Дискусія навколо запиту депутата Царькова на ток-шоу Савіка Шустера минулої п'ятниці виявилася  цілком очікуваною. Виправдали сподівання талант і професійність ведучого. Високої оцінки заслуговують його вміння розподілити ролі у відповідності до «амплуа» кожного учасника і дати можливість їх реалізувати, тримати аудиторію і довести протистояння  позицій до кульмінації.

(«Главред» нагадує, що депутат-комуніст Євген Царьков у запиті до прем'єра Миколи Азарова поставив під сумнів доцільність співпраці Шустера із Першим національним. У п'ятничному ефірі Царьков у досить різкій формі мотивував свій запит нібито «масовими зверненнями громадян» щодо недопущення співпраці держструктури з комерційним проектом, який веде «негромадянин України Савелій Шустер».)

Не трапилось несподіванок і в ході полеміки. Емоційні, динамічні виступи захисників свободи слова вигідно контрастували з безбарвними виправданнями  народного депутата, який хотів її обмежити. Оцінки виступів з боку аудиторії були цілком прогнозованими.

Незмінними залишились і аргументи, за допомогою яких прихильники свободи слова вже багато років прагнуть залучити на свій бік українське суспільство. Громадяни  чують виступи на захист вільного слова вже не один рік, погоджуються з ними, проте в більшості своїй досі не готові її активно захищати.  

Слабкість нашої свободи слова, як і обмеженість прав і свобод у цілому  засвідчують дані опитувань, рейтинги міжнародних організацій, переліки імен загиблих журналістів. Свобода слова в Україні з часів «гласності» залишається подарованою згори, залежить від позиції влади (чи від конфліктів всередині влади) й існує в жорстко окреслених владою межах.

Чому таку тривогу викликає скандальний запит депутата, якого мучать ксенофобія і ностальгія за «світлим минулим»? Тому що влада у будь-який час може під будь-яким приводом обмежити поле свободи слова і всіх інших свобод. І сподівань на активний суспільний протест сьогодні дуже мало.

Через це українські журналісти змушені конструювати в прямому ефірі послання-«меседжі» до владних кабінетів, у яких свого часу дозволили вихід передачі Савіка Шустера в ефірі Першого національного. От приклади послань. Якщо передачу закриють, то начальник, який її благословив, буде виглядати слабшим за свою заступницю, яка заперечувала проти її появи. Запит депутата і обмеження свободи слова - це «провінційність», а ви ж, панове при владі, хочете бути прийнятими у європейських столицях. Помаранчева влада мала мужність не перешкоджати свободі слова, то ви ж не хочете негарно виглядати на фоні попередників. Можливо, ці послання справді дійдуть до адресатів, але навряд чи вплинуть на їх погляди.

Переконаний - захист свободи слова не варто шукати у владних кабінетах. Щоб утвердити її, в Україні потрібен широкий суспільний запит. Проблема в тому, як його сформувати.

Завдання ускладнюється тим, що в українському інформаційному просторі широко присутній інший, неліберальний  погляд на свободу слова. І його пропагандою теж займаються достатньо фахові журналісти, кінорежисери, актори. Вони розповідають нам, що причиною байдужості до свободи є особлива «ментальність» чи навіть «духовність» народу, який споконвіку задовольняється тією дозою свободи, яку йому відміряє влада. І якщо він теперішню владу обирає чи переобирає, значить, його цей стан свободи влаштовує. Але така «ментальність» має наслідком специфічне право і особливу демократію - «суверенну» чи «керовану». Якщо чомусь незручно використовувати ці епітети, вже придумані північними сусідами, можна назвати її «незалежною від некомпетентної чи корумпованої позиції Заходу». 

Присутні в студії журналісти, як і автор цих рядків, мають інші погляди. Але ми отримали результат, який нас не задовольняє. Виявилося, що свободу важко «просувати» до громадянина так само, як товар до споживача. Піарні чи рекламні кампанії, як і виступи талановитих журналістів, тут не працюють. Цим свобода, очевидно, відрізняється від   політиків, на яких можна створити попит і переконати, що виборця задовольнить саме ця пропозиція. Наприклад, ми бачимо, як на нашому політичному ринку цілеспрямовано формується попит на крайній націоналізм і одночасно пропонується продукт, який має заповнити сформовану нішу.  

Ми бачили спроби прив'язати свободу слова до образу певних політиків, бо здавалося, що так легше зробити виборців її прихильниками. Але результат розчаровує. Політиків насправді цікавить можливість безперешкодного розгортання своїх PR-кампаній у ЗМІ, а не свобода слова. А методи, якими вони ведуть свої кампанії, її часто  дискредитують. Вороги свободи ніколи не забудуть пов'язати загрози розколів із  «безконтрольністю» ЗМІ.    

