Поставивши себе на місце Європейського Союзу можна спрогнозувати такий подальший розвиток подій. ЄС вже давно перестав бути просто благополучним економічним співтовариством. Претензії цього унікального утворення на роль супердержави зрозумілі і загалом виправдані. Щоправда, у спадщину від часів “холодної війни” залишилися Сполучені Штати Америки, які “холодну війну” виграли і зберегли після неї за собою всі ознаки світового лідераю. Залишилася і Російська Федерація, спадкоємиця СРСР, який припинив своє існування і тим самим залишив Росії малопривабливе тавро спадкоємиці лузера і амбіції супердержави. Що стосується Європи, то вона вбереглася від негативних наслідків “холодної війни”, однак іміджу і переваг переможця не здобула. Тож і її претензії на світове лідерство виглядали б на перший погляд не зовсім адекватними.

Проте, коли Росія, попри шалений провал Радянського Союзу стала дедалі більше проявляти амбіції не менші ніж “нєрушимий”, стало цілком зрозуміло, що Європейський Союз не може і надалі лишатися економічним раєм, чиї важелі впливу на світову політику є вкрай обмеженими. Адже, очима європейців, це виглядало б щонайменше історичною несправедливістю.

Відтак ЄС, розширючи сферу свого впливу, дедалі більше став виходити на міжнародну арену в якості потужного гравця. Щоправда, ці спроби заявити про себе не завжди мали успіх. Зокрема, у питаннях, які були принциповими для Сполучених Штатів, ЄС подекуди був спроможний лише заявляти про своє неприйняття американської позиції, а на питання, що стосувалися Російської Федерації (зокрема, щодо дотримання прав людини у Чечні) європейці мали дивитися скрізь пальці, зважаючи на категоричність Москви щодо неприпустимості втручання у внутрішні справи Росії та енергетичні ресурси Росії, які виступали політичним тлом для будь-яких дискусій такого гатунку.

Наразі ж Європі видався блискучий шанс поставити питання про свою роль не лише в “межах Шенгену”, а й на пострадянському просторі. Шанс, який не підважуватиметься альтернативною позицією Сполучених Штатів (у шляхах вирішення проблеми поствиборної України ЄС та США солідарні). Ситуація, до того ж, складається так, що європейці можуть також пригадати Росії всі ті ситуації, коли Європа мала Москві поступатися. Адже нині європейська позиція формально не стосується Росії. Формально, Росія не має підстав на Європу ображатися, бо Брюссель йде у ногу з усіма провідниими демократіями світу і аж ніяк не втручається у справи євразійського гіганта. Формально (реальна ситуація дещо інша), і це прекрасно зрозуміло і в Москві і у Брюсселі. І у цьому, ймовірно, найбільша прикрість для тих сил в Росії, які вже зараз визнали вибори в Україні легітимними. Адже, з формальної точки зору, треба зберігати гарну міну при поганій грі, треба визнавати, що вибір українців і незгода значної їх частини з офіційними результатами президентських перегонів, “кремлівської еліти” не стосується. Зрештою, треба визнати, що Європа, стала гравцем на “російській території”.

Формальна сторона ситуації настільки ж приваблива для Європи, як прикра для Росії. Європа може на цілком формальних підставах, просто підтримуючи обурення значної кількості українців, нагадати Росії про всі ті поступки, котрі доводилося робити Брюсселю у відносинах з Росією. Європа цілком спокійно може сподіватися, що Росія не ризикне лаятися з європейцями через Україну, принаймні, публічно і, вочевидь, не має підстав і приводу чимось ЄС пригрозити.

Ще одна сторона, яка отримує переваги від ситуації, що склалася – ОБСЄ. ОБСЄ теж нарешті отримала нагоду нагадати світу, і передусім пострадянському світу про свою вагому роль. ОБСЄ нарешті зможе показати світові свою роботу і зробити це не на фоні протесті з боку лідерів країн СНД, а на фоні загального обурення ситуацію в Україні держав світу, у демократичності яких сумніваються лише сліпці. Зрештою, ОБСЄ не виходячи за рамки своїх формальних повоноважень, може дати неформальну відповідь на, фактичну, обструкцію з боку Російської Федерації.

Зрештою, і НАТО може нагадати світові, що вона є форумом демократичних держав. У питаннях безпекових, вочевидь, зважаючи неспіврозмірність російського та українського потенціалу у цій сфері, Альянс готовий до співпраці з РФ, проте у питаннях захисту демократії НАТО завжди виступає без двозначностей.

Усі суперечності між РФ та перерахованими інституціями (ЄС, НАТО, ОБСЄ), про які не прийнято говорити у диплматичних колах, тепер незримо будуть присутні у дискусіях щодо оцінки ситуації в Україні. Усі невисловлені претензії до російського президента, втіляться у претензії до демократичності виборів в Україні, втіляться у підтримку Європою “помаранчевого Майдану Незалежності” і щонайменше урівноважать той непрямий латентний тиск, який чинила російська еліта на хід українських виборів.