були активними членами Соцінтерну! Ось тобі й спосіб підтримувати суспільну демократію та людські права на Близькому Сході!

Жахливою помилкою Заходу було бачити у визвольному русі арабів троянського коня, завдяки якому ісламський фундаменталізм зможе запанувати в цілому регіоні, а іранська модель – сатрапія релігійних фанатиків – пошириться на увесь Близький Схід. Правда полягає в тому, що цим народним вибухом не керували фундаменталісти і що – принаймні на даний час – вони не очолюють визвольний рух і навіть не претендують на це. Вони значно краще, аніж західні міністерства закордонних справ, усвідомлюють той факт, що молодь обох статей в Тунісі, Єгипті, Ємені та інших країнах мобілізує зовсім не шаріат чи бажання, аби на зміну диктаторам-клептоманам, яких вони хочуть позбутися, прийшли фанатичні клірики. Слід бути сліпим чи дуже упередженим, щоб не помітити, що секретною рушійною силою цього руху є інстинкт свободи і модернізації.

Звісно, ми ще не знаємо, який курс візьме цей протест, і, ясна річ, не можна виключити того, що із замішання, яке зараз переважає, намагатимуться скористатися фундаменталісти чи військові. Однак нам точно відомо, що у своєму зародку і початковому розвитку цей рух був світським, а не релігійним, і джерелом його натхнення стали демократичні ідеали політичних свобод, свободи преси, вільних виборів, боротьби з корупцією, соціальної справедливості, можливостей працювати і процвітати. Ліберальний та демократичний Захід мав би високо оцінити цей факт як додаткове підтвердження універсальної дієвості цінностей, що їх репрезентує культура свободи і перекинути усю свою підтримку на арабські народи у мить їх боротьби супроти тиранів. Це не лише було б актом справедливості, а ще й способом забезпечити дружбу і співробітництво з майбутнім вільним та демократичним Близьким Сходом.

Оскільки зараз це є реальною можливістю. До початку цих народних виступів багатьом з нас це здавалося нереальним. Те, що сталося в Ірані і до певної міри в Іраку, виправдовувало певний песимізм щодо демократичного вибору в арабському світі. Проте те, що відбувається у ці останні тижні, мало би розсіяти ці недомовки та страхи, навіяні культурними та расистськими упередженнями. Свобода не є цінністю, яку поважають лише цивілізовані та розвинуті у повному значенні цього слова країни. Дезінформовані, дискриміновані й експлуатовані маси також можуть – частенько пройшовши тернистий шлях – виявити, що свобода є не чимось риторичним, позбавленим змісту, а дуже конкретним універсальним ключем для того, аби знайти вихід із жаху, інструментом для того, аби збудувати суспільство, де чоловіки та жінки зможуть жити без страху, у межах законності і з можливостями для розвитку. Це вже сталося в Азії, Латинській Америці, в країнах, які жили в підпорядкуванні Радянському Союзу. А тепер це нарешті починає відбуватись і в арабських країнах – із надзвичайною силою та героїзмом. Нашим обов’язком є показати їм нашу активну солідарність, тому що перетворення Близького Сходу на землю свободи принесе користь не лише мільйонам арабів, але й усьому світові загалом (включно, ясна річ, з Ізраїлем, попри те що екстремістський уряд Нетаньяху нездатен цього зрозуміти).

Маріо Варґас Льйоса – перуанський прозаїк, один із провідних письменників-новаторів сучасної латиноамериканської літератури, член Іспанської королівської академії, Нобелівський лауреат.

Автор: Маріо Варґас Льйоса [Mario Vargas Llosa]

Назва оригіналу: La libertad y los árabes

Джерело: El País, 13.02.2011