Звичайно, деполітизація суспільства, використання інституційних рамок демократії у якості інструментів маніпулювання громадянами, перетворення політичних партій на PR-проекти не є виключно українським феноменом. У країнах Євросоюзу чи США цей процес почався раніше і відбувається ще вищими темпами. Але там це відбувається на тлі давно укорінених, хоч і неминуче проблемних, свободи і верховенства права. Там існує  активне громадянське суспільство і в його розпорядженні є політичні інструменти, які надійно їх захищають.  

Візьмемо британський приклад. Там триває гостра публічна полеміка навколо засобів, якими Тоні Блер будував свою надзвичайно ефектну політичну комунікацію. Розкриття її механізмів і загроз, які вона несе демократії, вже призвела до втрати його партією багатьох голосів на минулих виборах. Дискусія про прийнятні для демократії межі «медіатизації» політики вже виходить на рівень рішень парламенту.

Поява протиріч і пошук компромісів у трикутнику «медіа-демократія-свобода слова» у модерному світі потребують окремого розгляду. Нам зараз варто згадати про зміст свободи, який створює для неї широку базу суспільної підтримки і можливість появи політичних інструментів її захисту.

Сучасна європейська демократія йде далі простих формул на кшталт «люди народжуються вільними і рівними в правах». Трагічний досвід ХХ століття дав нове розуміння - відмова від свободи в ім'я раси, нації чи класу призводить до трагедій. Але демократія, щоб люди не відмовлялись від неї, має створити соціальні умови реалізації свободи. По суті, саме цим займались західноєвропейські країни весь повоєнний час. Можна сказати, що їх демократіям вдалося утвердити зв'язок між свободою і гідністю людини. Це те, чого бракує в Україні.

Наша українська держава декларувала свободу слова для людей, гідність яких вона не може захистити. Відбуваються вибори, приходять до влади і втрачають її ті чи інші політики, а відчуття несправедливості і приниження залишається у мільйонів українських громадян. Вони відчужені від власності, балансують на грані виживання через низькі зарплати та пенсії і не можуть знайти захисту своїх прав у суді. Соціальна незахищеність перетворює цих людей на легкий об'єкт маніпуляцій за допомогою роздач гречки чи проведення медійних кампаній.

У п'ятницю один з учасників розмови висловив здивування тим, що частина виборців досі голосують за комуністів. Справді, комунізм у виконанні КПУ є жахливим анахронізмом, але спадок СРСР присутній у нашому житті, бо Україна не запропонувала йому гідну заміну. Для прикладу, частина пенсіонерів голосує за цю партію, бо в нас немає іншої пенсійної системи, крім тієї, що була створена за часів СРСР. Українська держава лише розбалансувала її, а сподівань на те, що анонсована пенсійна реформа зробить її справедливою, дуже мало. Україна позбудеться тоталітарного спадку, коли  запропонує своїм громадянам переконливу модерну систему соціального захисту.

А поки що в Україні збільшується розрив у доходах найбідніших і найбагатших груп населення, причому бідні стають ще біднішими. Майнове розшарування досягає такого рівня, коли фікцією стає не лише рівність можливостей, а навіть рівність перед законом. Позбавлені прав люди не можуть реалізувати свою свободу, тому й не цінують її. І це не просто моральна проблема. Соціальний розрив, як уже давно доведено,  перешкоджає модернізації. У ньому корені корупції, браку інноваційного потенціалу, неефективності будь-якої державної політики. У ньому - слабкість громадянського суспільства, атомізація громадян і втеча від політики, недовіра до будь-яких реформ.

Хотів би привернути увагу до того факту, що в сучасному європейському політичному дискурсі саме свобода, гідність і солідарність виступають як базові цінності, які реалізуються засобами демократії і верховенства права. Відомо, як збудували надійні механізми захисту своїх цінностей наші європейські сусіди. Їх невідкладно треба  створювати в Україні. З контексту дискусії в студії «Шустер Live» можна зробити висновок про бажання ряду політиків, політологів, журналістів сформувати  новий політичний порядок денний. Реальний запит на свободу і демократію існує і в суспільстві. На мій погляд, шлях до його реалізації полягає у поєднанні питань свободи слова і всіх інших наших свобод із соціальними інтересами людей.

Юрій Рубан, для «Главреда»

Фото - http://glavred.info