Риторика цієї тези – безплідна. А український читач існує? А Україна існує? Факт існування будь-чого завжди можна поставити під сумнів, але за однієї умови: якщо не цікавитися предметом розмови. Так можна дійти до висновку, що у нас нічого немає. Крім, звісно, бандитизму, наркоманії та президента. Якщо виявити трохи більше оптимізму, то навіть у тих царинах, де справді все галімо, можна знайти “дивнії перли”. Ось, наприклад, в Україні немає шахів – роздовбали і зруйнували все; жодного шахового клубу в столиці; натомість є Василь Іванчук – натуральний живий геній, якого шанує весь світ. А хто цікавиться шахами трохи більше – той напевно ж знає про Пономарьова, Єфименка, Ельянова, Музичук... І так далі. З кожним новим левелом у кожній грі стає більше доступних артефактів. І це стосується що патологічної анатомії, що кьорлінгу. Тезу про те, що “немає критики”, полум’яно підтримують здебільшого автори та видавці: перших ображає будь-яке критичне висловлювання (навіть якщо це комент у ЖЖ), інші ж вічно знервовані, що про їхні книжки пишуть не так часто і не так добре, як вони на те заслуговують. А читачам критика взагалі непотрібна, вони прекрасно дають собі раду без сторонніх напучувань і порад. Критика сьогодні вже не здатна виконувати тієї навігаційної функції, яка була важлива у паперовому світі. Маю на увазі так звану поп-критику, а не академічне літературо­знавство; коли натовп зомбі нарешті оточить Інститут літератури, там ніхто цього не помітить; ця масонська ложа функціонує в дірці між часом і простором; там завжди тихо і холодно, хоча іноді наливають.  

 

Стає. Але на це немає ради. Тому, на моє глибоке переконання, найкращі критики – це нахабна й необтяжена всілякими літературними знайомствами шпана. Правда, вони вже не пишуть статей, бо користуються соціальними мережами, – і це їхня перевага над впертими баранами, які фізіологічно нездатні вичерпно висловлюватися у твітер-форматі.

По-перше, це залежить від жанру. По-друге, такий акцент – штука двосічна, він може додати колориту пересічному белетристу, а може жорстоко помститися живому класику; у цьому питанні важливі дрібні нюанси, це своєрідна мікробіологія. 

Моє ставлення до мистецтва з випнутими жилами національного характеру нестабільне. Сама тенденція не дає результату, крім суто статистичного. Дуже часто вітчизняні митці – передусім музиканти та літератори – міркують про те, чим Україна може здивувати світ, й майже завжди йдеться про якісь старожитності, мовляв, якщо скрізь існує мода на етно­стиль – давайте затаримо їх гопаком. Але це креатив директора овочевої бази, а не митця.

Можна безкінечно марудити про те, коли ж у нас з’явиться свій Маркес чи Льоса, мрійливо приміряти Ліні Василівні шинельку Нобелівки, але на споді цієї гуманітарної розваги – страх і розгубленість. Бо українське мистецтво, по-суті, знову перебуває в андеграунді. Просто раніше його життєвий простір заливали бетоном ідеології, а тепер – монтажною піною державного пофігізму.

Останнім літпоколінням у нас були вісімдесятники. Потім – самі лише комічні спроби хреститися на кожне десятиліття. Світ дефрагментований, колгоспи приватизовані. Немає потреби відгавкуватись від якоїсь чергової естетичної диктатури єдиним фронтом.

Література – ні, окремі автори – так.

Бажаю всім прочитати роман Василя Шкляра «Залишенець» («Чорний ворон»).